Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 120

Їй зайве було закінчувати. Він зрозумів, і вона посміхнулася. Це єднання було їх надбанням, і попри той біль, що прийшов на додачу — біль усіх і всіляких сортів — це теж було добре. Це було дуже добре.

— Дене?

— Так, серденько.

— Там є примарні люди, надворі. Я їх не бачу, але відчуваю. А ти?

— Так.

Він відчував їх роками. Бо минуле визначає теперішнє. Він поклав руку їй на плечі, а її рука обхопила його за поперек.

— Що ми робитимемо тепер?

— Чекатимемо Біллі. Сподіваюся, він буде вчасно. А тоді все відбуватиметься дуже швидко.

— Дядьку Ден?

— Що, Абро?

— Що там, усередині тебе? Це не привид. Це ніби… — Він відчув її тремтіння. — Це ніби якийсь монстр.

Він не відповів нічого.

Вона випросталася і відступила від нього.

— Глянь! Он там!

Старий пікап «Форд» заїжджав на гостьовий паркінг.

Роза стояла, спершись руками на сягаючі її талії поручні оглядової платформи, вдивляючись у пікап, що заїжджав на паркінг. Дух вигострив її зір, але все одно вона шкодувала, що не захопила з собою бінокля. Напевне ж, не один лежить десь у коморі, для гостей, які захочуть поспостерігати пташок, і чому вона не взяла?

«Бо ти мала багато іншого всякого, про що думати. Хвороба ця… пацюки, що тікають з корабля… втрата Крука завдяки цьому сучому дівчиську…»

Так, через все це — так, так, так, — але однаково вона мусила б згадати. На мить Роза загадалася, про що ще вона могла забути, але відкинула ці сумніви геть. Вона все ще залишалася керівною фігурою, переповнена духом і в найкращій формі. Все йде саме так, як заплановано. Скоро ця мала дівчинка підніметься сюди, бо вона сповнена дурної підліткової самовпевненості й гордині за свої здібності.

«Але я тут тримаю вищу позицію, милочко, в усіх сенсах. Якщо я не зможу подбати про тебе самотужки, я підживлюся від решти Правдивих. Вони всі разом у головній залі, бо ти вважала це такою гарною ідеєю. Але є дещо, чого ти не взяла до уваги. Коли ми разом, ми всі пов’язані, ми Правдивий Вузол, і це робить нас гігантським акумулятором, потужність з якого я можу підтягнути собі в разі потреби».

А якщо не вдасться й з усім цим, є ще Тиха Сарі. Вона вже зараз тримає серп у руці. Нехай вона не геній, але вона безжальна, нищівна і — щойно лиш зрозуміла своє завдання — цілком підлегла. І також вона має власні причини хотіти, щоб суче дівчисько лежало мертвим на землі біля підніжжя цієї оглядової платформи.

(«Чарлі»)

Мітка Чарлі відразу ж відгукнувся, і, хоча зазвичай він був слабеньким передатчиком, зараз, підсилений всіма іншими в головній залі «Лоджа», він був гучним та виразним і ледь не божевільним від збудження.

(«я приймаю її стабільно і потужно ми всі тут її приймаємо вона мусить бути дуже близько ти мусиш відчути її»)

Роза відчувала, навіть попри те, що щосили намагалася тримати закритим свій розум, щоб суче дівчисько не могло туди забратися і наробити їй шкоди.

Увірвалася ціла купа голосів, стрибаючи один поперед іншого. Вони були готові. Навіть ті, що хворі, були готовими допомагати, чим зможуть. Вона їх любила за це.

Роза вдивлялася в біляву дівчинку в пікапі. Та дивилася вниз. Читає щось? Набирається відваги? Молиться Богові Мугирів, імовірно? Це не має значення.

«Іди до мене, суче дівчисько. Ходи-но до тітоньки Розі».

Але вийшла не дівчина, вийшов її дядько. Так, як сучка тоді й сказала. Перевіряє. Він обійшов навкруг передка пікапа, рухаючись повільно, роздивляючись на всі боки. Нахилився до пасажирського вікна, сказав щось дівчині, потім трохи відійшов від машини. Подивися вперед, на «Лодж», потім обернувся до платформи, що стирчала на тлі неба… і помахав. Цей нахабний мудак їй насправді помахав.

Роза не помахала у відповідь. Якийсь дядько. Чому її батьки послали якогось дядька, замість того щоб привезти їхню сучу дочку самим? Як на те пішло, чому вони взагалі дозволили їй сюди приїхати?

(«Вона їх переконала, що це єдиний вихід. Пояснила їм, що, якщо не приїде до мене, тоді я сама приїду до неї. Ось яка причина, і це має сенс»)

Сенс мався, але все одно вона відчувала зростаючу непевність. Вона дозволила сучому дівчиську встановлювати базові правила. Якоюсь мірою Роза піддалася маніпуляціям. Вона дозволила це, бо тут був її домашній простір, а також тому, що вона вжила застережних заходів, але головним чином тому, що була тоді розлючена. Така розлючена.

Вона щосили вдивлялася в чоловіка на парковці. Він знову обходив кругом, дивлячись то туди, то сюди, переконуючись, що вона тут сама. Абсолютно резонно, вона й сама робила б так само, але все одно її гризло інтуїтивне відчуття, що все, що той зараз робить, — це тягне час, але навіщо він це робить, залишалося поза її розумінням.

Роза придивилася ще дужче, тепер зосереджуючись на ході того чоловіка. Вона вирішила, що він не такий молодий, як їй здалося спершу. Він походжав, фактично, як людина далеко немолода. Як ніби в нього далебі не початковий артрит. І чому дівчинка сидить так нерухомо?

Роза відчула першу пульсацію тривоги.

Щось тут не так.

— Вона дивиться на містера Фрімена, — сказала Абра. — Нам треба йти.

Він відчинив французькі двері, але вагався. Щось у її голосі.

— Щось не так, Абро?

— Я не знаю, можливо, нічого, але мені це не подобається. Вона дивиться на нього, ну дуже прискіпливо. Нам треба зараз же йти.

— Я мушу спершу дещо зробити. Намагайся бути готовою і не дуже лякайся.

Ден заплющив очі й пішов до комори в закапелку свого розуму. Справжні скриньки за всі ці роки покрилися б порохом, але дві, які він тут поставив, коли ще був дитиною, залишалися блискучими, як свіжачки. А чому ні? Їх було зроблено з чистої уяви. Навкруг третьої — тієї, що нова — висіла легенька аура, і він подумав: «Не дивно, я ж хворий».

Не переймайся. Цій стояти тут лише якийсь час. Він відкрив найстарішу з інших двох, готовий до будь-чого… і знайшов… нічого. Чи то майже. У скриньці, де впродовж тридцяти двох років було замкнено місіс Мессі, лежала купка темно-сірого попелу. Натомість в іншій…

Він усвідомив, який був ідіотизм з його боку казати їй, щоб не лякалася.

Абра заверещала.

На задньому ґанку будинку в Енністоні Абра почала корчитися. Засмикалися її ноги: ступні відбивали дрібушечки по сходинках; одна рука — безживна, як риба, витягнута на річковий берег і полишена там помирати, — відкинула геть у повітря покривдженого, замурзаного Гоппі.

— Що з нею коїться? — закричала Люсі.

Вона кинулась до дверей. Девід стояв застиглий — паралізований виглядом своєї дочки в корчах, — але Джон обхопив правою рукою Люсі за талію, а лівою вище грудей. Вона хвицалася:

— Пусти мене! Я мушу бігти до неї!

— Ні! — закричав Джон. — Ні, Люсі, тобі не можна!

Вона вже мало не вирвалася, але тут її вхопив і Девід.

Вона обм’якла, подивившись спершу на Джона:

— Якщо вона там помирає, я все зроблю, щоб ти потрапив до в’язниці. — Потім її погляд — очі крижані, ворожі — перевівся на чоловіка: — А тобі я ніколи не пробачу.

— Вона заспокоюється, — промовив Джон.

На ґанку судоми Абри ослабнули, потім припинилися. Але щоки в неї були мокрими і сльози ще сочилися з-під її заплющених повік. У світлі помираючого дня вони виринали крізь її вії, немов коштовні камінчики.

У дитячій спальні Денні Торренса — у кімнаті, зробленій лише зі спогадів, — Абра вчепилася в Дена, заховавши обличчя в нього на грудях. Коли вона заговорила, голос її звучав приглушено.