Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 9

Увечері після роботи Віталій поїхав на станцію техобслуговування – час міняти літню гуму на зимову. Поки хлопці в синіх комбінезонах возилися з колесами, він пройшовся метрів сто туди-сюди вечірньою вуличкою, набрав Жанну, але вона скинула виклик. Зайнята, не може говорити чи не хоче? За негласною угодою, телефонував зазвичай він. Вона ж набирала його нечасто, тільки коли точно знала, що Віталій не вдома, не зайнятий, не… Інколи слала смски. А він завбачливо виставив на них не звуковий, а вібросигнал. Від гріха. Хоча, власне, на сам «гріх» це ніяк не впливало.

Для думок про гріх він був не надто релігійним, і важко сказати, чи був узагалі віруючим. Швидше за все – «умовно віруючим», як більшість вихідців із радянської «кузні» тих часів, коли Пасха та ленінський суботник регулярно збігалися.

Одного разу в лазні колеги почали обговорювати тему стрибків у гречку, і хтось жартома сказав: «Не нагрішиш – не покаєшся». На що інший рубанув козирем: «Гріх подружньої зради – це коли ти з дружиною вінчався, а пішов у любощі на сторону. А як ні з ким не вінчаний, то й гріха немає!»

Замотані в білі простирадла чоловіки дружно дзеньк нули над столиком спітнілими келихами з холодним пивом і розреготалися.

Віталій своїх «неуставних стосунків» не афішував і не обговорював. Він тримав їх десь у потаємному куточку й обходився без повірених, на відміну від тих знайомих, що вихвалялися своїми перемогами чи натякали на них, таким чином підвищуючи власний рейтинг.

Удома він розігрів у мікрохвильовій печі котлети та овочеве рагу, поставив на плиту чайник. Увімкнув маленький телевізор. Поклацав пультом. З екрана полилися пустопорожні серіали, не менш дурнувата реклама та політичні новини з відтінком приреченості на безкінечність війни влади й опозиції, які давно забули про існування решти населення країни.

Увімкнув один музичний канал. Сучасно. Надто голосно. Надто відверто. Надто безглуздо. З претензією. Порожньо.

Поклав до рота половину котлети, задумливо прожував, перемкнув телевізор на інший музичний канал. Недалеке минуле. Хіт п’ятирічної давності. Знову щось заворушилося під грудиною.

Здригнувся від свистка чайника. Встав, заварив собі чаю, вимкнув телевізор, довечеряв у тиші.

Тамари все не було. Він влаштувався зі своїм ноутбуком у вітальні за журнальним столиком, перевірив пошту – нових листів від Жанни не було. Набрав її на мобільному: «Абонент недоступний». Сердиться чи вечеряє з Андрієм?

Без особливого ентузіазму відкрив нове оповідання, передчуваючи чергову підступну ін’єкцію чужорідної трактовки гендерних нюансів.

Здивувався з прозаїчної назви.

– «Бювет»?! Ну-ну…

Бювет

Стрімка, безповоротна весна. У мера міста в цей день багато клопоту – на носі вибори! Серед запланованих заходів – відкриття трьох бюветів у різних районах міста, зустрічі з вдячними городянами, потенційними виборцями, журналістами, інтерв’ю для новин…

Ви не знаєте, що означає слово «бювет»? О, це ваше щастя! Чи нещастя? Це слово походить від французького «boire» – пити. У санаторіях так називають джерела з мінеральною водою, упорядковані для курортників. У великих сучасних містах – колонки з артезіанською глибинною водою, які встановлюють коштом адміністрації, обладнавши естетичною альтанкою, лавочками й ліхтарями навколо.

Народ тягнеться до краси. Особливо якщо там ще можна набрати чистої, не хлорованої, ідеальної для пиття води. Те, що тече вдома з кранів, для внутрішнього вживання вже не годиться. Не так уже й багато ми п’ємо та на воді готуємо. Чого лінуватися? Можна й пройтися раз на пару днів. Або й машиною проїхати, запастися на тиждень…

Мер натхненно розповідав у мікрофон про те, як місто піклується про своїх громадян, які плани має адміністрація на найближче та на віддалене майбутнє. Вдячні жителі району слухали, поставивши порожні пластикові баклажки на укладену плиткою площадку, й аплодували.

Весняне сонце припікало по-літньому, поруч звично гула машинами велика вулиця. Мер перерізав червону стрічку і першим підійшов набрати води з нової колонки. Охоронець із супроводу простягнув йому пластикову флягу.

Кришталевої чистоти вода задзюркотіла, стукнулась об горлечко посуду, а краплі, що не потрапили всередину, розлетілися веселкою у бризках та впали на плитку навколо колонки. Мер закрутив кришкою баклажку, трохи послабив вузол краватки і проковтнув слину.

– Ну, що ж ви стоїте? Підходьте, набирайте, пийте на здоров’я! – промовив він людям і жестом вказав на колонку.

Народ швидко і звично вишикувався в чергу, жваво обговорюючи, як їм пощастило – не доведеться тепер їздити громадським транспортом із баклажками до старої колонки, звідки вони вже пару років возили питну воду. Різноманітний посуд наповнювався водою, складався у сумки, а ті – на візки, люди дякували меру, обмінювалися враженнями від події.

Градоначальник розпрощався і рушив до машини разом зі своєю свитою. Журналісти робили останні кадри для фотохронік. Раптом загальний благодушний звуковий фон розірвав несамовитий крик жінки:

– Ні! Ні! Не можна! Дома нап’єшся!

Усі раптом завмерли, шукаючи очима, що трапилося.

Молода жінка, незграбно перестрибуючи через сумки та бідони, кинулася до лавки, на якій сидів хлопчик років п’яти і відкручував кришку з пластикової пляшки. Вона схопила протигаз, що лежав у нього на колінах, і почала натягувати його хлопчику на обличчя, але дитина відбивалася і кричала:

– Мамо, мені спекотно! Я пити хочу!

Мати вирвала з його рук пляшку з водою, жбурнула її на землю і знову спробувала натягнути протигаз на дитину. Хлопчик заплакав, але раптом принишк, обм’як і вже не пручався. Усі навкруги заціпеніли.

Першим отямився мер. Голосним шепотом він наказав охоронцю:

– Викличте «Службу порятунку»! Може, ще встигнуть.

Оговталися журналісти, заклацали фотоапарати та камери, заахали бабці, безсилі допомогти:

– Недогляділа мамця… Це ж додуматися – знімати протигаз на вулиці! Такого вже давно ніхто собі не дозволяв. Це ж тобі не вдома чи в закритих приміщеннях, де є кондиціонери! Добре, хоч платити за встановлення очисників не довелося, міська влада знов постаралася, підтримала…

Впритул до бювету загальмувала «швидка», з якої вискочила бригада лікарів. До обличчя блідого нерухомого хлопчика, що лежав на лавочці, притулили кисневу маску, швидко завантажили потерпілого в машину, матері дозволили його супроводжувати. Завивши пронизливою сиреною, «швидка» зірвалася з місця і роздушила колесом покинуті пластикові пляшки з водою.

Машина мера теж рушила. У списку було ще багато справ. Напружені весняні дні.

«Страшенно неприємний інцидент, – подумав мер. – Треба буде проявити ініціативу, замовити якомусь науково-дослідному інституту розробку побутового протигаза, що дозволив би пити, не знімаючи його… Щось таке, здається, було вже на озброєнні хімічних військ. Шкода, не додумався раніше. Який був би плюс у передвиборчій кампанії!»

Спекотно. Мер автоматично зафіксував оком, що вікна машини герметично закриті, а кондиціонер працює. Він зняв свій протигаз, послабив краватку, розстібнув ґудзик білої сорочки, проковтнув липку слину. У руці його все ще була холодна спітніла фляга з водою. Він приклав її до лоба. Охоронець, що сидів поруч, зробив рвучкий рух до нього.

– Не хвилюйся, не питиму я. Просто охолону трохи. Втомився, запарився… Дістань-но мені з холодильничка мінералки!

– Якої вам?

– Як завжди, негазованої, зі швейцарських Альп.

Дочитавши до кінця, Віталій сидів ошелешений. І не стільки хитро закрученим сюжетом, що так відрізнявся від попередніх оповідань своєю загальнолюдською екологічною тематикою без натяків на чоловічо-жіночі стосунки, скільки… У голові його, наче в домашньому кінотеатрі, пронеслися відеорядом спогади: яскравий весняний день, вони з Лілею під’їжджають його машиною до новенького бювету неподалік від її будинку. Дві колонки в круглій альтанці на витих металевих стовпчиках, навколо – почесна варта стилізованих під старовину ліхтарів. Від альтанки променями розходяться стежки, викладені плиткою посеред соковито-зеленої трави, уздовж них нещодавно насаджено кущі та молоді клени – міська влада причепурила старий район, подарувала мешканцям бювет із якісною водою.