Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 20

Секретарка, що працювала на місці Хмаринки, говорила ще трошки боязко, але то нічого — звикне.

— Розкриваю обійми, — я підійшов до дверей кабінету і гостинно розчахнув їх. — Ласкаво просимо!

Дівчина за стійкою невпевнено посміхнулася.

У приймальні стояв, як завжди, ефектний, недбало елегантний та впевнений у власній неперевершеності Мирослав. Кого-кого, а його я радий бачити у будь-яку пору дня й навіть ночі.

Мирослав був режисером. Колись давно, коли ми тільки вперше потисли руки і він відрекомендувався: «Режисер», я вирішив уточнити: «Кіно- чи театральний?». «Просто режисер», — стримано, але з почуттям власної гідності відповів новий знайомий. З часом я переконався, що він мав рацію. Якби хтось спробував визначити, в якій саме галузі мистецтва орудує мій приятель, він би розгубився. Документальне і художнє кіно, театр, телебачення, офіційні заходи, публічні шоу та приватні вечірки — усі ці майданчики підкорялися Мирославові однаково легко. Але все-таки він був не «просто режисером». Далеко не просто. Він був веселим, компанійським, злегка цинічним, але через це дотепним хлопцем і своїм існуванням та влучними зауваженнями вмів примирити мене з сучасним світом, а точніше кажучи, з тією божевільнею, що її чомусь називають сучасним світом.

До знайомства з Мирославом я був насправді дуже невисокої думки про служителів храму мистецтва. І базувалося це на досвіді спілкування зі співачками чи танцівницями — майбутніми та нинішніми «зірками», яких полюбляли приводити з собою до ресторанів колеги-бізнесмени. Спочатку кривляння цих німфеток здавалися навіть забавними, але досить швидко я зрозумів, що намагатися витлумачити зміст слів, які вилітають з їхніх напомаджених ротиків — дарма праця. Це були не слова, а умовні сигнали, на зразок азбуки Морзе: мені нудно, хочу пити, купи мені це, ну і так далі. Милі личка, стильний одяг або його відсутність були лише результатом ретельної передпродажної підготовки. І ставало очевидним, що храм мистецтва — це місце, де торгують усім оцим гуртом і в роздріб. Ну а раз торгують, то мусять бути продавці, які, задовольняючи цехові понти, називають себе режисерами. Так само, як продавці у борделях гордо іменуються сутенерами.

Звісно, на додачу до білого тіла клієнтам храму мистецтва пропонується антикваріат сумнівного походження, фарба, намазана на полотно рукою модних художників, кавалки бронзи та каменю, від яких чи забулися, чи то полінувалися відрубати все зайве, а також дорогі квитки на фонограмні концерти заїжджих знаменитостей. Там є свої режисери, які називаються кураторами виставок, продюсерами чи мистецтвознавцями.

Проте спілкування з Мирославом дозволило з’ясувати — те, що я мав за храм мистецтва, насправді було всього лише маленькою прибудовою, яку підприємливі служки спорудили спеціально для бізнесменів, бандюг та іншої убогої братії. Справжній же храм, хоч і дещо занедбаний, холодний та неохайний, виконував-таки своє сакральне призначення, і містив навіть доволі добре облаштовані закапелки. Люди, які служили у цьому храмі, були представниками особливої породи — вони не уявляли свого існування без того, щоб написати, заспівати чи намалювати щось, навіть коли воно й не годиться для продажу. Звісно, Америки я не відкрив — такі люди були завжди. Просто здавалося, що вони давно вимерли, бо столичне середовище, в якому обертався останні роки, не демонструвало жодних ознак їхнього існування.

Треба сказати, що Мирослав зовсім не був анахоретом — він багато тусувався, мав впливових знайомих і замовників, в тому числі серед можновладців та бізнесменів. Його худорлява фігура у ретельно-недбалих шатах з незмінною шийною хусткою замість краватки та хвостом доглянутого хвильчастого волосся на спині часто потрапляла мені на очі на офіційних заходах та прийомах. Однак, попри ринкові стосунки, що панували навкруги, хлопець міцно тримався корінням за ґрунт — той самий ґрунт, в якому проростає мистецтво у його природному вигляді, а не тільки ті витвори, що йдуть на продаж. Мирослав дуже шанував таке мистецтво, ба навіть намагався прищепити любов до нього на дубових стовбурах душ приятелів-бізнесменів. Він вірив, що на кожен справжній шедевр можна врешті-решт знайти покупця. Проте поки що ця його теорія не знайшла практичного підтвердження.

— Как погодка в Москвє?

— А ти звідки знаєш? — здивувався я. Не люблю, коли інформація розповсюджується без моєї згоди. Бо в результаті рано чи пізно з’являються усілякі американські громадяни з доларами у дипломатах.

— А хіба то секрет? Мені твоя секретарка по телефону сказала.

Он воно як. Цікаво, це ще Хмаринка, чи вже нова відмітилася?

— Та ні, не секрет. Просто секретарки забагато патякають. Уявляєш, одна навіть в журналі передачі змін почала вести особистий щоденник.

— Інтимний? — підняв брову Мирослав.

— На жаль, ні. Дівоча маячня — хто кого яблучком пригостив. Довелося вигнати.

— І то вірно. Якби інтимний — можна було б нишком читати, то був би — люкс. А про яблучка… Хоча, знаєш, питання, хто кого пригостив яблучком, має глибокі історичні корені. Один вар’ят пригостив був не ту — і закінчилося війною. Троянською.

Як справжній патріот Галичини Мирослав не цурався колоритної тамтешньої «ґвари», в межах розуміння співрозмовника, зрозуміло. Межі мого розуміння були досить широкими.

— Отож, я й не хочу війни. Зараз у Москві навоювався по саме нікуди. Ти навіть не уявляєш, що там насправді діється!

Мирослав розтягнув свої пластичні губи у скептичній посмішці:

— Третій Рим?

— Швишде другий Содом. Гроші — рікою, американські супертехнології, арабські розкоші, і одночасно у гольф-клубі, крутому до неможливості, братва розводить лохів на тьолках. Запускають голих у басейн і хто клюне — ставлять на бабки.

— А ти що там робив, у гольф-клубі?

Я глянув, чи добре зачинено двері до приймальні, і аж тоді зізнався:

— Мене ж і розводили. Точніше, намагалися.

Мирослав присвиснув:

— Бігме, думав, що тамті бандюки вже давно в бізнесменах.

— Е ні, бізнес там зараз тільки конторський. КГБ чи ФСБ — як там вони зараз називаються. Розумієш, Мирославе, нафта — це народне багатство. Тому весь процес контролює ФСБ. Все дуже просто — або ти заробляєш на нафті, або обслуговуєш тих, що заробляють на нафті, або обслуговуєш тих, хто обслуговує тих, що заробляють на нафті.

Мирослав відкинувся на спинку фотеля, вільно закинувши ногу на ногу і уважно слухав, схиливши набік своє фактурне — мрія будь-якого скульптора — обличчя. Це була його звичайна манера. Слухати він вмів і любив — риса, яка не часто зустрічається в природі, а серед людей мистецтва, то й поготів.

— Знаєш, який прикол вони вигадали? Вищий пілотаж! ФСБ організувала великий банк з дешевою обготівкою — трохи не за два відсотки. Попрацювали пару років, і до них злетілися усі — бо хто зараз не обготовлює? А тут — практично на дурняка. Ну й одного чудового дня до кожного з тих, хто злетівся, прийшли дяді у штатському, взяли за горло і сказали: або віддай усе нам, або підеш на зону. Там Ходорковський один скучає, йому треба компанія.

— Люкс!

— Так отож. І тепер усі фірми, які так чи інак працюють з державою, загребла під себе ФСБ. А розводити клієнтів гольф-клубів залишили бандюкам.

Тут Мирослав продемонстрував, що уміє не тільки слухати, але й робити висновки.

— Це логічно, — він взяв до рук олівця і наче диригент паличкою повів у повітрі. — Контора забрала собі все державне, а приватників віддали бандитам. Розподіл ринку.

— Картельна змова. До речі, заборонена антимонопольним законодавством у всіх розвинутих країнах, — я з виглядом експерта підняв вказівного пальця догори. — Ні, серйозно. Ти навіть не уявляєш, що там робиться. Зустрілися випадково з одним старим знайомим. На вулиці біля його офісу. Я за київською звичкою кажу: «Може прогуляємося квартальчик, щоб не стовбичити на одному місці?». А він: «Я грошей багато людям винен. Давай тут, щоб в разі чого трупи далеко не таскати».