Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 21

— Людям, то бандитам?

— Напевне. А може, конторським, вони там теж на гуманізм не слабують. І після виборів, щоб ти не сумнівався, оце все привезуть до нас. А наші довбні цього не розуміють. «Інвестори… З Росії прийдуть інвестори». Так от, щоб ти знав, це не інвестори, а мародери. І коли переможе Янукович, до нас ломануться банди мародерів — половина з погонами, а друга — з наколками.

Мирослав стиснув губи і впевнено покрутив головою:

— Янукович не переможе.

Тут уже я звів брови догори:

— А що, Папа на третій термін — це краще?

— Ні, — спокійно сказав Мирослав. — Ні той, ні той. Ми їм не дамося.

— Ну, і як ти собі це уявляєш?

— Як у грузинів. Люди вийдуть на вулиці і зметуть їх. Ти не знаєш наших людей.

— А ти знаєш… Ти просто, як мій шофер — він теж говорить, що всі вийдуть на вулиці. Це казочка для підняття бойового духу опозиції. Насправді навіть страшно уявити, які там зібралися сили.

— Насправді я всьо уявляю.

— Не уявляєш. Тут розгорнулися цілі штаби московських технологів. Найкращі рекламщики, ПіАр-аси…

— Хто? — не зрозумів Мирослав.

— Аси ПіАру. ПіАр-аси.

Він засміявся, від чого хвіст волосся на плечах замотилявся з боку в бік.

— Це ти файно сказав. Пі-Ар-аси. Сам вигадав?

— А що?

— То ніц, — додатковим стимулом для застосування на мені галицького діалекту було те, що Мирослав вважав, ніби це корисно для мого південного менталітету. — Просто я їх тепер теж так називатиму. Пі-Ар-аси. Хе!

— Та як не називай! У Києві їх, як в сучки бліх: комп’ютерщики, штабісти, російські гроші — рікою.

— То всьо вже було.

— Коли це було? — не зрозумів я. — Другий термін Кучми — це зовсім інша історія.

— Ні, Сергію, не з Кучмою. А на сто років раніше. Справа Бейліса, чув був про таку?

— Бейліс — це лікер, — іронічно зауважив я, бо не люблю, коли хваляться ерудицією.

— Лікер… Коли в Києві оголошували вирок Менделю Бейлісу, у Нью-Йорку був зупинився вуличний рух, бо люди чекали на ту телеграму про результат.

— Серйозно?

— Серйозніше не бува. То славетна історія. Як москалі вчергове шукали ворогів і вирішили були взятися за євреїв. Обрушити на них, як то кажуть, дубину народного гніву. Бо інакше, ти ж розумієш, під дубину втрапили б зовсім не ті.

— Коли це було?

— На початку двайцятого століття. Після російсько-японської війни. Кампанію урочисто були просерли, і народ поставив питання — оте традиційне їхнє: хто винен? Ну а ти знаєш, що ніц так не згуртовує імперську націю, як кілька тих файних єврейських погромів. Тоді теж, знаєш, політтехнологи, чи як там, ПіАр-аси не дрімали. А тут у Києві і привід був люксусовий — знайшли у кручах убитого хлопця-гімназиста і вбивство це, знаєш, закосили ніби під ритуальне. Ідея стара, але перевірена — євреї п’ют кров християнських немовлят. Чув таку сентенцію?

В голові почали виринати якісь спогади з цього приводу.

— Здається, щось було — на рівні бабських розмов.

— Точно. Бабських. Бо будь-який «мало-мальски» освічений москаль скаже тобі, що насправді євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги — контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації-кровопивці по всій імперії.

В мені прокинувся сором за власне невігластво — так повчально й натхненно говорив Мирослав.

— То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру — прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.

Я засміявся:

— Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.

— От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш — об простих українців.

— Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.

— Ні. То у Нью-Йорку вишли, у нас — ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з-під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан-москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм — мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.

Я недовірливо схилив голову:

— Треба було просто грошей їм запропонувати…

— Правильно. — Мирослав зробив ефектну паузу. — І їм пропонували. Та вони не взяли. Бо не знаю, чи були тоді прості селяни антисемітами, але вони ой як добре знали, що таке гріх.

— Ти хочеш сказати, що у виборчих комісіях теж зберуться прості селяни?

Тут уже свою театральну посмішку продемонстрував Мирослав.

— То один Біг зна. Але у будь-якому випадку вони нас не зламають. Не той тепер час.

— Тільки не кажи, що весь світ знову завмре і чекатиме на результати виборів в Україні.

— Си подивимо.

На столі задзеленчав телефон, втручаючись у наші політичні дебати.

— До вас Валерій Петрович.

— Хто?

— Валерій Петрович, — секретарка зробила невеличку паузу. — Говорить, що він — ваш родич.

— А-а! — згадав я, відчуваючи у роті кислий присмак, як перед будь-якою неприємною справою. — Попросіть трошки почекати. І запропонуйте кави.

— Я заважаю? — Мирослав ввічливо підвівся з фотеля.

— Ні! — замахав я на нього руками. — Навпаки. Це мій дядько, як ваші кажуть, у других. Офіційний дружній візит з дитинства. Двадцять років не бачилися, а тут раптом потелефонував.

— Розумію. Колись ти сидів у нього на колінах, а тепер мусиш то всьо відпрацьовувати.

— За що люблю творчих людей, так це за влучні формулювання.

— Так отож. Не знаю, яким чином я маю відпрацьовувати, але сам розумієш, що у присутності сторонніх він буде стриманішим. І в разі чого я завжди зможу зіскочити — мовляв, потім поговоримо, людина чекає. Допоможеш?

— Які питання!

Я пересадив Мирослава поближче до себе й натиснув кнопку на телефоні:

— Запросіть до кабінету.

Двері відчинилися — і на порозі з’явилася з дитинства знайома приземкувата постать. Незграбно, за край блюдця тримаючи каву однією рукою, з пошарпаною целофановою торбою у другій до кабінету боязко зайшов дядько Вареник — мамин двоюрідний брат. Вона завжди звала його Вареником, і я настільки звик до цієї родинної форми, що, почувши від секретарки «Валерій Петрович», навіть не одразу зрозумів, про кого йдеться.

Та й зустрівши його на вулиці, швидше за все, пройшов би, не привітавшись. Бо, крім зросту та манери рухатися, ніщо у ньому не нагадувало колишнього живчика і показового веселуна, яким запам’ятався дядько з дитинства. Зараз на порозі стояв сивий дідуган бомжуватого вигляду — і серце моє защеміло.

Не можу сказати, що у нас були теплі стосунки — з’являючись у нашій хаті лише епізодично, він пригощав мене цукерками і питав, ким хочу стати, коли виросту. Але нелегка доля дядька Вареника була постійною темою для розмов з мамою та дідом, і я знав про нього достатньо, щоб визнавати — чужими ми аж ніяк не були.

Саме тому я підвівся назустріч, забрав зі старечих вже рук каву і, поставивши її на стіл, міцно обійняв престарілого родича, вдихаючи незабутній аромат міцного тютюну та дешевого одеколону — саме так у дитинстві пахли дорослі чоловіки, зокрема й мій дід.

— Привіт, привіт. Як життя? Це ж скільки ми не бачилися?

— Добридень, — він явно розчулився від подібного прийому.

— Знайомся, Мирославе. Це — мій дядько.

Слово «двоюрідний» я опустив, щоб зробити приємність старому і підсолодити цілком імовірну відмову у питанні, з якого він прийшов.

— Валерій, — дядько зворушено потис простягнуту доглянуту правицю.