Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович. Страница 36

— Я пригадав, — сказав я.

— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти… Поголися…

Наступного дня вона таки наполягла, щоб я повів її на той острів. І знову я не побачив Грицька. «Що ж воно таке? — замислився я. — Чому він з’являється лише тоді, коли я приходжу сюди із Мар’яною? Що це за знак?»

— Де це було? — перебила мої роздуми Віра.

Я, театрально потупивши очі, показав на прим’яту траву.

— Чудово, — сказала вона і вмостилася саме на те місце. — Таке враження, що земля ще зберегла тепло її задниці. — Потім принюхалася і додала: — Запах сперми, на жаль, вивітрився. Хоча… ти ж, напевно, кінчав не в траву?

Я не відповів, зберігаючи той самий шкодливий вираз обличчя. Ми розклали на траві вино й закуску. Віра тремтячими пальцями витягла цигарки і запалила. Я бачив, що вона нервувалася, але навіщось мусила пройти цю ініціацію, трахнутися зі мною саме там, де я вчора грався з Лідкою. Я подумав, що саме час налити їй, ми випили. Я знову роззирнувся в пошуках Грицька, але намарне.

— Чого ти крутишся?

— Просто роздивляюся.

— А вчора ти не мав змоги роздивитися? — спитала з сарказмом.

— Віруньчику, вчора ми прощалися, і я, щоб якось це все згладити, піддався…

— Але чому ви прощалися саме тут, а не десь у кнайпі?

— Розумієш, то був секс на прощання. Щось як чарка «на коня». Ми ж не могли це зробити у кнайпі.

— Ага, то ви цілеспрямовано приперлися сюди для того, щоб погратися?

— М-м-м…

— Боже, яка ти скотина! — Пальці з цигаркою тремтіли, вона сама собі налила в склянку, випила одним духом і запитала: — Але чому саме тут?

Щось її непокоїло, щось у цій місцині було таке, що її тривожило і відлякувало, вона очевидно підозрювала, що тут криється щось глибше, таємне і потойбічне, а тому попри всю свою образу, інстинктивно тулилася до мене, як наполохане пташа. Цієї миті я відчував, як її кохаю, і щиро прагнув захистити від усіх страхіть. Десь хлюпнула вода, я озирнувся — по воді бігли кола, як від кинутого каменя, а може, то плюснулась риба, а я подумав — весло.

— Тут затишно, ніхто не підгляне… — пояснював я. — Верби творять природне шатро.

— Отже, тобі це місце відоме було раніше? З ким ти тут іще трахався?

— О-о, то було надто давно.

— Отже, я вгадала? Ти тут уже грався перед тим?

— То було понад десять років тому.

— Ти щось недоговорюєш. У тебе з цим острівцем щось пов’язане глибше. Ти так роззирався, як роззираються у власному помешканні, де хтось перед тим переставив меблі. Чогось тобі бракувало. Я це помітила. А що було десять років тому?

— Нічого особливого. Ми тут влаштовували пікніки, які завершувалися любощами.

— І всіх ти грав на цьому самому місці? — показала пальцем у траву.

— Можна сказати й так. Іншого затишнішого місця годі відшукати.

— А все-таки я підозрюю, що тут відбувалося ще щось. Щось таке, про що ти волієш мовчати.

Чи я не казав, що у Віри був інтелект? Інтелект — це страшна річ. Особливо якщо ним володіє жінка. Це все одно, що скальпель у руках хірурга. Різниця лише в тім, що хірург, розпанахавши тебе, потім сумлінно зашиє, а жінка-інтелектуалка, сумлінно дослідивши ваше нутро, покине все в розпотрошеному стані. Я подумав, якщо вже розповів про Мар’яну Ліді, то Віра і поготів мала б почути цю історію, мені навіть цікаво було дізнатися її думку.

— Добре, я розповім тобі, що з цим місцем пов’язано. Колись давно, як я вже казав, років десять тому, одна юна і незвичайно вродлива панна запропонувала мені в її товаристві покінчити життя самогубством.

— Вона була наркоманка?

— Ні. Вона навіть вино пила такими дозами, що не п’яніла. Вона підшукала такі слова для своїх аргументів, що я не мав що на це їй заперечити. Головна інтрига полягала в умові, що вона мені віддасться лише в день самогубства.

— Вона була цілка?

— Так. Але я її всіляко намагався спокусити.

— Вона прагнула самогубства на повному серйозі?

— Пам’ятаєш, я тобі давав читати драми Тікамацу. Там є одна драма про самогубство закоханих…

— …на острові Небесних Мереж? Вона теж читала цю драму?

Віра знову запалила, втягнула дим і стала крутити цигарку в пальцях.

— Так. Тікамацу їй підказав ідею. Власне, в чому була причина її нав’язливої самогубної ідеї, я так і не збагнув. Вона казала, що втратила інтерес до життя. Фактично такі випадки в її віці справді не рідкість, школярки щороку десятками вішаються, викидаються з дахів і п’ють жменями пігулки. Але все це відбувається стихійно, у стані нервового афекту. А щоб отак цілеспрямовано підшукувати партнера і намовляти його, запропонувавши вже готовий план… Це якось не вкладалося мені до голови.

— А може, вона була хвора… невиліковно хвора… Розумієш?

— Неможливо. Ти б бачила це юне квітуче сотворіння! Зрештою, хвороби не цікавляться тими, хто має намір померти.

— А з психікою у неї було все в нормі?

— І тут я не помітив нічого такого… Часом говорила загадками або дивувала своєю проникливістю…

— І чим завершилася ця історія?

— Вона мене переконала, що смерть — це найкращий для мене вихід, бо й так уже не створю нічого величнішого за свою смерть, і що у визначений день буде відкрите для нас вікно, і ми не повинні пропустити цей шанс. І тоді ми прийшли на цей острів, і вона мені тут віддалася уперше. Після цього вона вийняла отруту, насипала її в келихи з вином і ми випили.

— Справді? І що було далі?

Віра погасила недокурену цигарку в траву.

— Ми… померли. Тому-то й тепер, після смерті, мене все ще невмолимо тягне сюди…

— Ти збожеволів! — обурилася вона. — Що за дурні жарти? Що було далі? Ви випили отруту?

— Випили. Але мене отрута не взяла, я тільки втратив свідомість. Коли отямився, то побачив, що вона холодна.

— О Боже! — вона притулила долоні до щік, мовби намагалася загасити полум’я, яке від них бухало. — І що… що ти зробив?

— Я закопав її тут під вербою.

— Де саме? — істерично завищала Віра.

— Тут, де ми сидимо.

— Ідіот! — вона зірвалася на ноги. — Як ти можеш? Все! Я більше не хочу слухати цю маячню! Або ти скажеш правду, або я йду!

— Ну, добре, заспокойся, я пожартував, — я впіймав її за руку і потягнув до себе. — Просто я безліч разів саме так собі уявляв цю сцену.

— Ти скажеш нарешті, що було далі? — вона сіла біля мене, але роздратовано відпихала мої руки. Натомість налила собі шампанського і випила.

— Я обдурив її. Вона мені віддалася, а я відмовився вмирати з нею.

— Ти так вчинив?! — Віра, вочевидь, була обурена до глибини душі і, коли я наповнив її спорожнілий келих, випила без вагань. Потім запалила сірника і стала дивитися, як він горить, коли полум’я добралося до її пальців, кинула сірника в траву і запалила другого.

— Я знаю, це підло, я й досі караюся цим…

— І це сталося тут? — голос її тремтів, вона й далі не дивилася на мене, а палила сірник за сірником і кидала в траву.

— Так.

— А потім ти встав, підтягнув штани і сказав «па-па»?

— Ну, щось у цьому стилі.

— Тоді ти негідник, — сказала вона крижаним голосом. Сірники вона нарешті залишила в спокої і, схиливши голову на зігнуті коліна, повторила: — Ти не-гід-ник.

— Я знаю, — сказав я похнюплено і знову спробував її обняти.

— Ти жахливий негідник. І забери свої довбані руки. Налий мені. Який жах!

Вона сп’яніла і погойдувалася тепер усім тілом у такт музики, яка бриніла в ній, і я бачив, що то була музика розпачу. Чому вона так близько до серця сприйняла вигадану мною історію? Може, приміряла її до себе? Тепер, мабуть, думала про те, що я виявився найбільшим розчаруванням у її житті. Ну що ж, вона недалека від правди. Те, що я їй розповів, не раз мені прокручувалося в голові, я все ще метався між спокусою красиво померти чи некрасиво злиняти, скориставшись перед тим правом першої ночі. Можливість чесно Мар’яні сказати: ні, я не той, на кого ти розраховувала — до уваги не бралася. Мені здавалося, що я вже достатньо глибоко загруз у цій історії, щоб не завершити її настільки примітивно. Все ще думалося, що Мар’яна в якийсь момент поміняє плани і до самогубства не дійде.