Притулок - Андрусів Вікторія. Страница 22

– І даремно… Хіба можна обходитись так жорстоко з людьми, котрих підпускаєш близько?.. – я завдала останнього нищівного удару, і той потрафив просто у десятку… Не приховуючи відрази, я ступила повз нього, наче крізь порожнину, нібито й не існувало жодного Макса, а лишень знівечене і вщент добите незаперечними реаліями ніщо.

– Ні, Даро, туди ти не повернешся, – ще мить, і він би вхопив мене за руки. Та почувши за спиною кроки, чоловік рвучко обернувся, готовий до самозахисту.

Дмитро Михайлович, дізнавшись від дядька Степана про неочікуваних візитерів, з’явився напрочуд вчасно.

– День добрий, – лікар доброзичливо всміхався, і від тоі? відвертості Макс знітився – людина в білому халаті завжди викликала у нього повагу. – Бачу, Даро, маєте гостей? От і чудово! Я йду до вас, шановний, тому що хочу подякувати. Так-так, хочу подякувати за чудового спеціаліста, якого нам неочікувано послала доля.

Макс цілковито зніяковів, проте відверто протестувати не наважувався, а лікар тим часом продовжував:

– Ви не можете собі уявити, як нам бракувало допомоги. Ваша дружина – чудовий психолог. Окрім всього, залишити міський комфорт, промінявши його на лісовий прихисток, здатен далеко не кожен. Згодьтеся, цей вчинок гідний захоплення. Я особисто розцінюю Дарин вибір як справжній подвиг, що заслуговує на пошану.

Я з вдячністю дивилася на Дмитра Михайловича, а вщент розгублений і знічений чоловік не знаходив, що відповісти. Він спантеличено переводив погляд з мене на лікаря і, наче схаменувшись, врешті проревів:

– Та ви всі тут, як я бачу, не сповна розуму! Все! З мене достатньо! Залишайся тут, як на те твоя воля. Передумаєш – повідомиш. Головне, пильнуй, аби тобі самій не знадобилася допомога психіатра!.. – рішуче заплигнувши в автівку, Макс злісно, з усього розмаху зачинив дверцята, і машина, ляснувши заржавілим залізом, зрушила з місця.

Ми стояли нерухомо, не в змозі оговтатись і не вірячи в напрочуд безболісний кінець сварки. Немов прочитавши думки, автівка несподівано спинилась і покотилась заднім ходом просто на нас. Загальмувавши за крок до напружених постатей, Макс відчинив вікно та ігноруючи мою присутність, звернувся до лікаря:

– Про всякий випадок, залишаю вам номер свого мобільного… Тримайте ситуацію під контролем…

Недолугий водій рушив, ледь не переі?хавши нам ноги. І я не втрималась:

– От йолоп… Де ти взяв отакого лобуряку?..

– Сам не знаю… – автоматично без натяку на іронію відповів Макс.

Щойно синьо-сірий від пилюки «Форд» зник із поля зору, ми з Дмитром Михайловичем переглянулися.

– Не можу в це повірити, – лікар мнув у руках папірець з номером Максового мобільного, – не можу повірити, що наразі обійшлося… Та я переконаний, що це лишень початок… Бавитеся з вогнем, Даро…

Та так чи інакше, першу перемогу було здобуто…

Життя у «Притулку» текло звичним плином. Удень ми трудилися над заготівлею і?стівних запасів на зиму. Вечорами збиралися в і?дальні і говорили про найрізноманітніші речі. Я тішилася, що донедавна замкнуті в собі неговіркі пацієнти дедалі більше проникалися довірою до мене, відверто розкриваючи все нові й нові сторінки власного життя. Вже не існувало напруженості, котра напнутою струною бриніла над аудиторією спочатку. Може, нас поріднила спільна праця чи, можливо, вони відчули, що жодноі? неприязні або зневаги до них я не відчуваю. Заговорили навіть ті, що відверто вороже сприйняли мій приі?зд. Жінки, котрі насуплено і з насторогою спостерігали за кожним моі?м кроком, приходили радитись у дріб’язкових питаннях, що відтепер здавались і?м важливими. Вони до останку не вірили, що я залишуся. А я дедалі більше відчувала, що обростаю родиною…

В неділю у місті мав відбутися ярмарок – свято врожаю. Іван ходив урочистий, наче готувався на сватанки. його дерев’яні сошки вишикувались попід стіною корпусу на загальний огляд, очікуючи хвилини, коли, загорнувши кожну окремо у папір, буде завантажено у лікарський «УАЗ» ик і транспортовано до обласного центру. Дмитро Михайлович нервував: за Іваном треба було пильнувати. Самостійно його не відпускали навіть до села, бо міг зірватися і хильнути зайвого, перебуваючи в стані надмірного збудження. До того ж лікар нерадо покидав «Притулок» у день родинних відвідин – всіляке могло трапитись, проте обіцянки, даноі? Іванові, змушений був дотримати. І я у товаристві дядька Степана, а також Янка та двох літніх селянок – нянечок Одарки та Любаші, зосталась на ґаздівстві.

Біду ніхто не чекав, все було, як завжди. Відвідувачі тягнулись з клунками, наповненими і?жею і теплими речами, супроводжувались Янчом до і?дальні і чекали. До Міті, втім, як ще до багатьох, не навідувався ніхто, і той ходив похмурий, шукаючи собі випадковоі? роботи.

Тимчасово виконуючи обов’язки Дмитра Михайловича, я звітувала відвідувачам про стан хворих, умисно наголошуючи на покращенні. Проте особливо ніхто не допитувався, а, може, просто не вірили в одужання. Я давно зрозуміла, що пацієнтів неохоче забирають, і хворі про це знали також.

Та коли на подвір’і? «Притулку» з’явилися дві жіночі постаті, Янчо помітно сполошився:

– Цього ще нам сьогодні бракувало…

Дрібненька сива жіночка у охайному пальтечку дріботіла, опираючись на руку миловидноі? дівчинки, в котроі? дивилися на світ величезні пронизливі темні очі, вперто когось нагадуючи. У вільній руці вона тримала торбинку з гостинцями.

– Це до Хелени, – Янчо рушив і?м назустріч. – Зараз розпочнеться комедія.

Як я відразу не здогадалась – дівча було викапана Хелена: такі ж, як у мами, чорні густі пасма волосся, лишень охайно заплетені у косу.

– Чому?! – я прохально звела очі до неба. – Чому все, що має трапитись найгіршого, припадає на час відсутності лікаря?!

Ми зустріли відвідувачок удвох з Янком. Проте цього разу він взяв «кермо» у власні руки:

– Вам краще відлучитися на певний час… Я справлюся сам.

Я не заперечувала, проте шляхом до власного помешкання зайшла до дядька Степана, котрий напружено спостерігав з вікна за всім, що відбувається на подвір’і?.

– Я знаю, дитино, што маву робити. Всьо буде дубрі…

Хелену вивели попід руки з «янгольського» абияк вбрану і не причесану. На якусь мить вона спинила погляд на старій жінці і зосередилась:

– Мамо…

Жіночка, гамуючи розпач, тремтячими у ру– дих плямочках руками видобувала з кишені хустинку і витирала сльози, що з’явилися у зморщених кутиках очей:

– Хеленко, доню моя, – вона простягала руки до доньки.

Та в цю мить погляд Хелени вперся у дівча, що ховалося за спиною бабусі. Слабкість і страждання на Хелениному обличчі змінилися презирством, і очі, котрі щойно готові були розплакатись, запалали ненавистю:

– І ця тут як тут! Заберіть і?і? від мене, чуєте? Заберіть! – Хелена сіпнулася у бік доньки, та не– дрімаючий охоронець вправно схопив і?і? за руки.

– Курва остання, вилупок зрадливий, байстрюча недоношене, – Хелена скаженіла до безпам’ятства в той час, як Янчо втримував і?й за спиною п’ястуки. – Не дасть вона мені спокою на цьому світі! Згинь, чуєш?! Згинь! Не нагадуй мені про нього! – Хеленині зуби скреготіли від люті, а з рота білою піною вибивалася слина.

Янчо насильно тягнув і?і? до корпусу, де Любаша вже готувала заспокійливе. Дівчинка тихенько схлипувала, відвернувшись, аби не бачити, як матір вштовхують у лікарняні двері, а літня жінка розгублено простягала дядькові Степану клунок із гостинцями. І?і? виплакані до прозорості безбарвні очі випромінювали таку безмежну тугу, що Пішта-бачі не втримався і відвів погляд убік.

– Лем не меригуйтеся [37]… Як Бог розпорядиться, так воно і буде… То і і?дьте з Богом, ми самі з нею туй порадимо…

Я спостерігала, як дві постаті – юна та стара, однаково згорблені, розчавлені горем – віддалялися у бік автостанціі?. Клубок у горлі попустив, давши волю сльозам, лишень тоді, як заховалися за обрієм і?хні обриси. Це були єдині з усіх відвідувачів «Притулку», котрі щиро молилися за видужання рідноі? і?м людини…