Гра в паралельне читання - Іванцова Міла. Страница 8

На роботі ОК, другий день розбираюся з технологіями, матеріалами, зі зразками сировини, яку імпортують із Росії. Власне, питання стоїть про освоєння додаткових ринків сировини, а я ж у цьому профі. Але тобі то не цікаво, це ж не про секс…:(

Цьом!

Ото вже ти вперта!

Ну, добре. Про героїню – тобі видніше. Може, і бувають такі поведені на роботі жінки, щоб у День всіх закоханих відкласти свої особисті плани і з якимось заїжджим кентом всю ніч редагувати сценарії, не знаю. Але мені щось не дуже віриться. А от про самого кента – то 100 %, що таких не буває! Щоб чоловік та й не зробив за таких обставин навіть спроби на зближення інтересів – НЕ ВІРЮ, як казав безсмертний режисер Станіславський. Він же живий чоловік! Самець, хоч як то грубо звучить.

Хіба що… А! Точно! Хіба що він – гей!:) Ось це якраз цілком можливо і пояснює абсурдність ситуації. Бо він же людина мистецтва, там це нерідко. Ще й зальотний. Швидше за все – з Москви, бо, кажуть, чимало наших на них працюють. У нас тут розцінки нижчі.

Тож:

– Авторка десь крутиться у творчих колах. Своє описує чи почуте, не скажу.

– Герой – гей, а героїня підсвідомо сподівалася на інше, а потім образилася, що він її тупо використав лише для роботи над сценарієм.

– І ще – він до всього жлоб! Відрахував жінці дрібними купюрами на таксі! Міг би якось солідніше віддячити за приділений час. Ну, щоб хоч купила собі нові колготки. :)

То як? Пані вчителька задоволена учнівським аналізом твору?

Б’юся головою об стіл… витираю сльози… тітки з нашого кабінету підозріло косяться на мене. Усе. Це капєц! Висновок: ми – з різних планет. То факт, не мною озвучений.

Дааа… Стій, відхекаюся, напишу.

Фух… Мабуть, збоку я дивно виглядала, коли читала твій твір на задану тему… Який, на фіг, гей?!! Матінко! Люди ПРАЦЮЮТЬ! І жертвують святковим вечором заради справи (Ну, буває таке! Трапляється!), гроші заробляють та ще й якось творчо реалізуються!

Мужчинка прилетів на один день по роботі, а чи зробили б вони справу, якби зайнялися сексом? Ото ж! Як ти взагалі собі це уявляєш? Писали-працювали, тоді обнялися, поцілувалися за робочим столом, тоді бігцем у ліжко, потім у душ (Чи спершу в душ, потім у ліжко? Чи в душ замість ліжка?), а далі повдягалися і знову пишуть? Оййй… Я вже збуджуюся, лише уявляючи цей робочий процес…

Добре, що ти книжок не пишеш. Та й не дуже читаєш. :) Ну, хіба що епізодично. Звісно, це ж не футбол і не економічні вісники…

Не сердься!

Ой, здивував ти мене!

Пора й попрацювати.

Чекай нового тексту!

P. S. А щодо грошей на таксі – мене теж зачепило. І шкода її стало. Сумне оповідання, якщо відкинути жарти… Чи був би у них секс, як у інших за стіною, чи вони працювали б до ночі, – він все одно б її використав. І байдуже – простягнув би жінці потім мандаринку чи жменю діамантів…:(

Може, й сумне. Сперечатись не буду. А про «не читаю» – то я, загартований радянською школою, прихильник класики. Сучасна література стане цікавою, коли перебродить, визріє, вистоїться, як вино. Я брагу не п’ю. Надаю перевагу винам перевірених роками та віками виробників!

Про твою версію можливого розвитку подій із душем – а що? Дуже непогана версія, мені подобається. :) А чого це ти так захищаєш авторку, як рідну? У мене навіть проскочила думка, чи не ти сама, бува, ті оповідання писала довгими зимовими вечорами і підкидаєш тепер мені на ознайомлення та аналіз? :) У тебе ще їх багато?

Хоча то навряд чи. Ти – інженер! А вони дуже відрізняються від вчительок чи навіть журналісток. Інженери конкретніші. Ось ти одного разу мене обрала – і все. А я повівся. Правда, досі не знаю чому. У сенсі – чому саме мене обрала, а не чому повівся. :)

Про Андрія мовчиш. Мабуть, уже пили каву. Як мінімум.

Пили. Зранку перед роботою. У душ після того не заходили.

Оповідання не мої. Я й правда технар. Конкретний, неліричний, логічний та передбачуваний. Хоча й досі шукаю відповіді на запитання, чому тоді обрала тебе. Точніше – навіщо. Мабуть, знову шампанське. Краще б я пила коньяк.

Лови новий текст.

Попрацюю.

Щось настрій кидає у крайнощі, прощаюся, поки не наговорила зайвого.

Отакої… Образилася за щось? :(Чи знову «ці дні» на підході?

Купи собі чогось солоденького, може, попустить.

Я теж попрацюю.

Обіймаю.

4

На столі заграв мобільний. Віталій здригнувся.

– Що? У тебе аврал? Будеш пізно? Ну, добре, розберуся сам. Правда, я збирався сьогодні ще заїхати на СТО перевзути машину на зиму, то не знаю, хто з нас буде вдома раніше. Ну, давай, працюймо.

Він поклав телефон на стіл біля комп’ютера і якусь хвилину сидів нерухомо, переводячи погляд то на відкритий на екрані лист від Жанни, то на згаслий монітор слухавки.

Віталій був одружений. Давно і надійно. Як виявилося, найміцнішим цементом у шлюбі є не секс, а дружба. Чи так було лише в них?

Він відслужив два роки в армії, дивом не втрапивши до Афганістану, який був цілком реальною перспективою в ті роки. Потім вступив до «нархозу», як тоді усі називали Інститут народного господарства. На першому курсі наздоганяв шкільних розумак, які не гаяли часу в казармах. На другому розгледівся навколо себе і зажив студентським життям. На третьому його кинула дівчина з паралельної групи. Він не надто переймався і став небайдуже поглядати на Тамару, хоча для неї був лише другом і соратником у комсомольських справах. Правда, одного разу на традиційних осінніх роботах у колгоспі… Але то було лише раз, як буває у студентів, розігрітих піснями під гітару біля вогнища, вливанням алкоголю та романтикою зоряного неба.

На зимових канікулах четвертого курсу Тамара несподівано вийшла заміж і літню сесію складала вже на останніх місяцях вагітності. На п’ятому вона так само несподівано розлучилася з чоловіком, повернувшись із малим сином на своє ліжко в студентському гуртожитку – втілила доволі типову тоді модель сміливої жіночої поведінки, навіяну країні безсмертним фільмом «Москва сльозам не вірить».

На зимових канікулах Віталій перевіз Тамару із сином до себе, хоча мама від того була не в захваті, але змирилася, пригадавши власний досвід виховання сина самотужки.

Попервах вони були бурхливо щасливі в сексі. Але роки за три це згасло, приїлося. А дружба лишилася. Вони друзі й досі. Виростили разом її сина. Спільних дітей не надбали. Рівні шанобливі стосунки. Налагоджений побут. Розмірене життя. Що не заважало добропорядному чоловікові мати Жанну за коханку вже скоро два роки. Без усяких для неї перспектив. Нічого не обіцяючи зі старту. Зате чесно.

Власне, це вона зробила перший крок. Тому що в нього тоді вже не лишилося пороху на нові пригоди і ще турбували інколи фантомні болі від ампутованих попередніх стосунків.

Віталій закрив на екрані вікно пошти і повернувся до оповідання про День святого Валентина. Він був не цілком щирим із Жанною, жартома аналізуючи текст. Щирим хіба в тому, що взагалі не хотів у ньому копатися. З одного боку, Віталій розумів, що подруга підштовхує його до з’ясування стосунків, обравши такий езопівський спосіб, наче і не про них самих мова… З другого, від читання цих начебто нейтральних оповідань у нього виникав якийсь внутрішній дискомфорт і раз по раз лізло в голову те, про що давно варто було забути. Але і сваритися з Жанною через зупинену гру не хотілося. Їй, бідоласі, сумно там, у глухомані, то хоч якась розвага й ілюзія, що вони разом. Власне, їхні стосунки і без того є фантомом. Але він не заморочувався – як є, так є. А не буде колись – то й не буде. Жанна була абсолютно інакшою, ніж та… І, мабуть, саме це його влаштовувало. Клин клином. Без паралелей. Але чому ж воно знову полізло в голову останніми днями? Чи то просто осінь? Знову осінь…