Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 57

— Набухатися… Фі, як грубо! — Ірка теж підвелася. — Ми просто відсвяткували той факт, що у тебе слухняна дружина і не менш слухняна заступниця. Хіба не варто?

— Варто.

— Ну от, бачиш. Але мені пора вже бігти. Котику, а ти що, мене не поцілуєш?

Я приречено вийшов з-за столу.

Спочатку я цьомнув парфуми, що струмилися з дружининої шкіри, а потім із подивом побачив, як вона цілується із Сапулою. Ні, все-таки жінки — дивні створіння.

Провівши Ірку і посадовивши її до машини, я повернувся до кабінету. На столі вже було порожньо, спритна секретарка витирала ганчіркою сліди на блискучій поверхні. Можна братися до роботи. Я всівся у своє крісло та відкрив щоденник.

— Ко-отику! Ти що, мене не поцілуєш?

От зараза! Біля дверей замість секретарки вже стояла Сапула і, засунувши пальчика у рота, досить схоже пародіювала капризний тон моєї дружини. Певно, ховалася у приймальні, поки дівчина прибирала, і от тепер дражниться.

— Ну, ко-отику!

— Добре, сама напросилася!

Я повільно відсунув щоденник та підвівся. Катька дивилася з викликом, не витягаючи пальця з рота. Так само повільно я наблизився до неї і взявся рукою за пишне волосся. Великий жмут у руці не завдає болю, якщо, звісно, не смикати. Я не смикав, але тримав міцно. Обернувши таким чином обличчя до себе, я увіп’явся у розтулені, вологі і ледь солодкуваті від лікеру жіночі губи. Катерина відповіла пристрасно, і за якийсь час нам забракло подиху. Вона спробувала відвернути обличчя, однак я не випускав.

— Боляче! — крізь поцілунок промовила Сапула.

— Не бреши, — я відхилився назад і зазирнув їй у очі.

Так ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім я стиснув руку сильніше і сказав:

— Роздягайся!

— Ти що! Двері ж відкриті.

— Кажу, роздягайся!

Я стиснув волосся сильніше.

— Це насильство.

— Навіть не сумнівайся.

— В приймальні ж усе чутно!

— А ти не кричи.

Не знаю, чи то від тиску, а чи за власним бажанням, але врешті Катерина здалася.

— Зараз. Зараз, — вона взялася слухняно розстібати гудзики. — Тільки не тягни так.

Я трошки послабив хват.

Досить швидко блузка опинилася на підлозі і я наказав:

— Далі.

— Давай, ти, — сіпнулася Катька.

— Я сказав, далі, — рука знову стиснула її волосся.

— Добре.

Великі білі груди вивільнилися з полону ліфчика і загойдалися звабливо, дражнячи стиглими пипками. Я не стримався і вільною рукою схопив ці ласі півкулі, стиснувши їх щосили. Хто сказав, що однією рукою двоє грудей не обіймеш?

— Все?

— Далі! — скомандував я знову.

— Ну, Сергію! Це вже не жарти!

На це відповіла тільки моя рука, притиснувши міцніше волосся.

Я примусив її роздягнутися повністю, не відпускаючи, розвернув до себе спиною і навалив грудьми на спинку крісла. Тут лівицю довелося на кілька секунд звільнити для інших важливих справ, але Сапула вже не пручалася, і я знайшов гідне застосування обом рукам. Катька була гаряча, рухалася в такт і тихо стогнала. Добре, що у мене звукоізольовані двері, якщо вони й справді не відкриті. Коли стогони стали гучнішими, я затулив їй рота долонею, і вона у відповідь увіп’ялася зубами у мої пальці. Так на грані болю і шаленства ми дійшли вершини насолоди — Катька першою, тихо заскигливши та стиснувши у солодкій судомі свої сильні ноги, ну а тоді вже і я, несила опиратися цій нестримній силі жіночності. Ми так і завмерли єдиною скульптурою, а коли нарешті змогли розслабити закам’янілі м’язи і повернули здатність рухатися, знову розпалися на дві істоти — чоловіка і жінку, які щойно були одним цілим.

Я всівся на стіл і уважно спостерігав, як Катька вдягається. От вона натягла трусики. От нахилилася і неначе у сачок впіймала груди чашечками ліфчика. От в туфлях і спідниці стала уособленням офісної еротики — груди готові розірвати прозоре мереживо білизни, а покусані губи палають любовним шалом. А от — вона знову моя бойова заступниця, щоправда, трохи розпатлана, але з цим жінки вміють впоратися кількома рухами рук.

Катька мовчки підійшла до закритих, як виявилося, дверей, взялася за ручку і раптом обернулася, піднявши вгору пальчик:

— А все одно її ти поцілував двічі, а мене лише один раз.

Ну не зараза?

Після потужного сексуального викиду з Сапулою робота, природно, до голови не йшла. Я спочатку чесно намагався зосередитися, а тоді плюнув і кілька годин просто провисів в інтернеті.

Інформаційні сайти дихали небезпекою. Усі обговорювали можливе отруєння кандидата в президенти від опозиції. Одні вірили, інші — ні, висувалися різні версії. А я не висував версії. Я знав, що це — правда. І знав, що це — операція одного з виборчих штабів. Кожен з великих бонз партії влади мав при собі бригаду політтехнологів і щосили змагався з іншими за вплив на кампанію, а значить, і на майбутнього президента Януковича. Після отруєння один з них явно вирвався вперед, то чи будуть терпіти це конкуренти?

Однак так само, як голова, що не хотіла братися до роботи, душа не пускала в себе тривожні передчуття. «Подумаю про це завтра», — так, здається, говорила героїня «Віднесених вітром»?

От і я врешті-решт вирішив скористатися цим рецептом.

Бо сьогодні, судячи з усього, — один з унікальних днів, коли старі проблеми розсмоктуються самі собою, а нові якимось дивом не встигають утворитися. Рідкісний збіг, однак таке трапляється. І треба тільки не впустити цей настрій, і тоді є всі шанси на свято — не за календарем, а за станом душі.

Тому я рішуче вимкнув монітор і не менш рішуче бухнувся на заднє сидіння машини, кинувши слухняному Володарю Колес:

— Поїхали.

— Куди? — тактовно поцікавився він, запускаючи стартер.

— Зараз придумаємо.

За роки незалежності Київ став справжньою столицею, тому знайти забаву давно вже — не проблема. Розважальних закладів вистачає, бракує хіба що компанії. Втім, для бізнесменів це завжди буває складно — адже люди, які є рівними тобі за статусом, зазвичай мають складний графік, який не узгоджується з твоїм, а гуляти з підлеглими означає рано чи пізно втратити їх. В американському кіно герої мають звичку сповідатися барменам. Я не люблю сповідатися барменам і не знаю жодної людини, яка це насправді робить. Та й сповідь при моїй роботі може погано закінчитися. Саме тому сьогодні я вирішив поїхати до більярдного клубу. Більшість моїх колег обрала б казино, але я є прихильником активного відпочинку. Крім того, маркер — це все-таки майстер своєї справи, а не байдуже уособлення фарту, яким зазвичай виступає круп’є.

Дорогу до мого улюбленого більярдного клубу Володя знав напам’ять. Розташований на Печерську заклад мав анфіладу кімнат, у яких стояли столи — по одному, максимум по два. Саме через це неповторне відчуття інтимності я завжди обирав його для самотніх святкувань.

— Привіт, — махнув я рукою знайомому маркеру. — Столи є?

— Вибирайте. Сьогодні ж понеділок.

— А-а, точно.

І справді, сьогодні понеділок. А трапилося вже стільки, що вистачить на тиждень. Хоча з іншого боку, якщо події приємні, то хай би їх було якнайбільше.

— Зіграємо? — запропонував я маркеру.

— Зайнятий. У третій залі дівчина. Вона вільна.

— Дівчина, — скривився я. Ну що поробиш, не вірю я у дівчат, які грають у більярд.

— Вона класно грає. Краще за мене.

— Ну добре-добре. Раз ти зайнятий, буду грати з нею. Тільки не треба заливати.

У третій залі стояв самотній дванадцятифутовий російський стіл і дівчина у форменій жилетці на його тлі виглядала просто-таки малюпусенькою. Хоча, якщо бути об’єктивним, була вона цілком нормальних розмірів. З маркерками завжди проблема — чорний класичний одяг приховує всі особливості жіночої фігури і не дає змоги навіть пофантазувати на тему форм твоєї партнерки. А коли граєш з жінкою, це питання не є таким вже абстрактним. Фігура для жінки — частина особистості, навіть якщо вона використовує її для роботи за більярдним столом.