Кров і пісок - Ібаньєс Бласко. Страница 42

Потахе плеснув розбійника по плечу.

— Тож-бо мені й здалося, друзяко, коли я тебе побачив, що ти скидаєшся на церковну мишу.

Насйональ мовчав, не наважуючись перебити гостя, але на устах його грала посмішка. Пономар — і пішов у розбійники! Що скаже дон Хоселіто, коли він йому про це розповість!..

— Оженився я, і народилося в нас із жінкою перше дитя. Якось уночі стукають у двері, і заходить до нас двоє жандарів. Забрали мене й повели за село на тік. Хтось стріляв із рушниці у вікно будинку одного багатія, і ті добродії чогось вирішили, що то моя робота… Я заперечував, і вони стали бити мене прикладами. Я й далі заперечував, і вони все колошматили мене то прикладами, то шомполами, молотили куди попало аж до світанку, поки не стомилися і покинули мене на землі непритомного. Вони зв’язали мені руки й ноги, і я не міг поворухнутись, а вони били мене, та ще й примовляли: «Ти ж найперший у селі сміливець! Чого ж не захищаєшся? Та ти просто хвалько!» їхні глузи допекли мені дужче, аніж биття. Бідолашна моя жінка виходила мене, та відтоді я місця собі не знаходив, не міг жити спокійно, згадуючи, як мене молотили і як глузували з мене… Не хочу довго розводитись, скажу коротко: незабаром одного з тих жандарів знайшли на току вбитого, а я, щоб уникнути неприємностей, подався в гори… та так і залишився там.

— Он яка в тебе рука, друзяко! — захоплено вигукнув Потахе. — Ну, а другий жандарм?

— Не знаю, — мабуть, і досі блукає світом. Той сміливець утік тоді з села, попросився, щоб його перевели в піше місце, але я не забув про нього і ще поквитаюся з ним. Не раз уже, бувало, скажуть мені, що бачили його в тому чи тому місті, і я вирушаю на другий кінець Іспанії — та я за ним і в пекло подався б. Залишаю коня й карабін у когось із друзів, сідаю на поїзд і їду собі, як пан. Так я побував у Барселоні, у Вальядоліді і ще в багатьох містах. Стану біля воріт казарми й дивлюся на жандарів, усіх, що входять, і всіх, що виходять. «Це не мій, це не мій»… Досі мені давали неточні відомості, але байдуже, я таки знайду його, хоч би скільки років довелося шукати. Якщо, звичайно, він досі не помер — ото було б шкода!

Донья Соль слухала розповідь бандита з цікавістю. Цей Плюмітас — справді великий оригінал! Ні, вона помилилася — він анітрохи не схожий на смирного кролика.

Розбійник замовк і насупив брови, ніби спохопився, що наговорив зайвого.

— З вашого дозволу, — звернувся він до матадора, — я сходжу на стайню подивлюся, як там доглянули мого вірного товариша. Ти підеш зі мною, друже?.. Побачиш доброго коня.

Потахе прийняв запрошення і вийшов за Плюмітасом з кухні.

Коли тореро й дама залишилися вдвох, Гальярдо висловив своє невдоволення. Навіщо вона спустилась на кухню? Такому чоловікові краще не показуватись на очі. Це ж бандит, люди навіть імені його бояться.

Але донья Соль, радіючи, що так легко познайомилась із знаменитим Плюмітасом, лише посміялася з побоювань матадора. Розбійник здається їй славним чолов’ягою; народна уява дуже перебільшує злочинства цього бідолахи Він мало не слуга їхньої родини.

— Я уявляла його не таким, та все одно цікаво з ним зустрітися. Коли буде їхати, ми дамо йому грошей. Яка екзотична країна! Які типи!.. А як полює він по всій Іспанії за тим жандармом!.. Про це можна було б написати пречудову повість.

У печі весело палахкотів вогонь. Наймички витягли прямо з полум’я дві великі сковороди, від яких струміли приємні пахощі смаженої ковбаси.

— Снідати, кабальєро! — гукнув Насйональ, що виконував у маєтку свого маестро обов’язки мажордома.

На великому, застеленому кількома скатертинами столі що стояв посеред кухні, уже лежали круглі хлібини і височіли пляшки з вином. На поклик Насйоналя з’явилися Плюмітас із Потахе та обслуга маєтку: старший пастух управитель і ще кілька чоловіків, які користалися довірою хазяїна. Поки всі вмощувалися на лавах, обабіч довгого столу, Гальярдо нерішуче поглядав на донью Соль. Їй би слід подати сніданок нагору, в хазяйські покої. Але дама лише посміялася з такої пропозиції й сіла за стіл, на чільному місці. Їй подобається сільське життя, і поснідати в такому товаристві буде дуже цікаво. Мабуть, вона народилась солдатом. І з чисто чоловічою рішучістю донья Соль вказала матадорові його місце за столом. Її тонкі ніздрі жадібно роздималися, вдихаючи пахощі смаженої ковбаси. Який чудовий сніданок! Як вона зголодніла!..

— Оце добре, — схвально виголосив Плюмітас, подивившись на стіл. — Господарі і слуги їдять разом, як було, кажуть, у давнину. Вперше таке бачу.

І він сів поруч із пікадором, примостивши карабін між коліньми.

— Посунься-но, хлопче, — мовив розбійник і штовхнув Потахе плечем.

Здоровенний пікадор по-приятельському штурхонув його у відповідь, і обидва почали грубо штовхатися, сміючись і розвеселивши всіх за столом.

— А хай тобі чорт! — гукнув пікадор. — Прибери ти оту погань, що стоїть у тебе між коліньми! Націлив прямо в мене — ану ж як пальне!

І справді, заряджений карабін розбійника дивився чорним дулом на пікадора.

— Повісь ти його куди-небудь, чортяко! — правив своєї Потахе. — Чи без нього ти не можеш і поїсти?

— Нічого, хай стоїть. Не бійся, — відрубав бандит і зразу спохмурнів, явно не бажаючи говорити про це.

Він узяв ложку, відломив великий кусень хліба і, дотримуючись правил селянського етикету, подивився на інших — чи вже можна їсти.

— Ваше здоров’я, сеньйори!

І завзято накинувся на величезну миску, яку поставили посеред столу для нього та двох тореро. Друга, така сама завбільшки миска парувала перед обслугою ферми.

Проковтнувши кілька ложок, Плюмітас, мабуть, засоромився своєї жадібності і сказав вибачливо:

— З учорашнього ранку я з’їв лише кусень черствого хліба та випив кухоль молока в одній хатині у пастухів. Смачного вам!..

І знову заходився коло миски, безупину працюючи щелепами і тільки підморгуючи у відповідь на жарти Потахе, який посміювався з його ненажерливості.

Пікадор умовляв гостя випити вина. Він побоювався маестро, який завжди лаяв його за пияцтво і нерішуче позирав на пляшки, прикидаючи, чи зможе дотягтися до них рукою.

— Пий, Плюмітасе. Суха їжа горлянку дере. Треба її промочити.

І, не чекаючи, поки розбійник відгукнеться на його припросини, став поквапно перехиляти склянку за склянкою. Плюмітас лише зрідка пригублював, та й то вагаючись. Вина він остерігався та й звичку до нього втратив. У чистому полі не так легко знайти вино, до того ж це — найгірший ворог для людини, яка постійно мусить пильнувати.

— Але ж тут ти серед друзів, — умовляв його пікадор. — Не забувай, Плюмітасе, — у Севільї тебе охороняє сама богоматір Макаренська. Ніхто тебе і пальцем не торкне… А як раптом наскочать жандарми, то я схоплю гаррочу, стану з тобою поряд, і ми не випустимо звідси живим жодного з тих лобуряк. А добре б оце сісти на коня та й податися в гори!.. Мені завжди туди хотілося.

— Потахе! — суворо озвався матадор з другого кінця столу. Він трохи побоювався, що пляшки стоять надто близько від пікадора, і той може наговорити зайвого.

Хоча розбійник випив зовсім мало, щоки його порожевіли, а сині очиці весело заблищали. Він навмисне сів прямо перед дверима, крізь які можна було бачити ворота маєтку та початок безлюдної дороги. Коли-не-коли через смужку землі, що видніла в отворі дверей, переходила корова, свиня або коза, і як тільки по жовтій підлозі ковзала тінь, Плюмітас здригався, готовий кинути ложку й ухопити карабін.

Розмовляючи з сусідами по столу, він пильно стежив за всім, що відбувається навколо, щомиті готовий до захисту або втечі. Не дати захопити себе зненацька було для нього справою честі.

Коли Плюмітас відклав ложку, Потахе змусив його випити ще одну склянку. Розімлілий від ситої їжі, розбійник підпер щоку рукою і сидів мовчки, задивившись у далеч. Звикши харчуватись коли пощастить, він був схожий зараз на удава, який наївся донесхочу після тривалого голодування.