Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 58

— Зіграєте зі мною? — чемно запитав я, привітавшись.

— Залюбки, — посміхнулася дівчина і взялася розставляти кулі.

Така посмішка вже сама по собі обіцяла задоволення від гри.

Довге каштанове волосся було акуратно зачесане назад, щоб випадкові локони не заважали цілитися. Це неправильно. Врешті, в більярд грають чоловіки, а їм від гри з жінкою потрібно дещо інше, ніж кількість куль у лузі.

— Скажіть, а цей стіл для вас не завеликий?

Маркерка посміхнулася ще чарівніше:

— Побачимо.

Відповідь гідна. Вона інтригує, а інтрига — запорука натхнення. Адже у грі я завжди покладаюся на натхнення — може, через те, що більше не маю на що покладатися? Бо не можу похвалитися ані вишуканою технікою, ані хитрою тактикою. Щоправда, ці якості й необов’язкові для відвідувачів київських клубів.

— Яку гру обираєте?

— Американку, — чесно зізнався я.

— Якісь особливості?

— Та ну. В нашому селі грали просто.

— В селі? — посміхнулася дівчина. — В селах, до речі, іноді грають за чудернацькими правилами. Я один раз бачила як грали на п’ять луз.

— Як це, на п’ять?

— А так, — маркерка зібрала кулі у трикутнику і відсунула їх до довгого борта. — Одна луза була розбита і за кулі у ній штрафували. Перший удар розіграємо?

— Зачекайте. А на що будемо грати?

Дівчина повела плечима.

— На результат.

— Це зрозуміло. А ставка?

— Нам не можна.

— Мене теж дружина сваритиме, — я помітив, як при цих словах дівчина весело блиснула очима. — Ми в рівних умовах.

Поки я вибирав кий, маркерка встановила кулі для розбиття.

— Давайте, я поставлю сто доларів.

Щедрість — одна з ознак свята.

— Нам не можна, — твердо відповіла дівчина.

Зрозуміло. Для когось — свято, для когось — робота.

— Ну а на чай я вам можу дати сто доларів? Якщо програю.

— На чай можете. Тільки мені немає чим відповісти. Ви ж чайові не візьмете?

Логічно.

— Тоді давайте зіграємо на бажання. В американку на американку.

— Сто доларів проти американки?

— Так.

— З нічиєю чи без?

— Можна з нічиєю.

— Годиться. Тільки одразу попереджаю: я граю добре.

— Ви мене не лякайте. Бо злякаюся, і що тоді робити?

Біля столу маркерка стояла по-жіночому, зігнувши ліву ногу у коліні.

Побачивши, яким твердим став її погляд при першому прицілюванні, я зрозумів, що помилявся. Жіночий більярд таки існує, принаймні тут і тепер. Хоча право першого удару виграв я. А може, вона навмисне його програла…

Розбивати піраміду мене колись навчив Жорик. «Серьоженька, не парся. Для того, щоб забити з розбиву, треба тренуватися щодня. А у тебе є такий час? Грай надійно». Так я і робив. Дівчина навіть гмикнула з повагою, коли в результаті удару биток прилип до домашнього борта, а відбита від піраміди парочка розташувалася у цілком безпечній позиції. Гмикнула і розстібнула ґудзика на комірі сорочки.

«Суперник хвилюється. Цим треба скористатися», — жартівливо підбадьорив я себе. Натхнення вже стукало у двері.

Гра з маркерами має ту перевагу, що дозволяє не думати про виграш. Все одно вони грають краще, зате дають нам можливість повністю зосередитися на власних ударах.

Результатом саме такої зосередженості стали дві кулі, які я послідовно відлущив від піраміди, коли дівчина пасивно відіграла свій хід і передала мені право удару. Вицілити такі кулі неможливо, їх можна тільки відчути.

— Тільки я не звик відкладати отримання виграшу, — сказав я, приміряючи третього.

Маркерка у відповідь на цю нахабну заяву зміряла мене поглядом:

— Я теж не звикла.

Третій удар був не таким вдалим, і тепер я мав шанс перевірити, чи справді маю добру суперницю.

Вона поклала свого в кут і вийшла на хорошу позицію для продовження.

У залі намалювався офіціант.

— А коньячку ви мені не принесете? — правильно відтрактував я його появу.

Хлопець кивнув і слухняно зник.

Другу кулю дівчина поклала без виходу і спокійно відіграла мені на хід. Два-два. Що ж, подивимося. Доводилося чути від професіоналів, що, мовляв, вмію підтягуватися до рівня суперника, проте граючи зі слабкими, так само спускаюся до їхнього рівня. Може, це від вродженого прагнення гармонії?

Не встиг я запишатися собою, як кулі припинили заходити. Дівчина теж не йшла у відрив, проте й відверто мазати не наважувалася. Рахунок став чотири-два на її користь — як кажуть, вірменський баланс.

— Треба підібрати градус, — зробив висновок я і одним духом вихилив келих коньяку.

— У більярді алкоголь вважається допінгом, — зауважила моя партнерка.

— Боїтеся програти?

Вона іронічно повела бровами:

— Не дуже.

— Вас як звати?

— Оля.

— А мене — Сергій. Олечко, а ви тут новенька?

— Три місяці.

Дівчина схилилася, вицілюючи, і я помітив, що на комірі її сорочки розстібнувся ще один ґудзик. Маючи неабиякий досвід гри на більярді, я перейшов на інший бік стола і зазирнув у відкриту пазуху. Що ж, видовище було вартим клопоту. З-під світлої білизни виглядали може не аж які великі, але кругленькі і апетитні цицечки.

Маркерка прослідкувала напрямок мого погляду, але позицію міняти не стала і навіть після удару не зразу підвелася у стійку.

— Люблю дивитися на кулі, а також півкулі. Вони мене надихають.

— Мене теж.

Тут наспів офіціант з наступною порцією коньяку, і я підняв келиха:

— За вашу красу і талант!

— Дякую, — чи мені здалося, чи то й справді моя партнерка опустила очі.

А на полиці тим часом вималювався рахунок п’ять-три. Щойно мені вдалося забити кулю, наступним ударом дівчина відновила свою перевагу. Мабуть, вона могла виграти з кия, але професія маркера не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб клієнт отримав задоволення. Перевага у дві кулі з одного боку залишає інтригу, а з іншого — гарантує від випадковостей. Я забив, вона теж. Шість-чотири. Сім-п’ять.

— Ще коньяку, будь ласка.

Офіціант звично кивнув.

— А ви де вчилися грати? — спитав я дівчину, поки вона крейдила кия.

— У спортшколі. Я була чемпіонкою України по юніорах.

— Справді?

— А що, не схоже?

— Ні.

— Чому? — іронічний погляд маркерки знову виміряв мене з ніг до голови.

— Ну… чемпіонки не бувають такими красивими.

Якщо я і перебільшував, то хіба трошки.

— Дякую, — тепер вона вже не опускала очей.

— Отже, ви могли виграти у мене всуху?

— Могла і всуху.

— А зараз завершите одним ударом?

Маркерка кинула оком на позицію.

— Ні. Тому що зараз ваш удар. От заб’єте, а наступним завершу я.

— А якщо не заб’ю?

— Почекаю, коли заб’єте.

— Ви мене лякаєте. Давно я не відчував себе повністю в руках жінки.

— І що, це так страшно?

Розмова отримувала новий напрямок, і я не можу сказати, що він мені не подобався.

— Та ні. Тільки я все одно захочу реваншу.

— Законне право. Але для реваншу треба спочатку програти.

Скільки їй років? Двадцять п’ять чи двадцять шість. Невеличка, акуратна, як і годиться при її професії. Якщо розколоти волосся, буде навіть гарною. Але насправді — це зовсім не мій типаж. Але цицечки — нічого. їх приємно було б обстежити врукопашну.

Вік живи, вік учись. Я прийшов сюди, не вірячи у існування жіночого більярду, а зараз був схильний вважати, що з маркерками грати вдвічі приємніше, ніж з маркерами. Бо до спортивного азарту маєш іще присмак еротики. Хоча який при рахунку сім-п’ять може бути спортивний азарт?

— Ви краще цю парочку в центр поцільте, — підказала дівчина. — Якщо не надто сильно вдарите, своя може вийти на позицію в кут, і наступним ударом рахунок стане нічийним. Це шанс.

Я зважив ситуацію. Підказка була й справді непоганою. Відносно виходу, не впевнений, а от забити — спробую.

— Олечко! При достатній силі удару приціл не має значення. Хто вище б’є, той краще грає. А якби я вмів розраховувати такі удари, то теж був чемпіоном України. Так що пробачте, буду бити по-сільському, так, щоб задзвеніло.