Кров і пісок - Ібаньєс Бласко. Страница 43

Гальярдо запропонував йому гаванську сигару.

— Дякую, сеньйо Хуане. Я не курю, але візьму вашу сигару для свого товариша, що теж блукає в горах та в чистому полі, бо тому бідоласі легше обходитися без їжі, ніж без курива. З хлопцем нещодавно скоїлося лихо, тож тепер він помага мені, коли б діло на двох.

Він заховав сигару під блузу. Згадавши товариша, який о цій годині, мабуть, блукає десь дуже далеко, розбійник посміхнувся — весело і жорстоко. Вино розігріло Плюмітаса. Він геть змінився: очі засвітилися різким металічним блиском, товсті щоки напружилися, а крива зловісна посмішка зігнала з обличчя звичний добродушний вираз. Видно було, що йому хочеться поговорити, похвалитися своїми подвигами, віддячити за гостинність, приголомшивши уяву добрих господарів.

— Ви, мабуть, чули, що я вчинив минулого місяця на дорозі у Фрехеналь? Як, нічого про це не знаєте?.. Я вийшов тоді з товаришем на дорогу, щоб зупинити диліжанс і поквитатися з одним багатієм, бо той надто часто про мене згадував. Дуже любив він стромляти носа не в свої справи, звик подихати алькальдами і навіть жандарями. В газетах таких називають касіками. Якось я послав йому листа й попросив у нього сто дуро для дуже пильного діла, а він не тільки не передав мені гроші, а й написав губернаторові Севільї, зчинив галас у самому Мадриді, і після того на мене стали полювати як ще ніколи. Дякуючи йому, я дістав кулю в ногу, коли відстрілювався від жандарів. Але й цього йому здалося замало.

І він домігся, щоб заарештували мою дружину, ніби бідолашна могла знати, де блукає її чоловік… Зі страху перед Плюмітасом цей юда не зважувався поткнути носа зі свого маєтку, і тоді я зник, подався в далеку подорож — я ж вам уже казав, що вряди-годи вирушаю в мандри. Мій ворог заспокоївся й одного дня поїхав до Севільї — залагодити якісь свої справи, а також нацькувати на мене владу… Отож ми підстерігаємо карету на зворотному шляху з Севільї, і таки дочекалися. Мій товаришок, — а він може перехопити на дорозі кого завгодно, він на це мастак, — велить машталірові спинити коней. Я просуваю у дверці голову, потім карабін. Жінки та діти в плач. Чоловіки мовчать, але обличчя в них поробилися наче з воску. «Я не заподію вам ніякої кривди, — кажу я до пасажирів. — Заспокойтеся, дами. Вітаю вас, кабальєро, і бажаю всім щасливої подорожі… Нехай тільки вийде з карети отой товстун». Зіщулився він так, мовби хотів сховатися під жіночі спідниці, та однаково довелося йому вийти до мене. Побілів сердега, ніби з нього всю кров випустили, і хитається, як п’яний. Диліжанс поїхав, а ми з ним лишилися на дорозі. «Так от, я, щоб ти знав, Плюмітас, — кажу. — Хочу сплатити тобі давній борг». Сказано — як зав’язано. Але я не вбив його зразу, я всадив йому кулю в одне таке місце, — я знаю, в яке, — щоб він протягнув ще добу, і коли жандарі його підберуть, міг сказати їм, що порішив його Плюмітас. Отож помилки не буде, і ніхто інший не зможе цим похвалитися.

Донья Соль слухала, бліда як смерть, міцно стиснувши від жаху вуста. Але очі дами мерехтіли химерним блиском, що видавав її потаємні думки.

Гальярдо скривився; ці кровожерливі спогади справили на нього гнітюче враження.

— Кожен робить своє діло, сеньйо Хуане, — мовив Плюмітас, наче вгадавши думки тореро. — Ми обидва живемо з убивства: ви вбиваєте биків, а я — людей. Правда, ви багатий, вам дістається і слава, і вродливі жінка, а я частенько здихаю з голоду і, як загавлюся, то подірявлять мене кулями, мов те сито, та й покинуть десь посеред поля на з’їжу крукам. Але своє діло я знаю не гірше за вас, сеньйо Хуане! Ви знаєте, куди треба вгородити шпагу бикові, щоб він упав як підкошений. А я знаю, куди всадити кулю християнинові, щоб він або відразу випустив дух, або ще трохи помучився а чи навіть протягнув кілька тижнів, згадуючи Плюмітаса, що не зичить людям зла, але й не дасть пощади нікому, хто посміє його зачепити.

Доньї Соль знову закортіло довідатись, скількох чоловік спровадив він на той світ.

— А мерців на вашій совісті багато? Скількох усе ж таки ви вбили?

— Я видамся вам душогубом, сеньйоро маркіза, але якщо ви так хочете знати!.. Навряд чи я всіх пригадаю, декотрі, мабуть, цілком випали з пам’ять… Мо’, чоловік тридцять, а мо’, й тридцять п’ять, точно вам не скажу. Хто їх рахуватиме — при такому житті, як у мене?.. Але я просто нещасний, сеньйоро маркіза, така моя лиха доля, Винні ті, хто мене скривдив. А вбивати — те саме, що зривати черешні. Зірвеш одну, а там дивись і десяток. Хочеш вижити — убивай, а пожалієш — уб’ють тебе.

Запала довга мовчанка. Дама не могла відірвати погляду від рук бандита — коротких, товстих, з понівеченими нігтями. Але Плюмітас і не дивився на «сеньйору маркізу». Він зосередив усю свою увагу на матадорові; хотів подякувати Гальярдо за те, що той прийняв і нагодував його, а також розвіяти гнітюче враження від своїх розповідей.

— Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане, — сказав він. — Ще коли побачив вас на арені вперше, то подумав: «Це хлопець відважний». У вас багато шанувальників, але іншого такого, як я, мабуть, нема. Адже щоб вас побачити, мені не раз доводилось перевдягатися й іти в місто, ризикуючи шкурою. Ну як, на вашу думку, справжній я любитель?

Гальярдо всміхнувся і ствердно кивнув головою; така відданість явно лестила його професійному самолюбству.

— Окрім того, — провадив розбійник, — ніхто не може мені закинути, що я коли взяв у Рінконаді хоча б шматок хліба. Скільки разів блукав я десь поблизу голодний, без мідяка в кишені, але до сьогодні мені й на думку не спадало завітати на цю ферму. «Сеньйо Хуан для мене людина свята, — завжди казав я собі. — Він заробляє гроші, як і я, — важачи життям. Це мій товариш по нещастю…» Звичайно, ви, сеньйо Хуане, велика людина, а я нікчемний бідняк, так не станете ви заперечувати, що ми з вами рівня, бо й ви, і я постійно дивимося смерті в очі. Зараз ми сидимо ось тут і спокійно снідаємо, але рано чи пізно настане день, коли богові обридне нам помагати, і він одвернеться од пас, і тоді мене знайдуть десь при. дорозі убитого, мов скаженого пса, а вас із усіма вашими грішми винесуть з арени ногами вперед, і нехай навіть цілий місяць газети писатимуть про вашу загибель, навряд чи на тому світі вам стане від цього хоч трохи легше.

— Це правда… правда, — мовив Гальярдо і раптом зблід.

На обличчі матадора з’явився вираз забобонного страху, який опановував його перед коридою. І справді, доля його схожа на долю оцього грізного волоцюги, що рано чи пізно неминуче загине в нерівній боротьбі.

— Але не думайте, що я боюся смерті, — провадив Плюмітас. — Я ні в чому не каюся і йду своєю дорогою. Мені є з чого радіти і є чим пишатися, як і вам, коли ви читаєте в газетах, що дуже гарно виступили на кориді і дістали в нагороду вухо бика. Бо ж по всій Іспанії говорять тепер про Плюмітаса, а газети друкують безліч небилиць про мої злочинства, і чув я навіть, ніби про мене збираються показувати виставу в театрі; у самому Мадриді, у тому палаці, куди сходяться на свої балачки депутати, згадують мене майже щотижня. Та й як мені не пишатися, коли за мною ганяється ціле військо, коли я, сам як палець, морочу голову тисячам озброєних йолопів, що отримують платню від держави. Якось у неділю заїжджаю я в одне село. У церкві саме правили службу, а на майдані сиділо кілька сліпців, що співали й грали на гітарі. Перед ними юрмилися люди, витріщаючись на якусь картину — співці носили її з собою. Спиняю я коня й бачу, що на картині зображений хвацький молодець у крислатому капелюсі, з бурцями, вбраний як на весілля, верхи на баскому огирі, з мушкетом через сідельну луку і пишнотілою молодичкою на крупі. Уявіть собі мій подив, коли я довідався, що отой красень не хто інший, як сам Плюмітас… Знати про таке приємно. Хоч я й никаю світом обшарпаний і голодний, мов Адам*, але люди, бачте, уявляють мене зовсім іншим. Я купив у сліпих папірець із словами їхньої пісні і завжди ношу його при собі. Там переказано життя Плюмітаса, з безліччю небилиць, але віршами. Дуже гарно написано. Коли я відпочиваю в лісі, то читаю ті вірші, щоб вивчити їх напам’ять. Мабуть, ту пісню склав якийсь дуже вчений сеньйор.