Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 20
– Облиште… Це давно в минулому… Адже на разі все інакше?
– Звісно, інакше… Але так тривало роками… Допоки мама не змирилася, прийнявши роль страждальниці, усвідомлюючи, що нічого змінити не можна. Все поступово стало на своі? місця, окрім одного – вони не змогли повернути мені стану внутрішньоі? рівноваги…
– То як же зараз?… – Макс підсадив дівчину на гойдалку під альтанкою і, бавлячись, обережно і?і? погойдував…
– А що зараз?.. Епілептичні напади на втіху батькам порідшали… Окрім всього, винайняли професійну покоі?вку-медсестру, що невпинно стежить за моі?м здоров‘ям… Скажу вам по-секрету, це справжній монстр у спідниці… (При цьому Макс всміхнувся, згадавши Славку, адже одного такого монстра він також знав…) Щойно і?й починає ввижатися погіршення мого стану, як вона тут же повідомляє батька, а далі – всім відомий сценарій… І саме оте усвідомлення цілковитоі? безвиході доводить до сказу…
Макс помітив, як нервово засіпались розкосі оченята і поквапився зняти дівчину з гойдалки:
– Гадаю, нам час повертатися до товариства… Там, ймовірно, хвилюються…
– От бачите, Максе, ви нічим не відрізняєтесь від інших, – Естер зневажливо всміхнулася, розуміючи причину його завбачливості… – Ви навіть боі?теся залишитися зі мною наодинці, – і тут вона несподівано гучно, ледь не відразливо, розсміялася. – А ви не бійтеся, я – не скажена… А якби, боронь Боже, щось… Батько добре знає, що в такому випадку треба робити…
– Облиште комедію… Я – не батько, і мене істерикою не проймеш, – Макс неочікувано рішуче підступив до неі? впритул і, взявши і?і? панцироподібні рученята у своі? випещені з відшліфованими до блиску нігтями довгі пальці, сказав: – Відтепер я беру над вами опікунство… І жодних комедій ви більше не влаштовуватимете. Домовились? Треба привчити себе до думки, що ви вже не розбещена, переконана у власній недоторканості дитина, а зріла і приваблива жінка… Хоча…
Дівчина не зводила погляду з Максових рук. Уперше у житті до неі? торкнувся чоловік… Не батько, не лікар, а чоловік, при одному погляді на котрого вона шарілася і розгублювалась ще з десяток років тому… Естер розглядала його руки, як якесь диво… Макс помітив це, проте руку не відвів…
– Можна, я буду називати вас так, як тато, по-домашньому, Манюнею?.. Якщо ви… ти… не проти. – Макс підніс і?і? пальчики догори, наче заводив у танок, і легеньким доторком залишив на них невагомий поцілунок…
Манюня не відповіла. Одним порухом голови дала знати про згоду… Вона не мала сили пручатися, наче потрапила у потойбіччя… Тим потойбіччям став для неі? Макс…
А в понеділок вранці Макс вже слухав повідомлення від Броніслава Всеволодовича, яке той залишив на автовідповідачеві:
– Доброго дня… Щось новенького, Максе?.. Слухай, така справа… Мав розмову в меріі?… Незабаром вибори… Треба посадити свою людину у міську раду… Як ти щодо депутатства?.. Кращоі? кандидатури я не бачу… Зайди, перетремо… І ще… Як матимеш хвилинку часу, навідайся до Естер… Так, по-панібратськи… Чайку попити, потеревенити… Вона особисто просила… Тож не забувай… До зустрічі…
І не встиг той натиснути клавішу «кінець розмови», як телефон знову роздирав повітря пронизливим зойком. Телефонувала Славка.
Чого вона хоче?.. Після останньоі? розмови, що ледь не закінчилась побоі?щем, вона не нагадувала про себе. Макс вагався – стерво добряче в’і?лося йому в душу. Телефон вперто не замовкав, і довелось озватися: він розумів, що отак запросто вона не відчепиться…
– А ти не поспішаєш брати слухавку, – і?і? голос улесливо муркотів, начебто нічого й не трапилось… Максові аж мурашки пробігли спиною від жіночоі? підступності.
– Що трапилось? – він намагався взяти себе в руки.
– Та так… Нічого… Просто хотіла запитати, чи тебе вже не цікавить, де знаходиться твоя бла– говірна?.. Втім, може ти й правий… Косоока неторкана кралечка буде набагато слухнянішою і поступливішою… Просто молитиметься на тебе… І з татусем знайдеш порозуміння… Розумний хід… Я давно тобі про це казала…
«От сучка…», – Макс заводився не на жарт… Вже пронюхала про його суботній візит… Але звідки вона може знати, де знаходиться Дара?!! Втім, нема чого дивуватися… На те вона і стерво, аби знати все і про всіх.
– Отже, ти хочеш сповістити мені щось важливе?
Славчин голос просочувався крізь простір скрадливим облесливим трунком, начебто на– впомацки прицілюючись, куди найболючіше вжалити:
– Максе, не будь наі?вним… Ти добре знаєш, що будь-яка інформація має певну ціну. Безкоштовним буває лиш сир у мишоловці…
Макс ладен був і?і? розчавити і ледь стримувався, аби не жбурнути телефоном об стіну:
– Добре. Я зрозумів… Скільки ти хочеш?
– Максе, Максе… Ти, бачу, зовсім із глузду з’і?хав… Як ти можеш оцінювати нашу давню дружбу в грошовому еквіваленті?.. Розчарував ти мене, Максе…
– Чого ж ти тоді хочеш?! – загарчав, бо ж уривався терпець.
– Невже не зрозуміло? Втім, я давно здогадувалась, що ти не є насправді таким метикуватим, якого з себе вдаєш. Отже… Я допомагаю тобі знайти дружину, і тим самим збутися цілковитоі? ганьби серед колег і друзів, а ти… поновлюєш необдумано обірваний контракт зі мною на співпрацю.
У слухавці на якусь мить запанувала мовчанка. Славка, зачаі?вшись, як пантера, готувалася до вирішального стрибка.
– Ну ти і блядь… – все, що спромігся вичавити з себе ошелешений Макс. І, вимкнувши телефон, перервав розмову. Та вже за кілька хвилин, збитий з пантелику власною безвихіддю, набирав Славчин номер:
– Слухай, я погарячкував… – Пусте… Я звикла… – Гаразд. Я згоден… Тим більше, що твою посаду ще ніхто не зайняв…
– Я завжди була переконана в тому, що ми вміємо знаходити спільну мову… Отже, я завтра починаю працювати?.. Супер… А щодо дружини… Ти організуй нагляд за колишнім своі?м водієм, він з нею контактує. Що означає – як контактує?.. Це вже ти сам розберися – як контактує. Вона давно могла бути вдома, якби ти був бодай трохи кмітливішим… Теж мені – покинутий герой-невдаха… Без мене не здатен і кроку ступити… Тож цінуй.
Макс якийсь час ще дивився на замовклу слухавку, наче очікував звідти додатковоі? інформаціі?, і, поступово оговтавшись, викликав до себе секретарку:
– Корнеліє Володимирівно, у нас значаться в особових справах адреси колишніх працівників?.. От і чудово… Знайдіть мені домашню адресу Георгія Суханова… Так… Терміново!
Наступного тижня Гоша знову запланував поі?здку в «Притулок». Цього разу він почувався набагато впевненішим: по-перше, знав, куди і?де, по-друге, вірив, що його там чекають. У пам’яті досі бриніли радісні нотки, якими супроводжувався його перший приі?зд…
Дара, Дара… Він віддав би все на світі, аби почути оті слова знову й знову… Якби вона тількизнала, яким теплом зігріла його душу. Адже ота душа лишень зовні здається зашкарублою, а насправді тендітна, мов у дитини… І почуття його до Дари світлі й щирі… Скільки років служив і?й вірою та правдою, нічим не зрадивши свого по– таємного захоплення цією незвичною жінкою… Ні словом, ні поглядом, ні жестом не видав себе… Ще б пак, він же звичайнісінький водій, наймана робоча сила, раб, а вона – королівна… І що і?й до простого провінційного пацана, що, отримавши водійські права, подався до великого міста, аби «заколочувати» бодай якийсь гріш.
Макса Гоша поважав, проте повага межувала з осторогою. До Дари ж у нього були зовсім інші почуття… І хто знає, що ним керувало у ту мить, коли він спокійнісінько і з усвідомленням того, що робить, віз і?і? до чоловікового офісу: обов’язок будь-що догодити господарці чи дати і?й можливість бодай раз відкрити очі на реальний світ… Гоша знав одне: якби Боженько подарував йому таку дружину, як Дара, він молився б на неі?, як на святий образ, ціленьке життя… Те, чого не робив, як вважав Гоша, і?і? законний чоловік…
Поклавши велику спортивну сумку з гостинцями в машину, Гоша втиснувся з блаженним виразом обличчя у салон і вирушив у напрямку до об’і?зноі?.