Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 10

Вони з Лілею набрали дві п’ятилітрові баклажки, поставили їх на лавку всередині альтанки. Віталій повернувся до колонки, однією рукою натиснув важіль, а другу підставив під струмінь води – черпав долонею і сьорбав, черпав і сьорбав. Ліля дзвінко сміялася з нього: «Хлопчисько!» Цвірінькали горобці, яскравими плямами жовтіли посеред трави кульбаби. Маленька оаза в нетрях великого запилюженого міста дійсно зробила його в цю мить щасливим хлопчиськом, адже такі колонки в його дитинстві можна було зустріти на околицях Києва, де тоді ще залишалося чимало приватних будинків.

Віталій рвучко натиснув важіль, відпустив його і миттю вловив воду під краном обома долонями, засміявся і занурив обличчя в озерце, що утворилося в долонях. Завмер. Вода стікала по шиї за комір сорочки, у рукави попід манжетами, Ліля дивилася на нього і сміялася, мов дзвіночок. Це була несподівана мить щастя: він кохав її і знав напевне, що вона теж його кохає.

Раптом поруч прозвучав старечий голос:

– Умиватися підземною водою, без сумніву, корисно, але…

Він озирнувся. Позаду стояв літній чоловік із ціпком, поблажливо посміхався і похитував головою.

– Але пити її, боюся, не набагато корисніше, ніж ту, що у вас у кранах.

– Чому це? – здивовано перепитав Віталій, утерся рукавом і вказав рукою на прибитий до альтанки металевий прямокутник, де зазначалося, що свердловина має таку-то глибину, вода подається до бювету з глибин такого-то археологічного періоду і має такий-то хімічний склад…

– Тому що все це, перепрошую, брехня! – розвів руками пенсіонер. – Я шістдесят років віддав геології і живу тут поруч. Гуляючи, бачив, якими верстатами бурили тут землю місяць тому. Це були аж ніяк не машини глибинного буріння! Звичайнісінька свердловина, як у людей на дачах. Але в місті. У нашому нещасному загидженому місті! Для мене це так само очевидно, як і те, що ви – чоловік, а не жінка, а ваша чарівна супутниця – жінка, а не чоловік!

Читаючи надіслану Жанною «позагендерну» страшилку, Віталій мимохіть бачив за літерами тексту саме ту мізансцену: весна, спека, альтанка, колонка, кришталева вода і веселка у крапельках, що розлітаються на плитку…

«Як це можливо?! Чому? – думав він. – І ця раптова зміна настрою оповідання! Так само, як тоді після слів пенсіонера-геолога, який мимоволі підкинув ложку дьогтю в ту щасливу мить…»

Віталій знову впився очима в текст, пробігаючи його із самого початку рядок за рядком. Раптом він здригнувся.

– А чого це ти тут сидиш у темряві? Так захопився, що й не чув, як я прийшла? Що читаєш?

Він не помітив, як підійшла дружина і дивилася йому через плече.

– Я? Я… Та то Синявського дружина почала раптом писати якусь прозу, прийшла сьогодні і несподівано… Несподівано попросила мене почитати і висловити думку… Я сказав, що не великий знавець літератури, але незручно було відмовити, то вона мені й скинула з флешки. Ось… Читаю ось…

– А мені покажеш? – усміхнулася дружина і поклала йому руку на плече.

– Звісно, ти роздягайся, повечеряй, зараз я піду поставлю чайник. Іди, мий руки.

Дружина вийшла. Віталій глибоко вдихнув, затримав подих, повільно видихнув і розгублено глянув на монітор. Серце його калатало. Щось раптом ускладнилося, щось пішло не так…

5

Жанна після роботи вирішила дійти до готелю пішки. День був прохолодний, але світлий, прозорий, сонячний. Лишень починало вечоріти, і їй захотілося руху, повітря, можливості побути на самоті, пройтися, подумати. І було про що. Може, то на неї впливала осінь: рік тому, десь під зиму, так само невдоволена собою, Віталієм, їхніми безперспективними стосунками, вона зробила спробу все змінити. Але… Швидко відчула щось подібне до ломки, залежності, а тут ще й занудні холодні листопадові дощі, сіре, раптом недружелюбне місто, чужі, байдужі обличчя… Хоча, здавалося б, жінка в чоловічому колективі, молода, приваблива, незакомплексована, – чого тобі бракує? Озирнися навколо, обирай найкращого – і вперед!

Вона дійсно вирішувала сама, а не підкорювалася і дякувала долі, коли обирали її. Віталія також обрала Жанна. А він піддався. Після того не раз питав її, чому саме він? Адже того вечора було чимало й інших чоловіків у ресторані «Піросмані», прикрашеному ззовні і зсередини репродукціями картин грузинського майстра. У великій залі за трьома окремими столами святкували чергову зустріч однокласників три різні покоління «школярів». Віталій не раз повертався у спогадах до того вечора. Але вона мовчала. Знизувала плечима і зводила все на жарт.

Жанна сумно посміхнулася своїм спогадам. На кухні квартири, у якій вона останні роки мешкає, висить репродукція, подарована Віталієм на згадку про їхнє знайомство. На темному тлі яскравою плямою притягує погляд грузинський чоловік у довгій червоній сорочці та жовтому крисатому капелюсі. Стоячи у воді в підкочених штанях, він розгублено тримає в одній руці вловлену рибину, а в другій – відро. Чимось той чоловік нагадує Жанні Віталія.

Під час повільного танцю раптом згасло світло й обірвалася музика. Жанна не втрималась і поцілувала його. Довго. Спрагло. Щиро. Коли знову загорілося світло і всі тому зраділи, вона просто стояла поруч, а спалах люстр освітив саме такий розгублений погляд Віталія – погляд піросманівського рибалки.

Її думки перервало рипіння машини, що пригальмувала поруч.

– Дівчино, що ж ви так необачно блукаєте сама напівтемним чужим містом? – засміявся з-за керма Андрій. – Жанночко, велкам [5]! Сідайте, довезу вас до готелю чи куди скажете!

Спочатку вони каталися містечком – Андрій примудрився взяти на тиждень в оренду у місцевого знайомого стареньку радянську «Волгу».

– Лише сто гривень за добу, уявляєте?! У провінції сто гривень – гроші! Це трохи знайомі люди. І їм копійка, і мені не збивати ноги, – розповідав він.

Андрій по-пацанячому тішився цим недалеким ретро: крутив ручку, опускаючи скло, показував, як поворотом відкриваються трикутні віконця-кватирки на передніх дверцятах, пояснював, що таке підсос і як ця штука допомагає заводити холодну машину, раптом та не заводиться сама: «Перекриває заслінку в карбюраторі і таким чином збагачує робочу суміш…» Все це дуже відрізнялося від його домашньої іномарки і неймовірно тішило дослідницький інтерес.

Жанна, котра спочатку насторожено поставилася до його проявів уваги і вже чекала пророкованих Віталієм залицянь, дивилася на це ретро-шоу й усміхалася. Вона згадала свого молодшого брата Володьку та його захоплення технікою – очі їхні горіли однаково, хоча братові було двадцять п’ять, а Андрію добряче перевалило за тридцять. Пацани…

Місто поринуло в ніч, ліхтарі траплялися рідше, ніж хотілося б, а вибоїни на проїжджій частині – набагато частіше, ніж у Києві.

За півгодини вони перейшли на «ти».

– Це не місто, це чорна діра, – беззлобно констатував Андрій. – Ти помітила, що тут практично немає дорожніх знаків? Мабуть, їх тут ніколи і не було. А навіщо? Місцеві жителі і так знають, куди їхати, як швидко і де повертати. А заїжджі хай шануються і їздять тихенько. Хіба що перед залізничним переїздом сьогодні один знак здибав, аж здивувався! А що вже дороги… Недарма мій тутешній знайомий не купує іномарки. Хіба вони витримають такі дороги? А ця – танк! ГАЗ-24 – це ого-го! Ти водиш машину?

– Так, у мене «Шевроле», але я зазвичай мотаюся по місту чи інколи на дачу до друзів, міська їздака. Та й досвід у мене невеликий, трохи більше року, раніше якось не до того було.

– По Києву кататися – то теж випробування! Хоча ось приїздили з Москви родичі, кажуть, що наші дорожні проблеми – узагалі не проблеми порівняно з їхніми.

– Усе відносно, – посміхнулася Жанна, хотіла ще щось додати, як раптом у її кишені заграв мобільний.