Кров і пісок - Ібаньєс Бласко. Страница 44
Грізний Плюмітас розповідав про свою славу з дитячою гордістю. Куди й подівся той мовчазний, небалакучий чоловік, який, здавалося, хотів, щоб у ньому бачили не славетного розбійника, а бідного мандрівця, змученого голодом. Він розпалився на думку, що ім’я його гримить по всій країні, що про його подвиги ходять легенди.
— Хто знав би мене, — провадив він, — якби я досі жив у своєму селі?.. Я часто про це думаю. Нам, злидарям, лишається одне з двох: або надриватися, працюючи на інших, або обрати єдиний шлях, що веде до слави й багатства — убивати. Убивати биків я не міг навчитися. Моє село лежить у горах, і бойових биків там не розводять. Та й важкуватий я, і не дуже спритний… Тому я став убивати людей. Для бідняка це єдина можливість пробити собі дорогу і змусити шанувати себе.
Насйональ, який досі слухав розбійника з мовчазною незворушністю, вирішив, що пора втрутитись.
— Освіти — ось чого бракує біднякові: йому треба навчитися читати й писати.
На ці слова бандерильєро усі, хто знав про його манію, засміялись.
— Знову ти за своє, друзяко, — мовив Потахе. — Дай-но виговоритися Плюмітасу — він діло каже.
Розбійник, який не дуже шанував Насйоналя за обережну поведінку на арені, поставився до його слів зневажливо.
— Я умію читати й писати. А яка мені з того користь? Коли я жив у селі, то через свою грамотність завжди був на видноті і мені найбільше перепадало, тільки й усього… Справедливості — ось чого треба біднякові; нехай дадуть те, що йому належить, а як не дають — сам мусить узяти. Треба бути вовком, щоб тебе боялися. Тоді й інші вовки тебе шануватимуть, а худоба дозволятиме себе їсти, ще й дякуватиме тобі за це. А як побачать, що ти слабосилий і боягуз, то навіть вівці мочитимуться на тебе.
Потахе, який уже сп’янів, захоплено кивав головою на кожне слово Плюмітаса. Він до пуття не розумів, про що той говорить, але крізь п’яний туман йому ввижалося в балаканині розбійника світло високої мудрості.
— Правда твоя, друзяко. Треба колошматити всіх підряд. Шквар далі, ти говориш як по писаному.
— Я давно зрозумів людей, — провадив бандит. — Вони поділяються на тих, кого стрижуть, і на тих, хто стриже. Я не хочу, щоб мене стригли. Я народився стригти інших, бо маю відважне серце і не боюся нікого. Те саме сталось і з вами, сеньо Хуане. Ви вродилися хоробрим і покинули, тих, хто живе, мов худоба, але обрали собі кращий шлях, аніж я.
Якийсь час він мовчки дивився на матадора, а тоді провадив із глибокою переконаністю:
— Я так гадаю, сеньйо Хуане, що ми з вами з’явилися на світ трохи запізно. Чого тільки не домоглися б у давнину такі чесні й відважні хлопці! Вам не довелося б убивати биків, а мені блукати полями та лісами, ховаючись від жандарів, наче дикий звір. Ми подалися б на той берег океану і стали б там віце-королями, полководцями або якимись іншими великими цабе. Ви коли-небудь чули про такого собі Пісарро*, сеньйо Хуане?
Сеньйор Хуан зробив невиразний жест, не бажаючи виказувати своє неуцтво, бо це загадкове ім’я він чув уперше.
— Сеньйора маркіза знав краще за мене, хто це такий, і пробачить, як я скажу щось не так. Про цього чоловіка я довідався ще коли прислуговував у церкві. В нашого священика були старі романи, і я брав їх читати… Так от, Пісарро був бідняк, як і ми з вами; він зібрав дванадцять чи тринадцять одчайдухів, переплив море й потрапив у країну, схожу на земний рай… те королівство називалося Ельдорадо* або Потосі, ну ви знаєте, що там сила-силенна золота. Їм довелося хтозна-скільки разів битися з жителями Америки, тими, що носять на голові пір’я та стріляють із луків, поки нарешті вони завоювали той край і захопили всі скарби тамтешніх королів; кожен із тих хлопців нагріб собі стільки золотих монет, що набив ними весь дім, аж до стелі, і всі товариші Пісарро поставали маркізами, генералами або суддями. І таких щасливців тоді було багато. Уявіть собі, сеньйо Хуане, що ми з вами народилися б за тих часів… Хіба не змогли б ми зібрати кількох хлопців, хоча б оцих, що зараз мене слухають, і утнути те саме, що Пісарро, а мо’, й більше…
І мешканці маєтку, які вислухали цю чудесну історію мовчки, але з блискучими від хвилювання очима, ствердно закивали головами.
— Я ж кажу, надто пізно ми народилися, сеньйо Хуане. Усі чесні шляхи тепер для бідняка закриті. Іспанець не знаходить для себе путящого діла. Більш немає куди податись. Усе, чим можна було заволодіти в світі, поділили між собою англійці та інші чужинці. Двері зачинені, і нам, людям відважним, доводиться гнити в цьому загоні, та ще й слухати, як нас паплюжать, коли ми не хочемо миритися зі своєю долею. За тих давніх часів я напевне став би королем у Америці або десь-інде, а тепер мені доводиться грабувати на великій дорозі, і дехто називає мене просто злодюгою. Ви сміливець, ви вбиваєте биків і тішитеся славою, але я знаю, що багато сеньйорів вважають ремесло тореро низьким.
Донья Соль перебила розбійника — вона захотіла дати йому добру пораду. Чом не завербується він у солдати? Подався б у далекі краї, туди, де воюють, і віддав би свої сили благородній справі.
— Атож, на це я годжуся, сеньйоро маркіза, і про військову службу думав не раз. Коли, буває, ночую на якійсь фермі або кілька днів переховуюсь у себе вдома, коли лягаю в ліжко, як добрий християнин, і їм гарячу страву, сидячи ось так за столом, тіло моє втішається, але незабаром усе мені обридає і знову хочеться в гори, хочеться жити на волі і спати просто неба, закутавшись у плащ і підклавши під голову камінь… Атож, я годжуся для війська і був би добрим солдатом. Але куди податися!.. Давно закінчилися справжні війни, коли один чоловік із жменькою побратимів робив те, що підказував йому власний глузд. Сьогодні військо — це людська череда. Усі однакового кольору, усі тавровані одним тавром, усі живуть і помирають, як блазні. Там робиться те саме, що й скрізь! Є вівці і є пастухи, що стрижуть тих овець. Ти вчиниш великий подвиг, а слава дістанеться полковникові; ти битимешся, як звір, а орден дадуть генералові… Ні, для солдата я теж народився запізно.
Плюмітас опустив очі і глибоко замислився. Мабуть, думав про те, чому доля така несправедлива до нього, чому він на світі зайвий.
Та ось розбійник узяв карабін і підвівся з-за столу.
— Піду я… Дуже вдячний вам, сеньйо Хуане, за гостинність. На все добре, сеньйоро маркіза.
— Але куди ж ти підеш? — спитав Потахе, схопивши гостя за рукав. — Сядь, чортів сину. Ніде тобі не буде краще, ніж тут.
Пікадорові не хотілося відпускати розбійника. Йому подобалося гомоніти з ним, мов із найщирішим другом, і він заздалегідь тішився, уявляючи, як розповідатиме про цю зустріч у місті.
— Я сиджу з вами вже три години і довше залишатись не можу, Рінконада стоїть на відкритому місці, лісу поблизу немає. Можливо, хтось уже подався попередити жандарів, що я тут.
— Ти боїшся жандармів? — спитав Потахе. — Вони сюди не прийдуть. А як прийдуть, я буду з тобою.
Плюмітас зневажливо махнув рукою. Жандарми! Вони люди нічим не гірші й не кращі за інших Є серед них і сміливці, але кожен має родину, і вони намагаються не здибуватися з ним. Тому завжди запізнюються, навіть якщо точно знають, де він перебуває. Нападають на нього лише тоді, коли випадок зводить їх віч-на-віч і нема як уникнути сутички.
— Місяць тому завітав я до маєтку «П’ять димарів». Сиджу і снідаю, як оце зараз, хоча й не в такому приємному товаристві, коли, бачу, підходять пішки шестеро жандарів. Звичайно, вони не знали, що я там, і хотіли просто відпочити й попоїсти. Просто нещаслива випадковість: але ні вони, ні я не могли розійтися мирно — надто багато люду було в маєтку. Почалися б пересуди, і лихі язики не дали б пощади ні мені, ні їм, обізвали б нас боягузами. Господар маєтку замкнув ворота на засув, і жандарі стали грюкати в них прикладами і кричати, щоб він одчинив. Я звелів господареві та комусь із наймитів стати за стулками воріт. «Коли скажу: „Пора!“ — відчиняйте навстіж». Стрибнув я на коня, револьвер у руді. «Пора!» Ворота розчахнулись, і я вилетів, мов сам нечистий. Ви не уявляєте, на що здатна моя конячка. Вони стали палити мені навздогін із гвинтівок, але жодна куля не влучила. Я відстрілювався і, кажуть, двох поранив… Коротше кажучи, я тоді втік, припавши до шиї коня, щоб не влучили, а жандарі спересердя відлупцювали всіх, хто був у маєтку. Тому про мої відвідини краще мовчати, сеньйо Хуане. Бо потім прийдуть оті в трикутних капелюхах і замучать вас допитами — наче це допоможе їм зловити мене.