Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 55

Тиша. Довга. Вона дозволила їй затягтися. Коли він заговорив, то тоном іще обережнішим, аніж до того.

— Я ніколи про таке не чув. Ми вбиваємо їх зразу ж по тому, як виточили їхній дух, або якщо в них мається щось нам корисне і вони достатньо сильні, щоб витримати Навернення, ми їх Навертаємо. Так, як ми Навернули Енді тоді, у вісімдесятих. Дідо Флік може казати різне — якщо йому вірити, він пам’ятає часи, коли Генріх Восьмий^[227] убивав своїх дружин, але я не думаю, щоби Правдиві коли-небудь пробували утримувати духоголових. Якщо вона дійсно така сильна, як ти кажеш, це може бути небезпечним.

«Розказав би мені щось, чого я не знаю. Якби ти відчув з нею те, що відчула я, ти б назвав мене божевільною тільки за самі ці думки. Може, я й є божевільною. Але…»

Але вона втомилася витрачати так багато свого часу — часу всієї їхньої сім’ї — на здобування живлення. Втомилася жити, як цигани десятого століття, тоді як вони мусили б жити, як королі й королеви творіння. Якими, властиво, вони й є.

— Поговори з Дідом, якщо він уже краще почувається. І з Важкою Мері, вона на світі вже майже так само довго, як Флік. З Енді Зміїне Жало. Вона новенька, але голову на плечах добру має. Подумай сам, з ким ще, хто може щось цінне додати.

— Господи, Розі. Я не знаю…

— Я теж, поки що. Я поки що тільки прокручую це в голові. Все, чого я в тебе зараз прошу, це помахати лопатою, тобто розпочати роботу. Ти ж, врешті-решт, у нас передовик.

— Окей.

— О, і не забудь побалакати з Волоським Горіхом. Спитай у нього, якими наркотиками можна довгий час утримувати мугирську дитину в лагідному, слухняному стані.

— Як на мене, ця дівчинка не вельми нагадує мугирку.

— Ой, та мугирка вона. Велика, жирна, мугирська молочна корова.

«Не зовсім правда. Великий білий кит, ось хто вона».

Проте Ахав полював на свого кита не заради того, що Мобі міг забезпечити його тоннами ворвані й безліччю бочок олії, і Роза хотіла дістати цю дівчинку не тому, що та могла — за умови правильних наркотичних коктейлів і регулярного, потужного парапсихологічного заспокоювання — забезпечити майже безкінечне постачання духу. Причини були більш особистими. Навернути її? Ввести її в сім’ю Правдивого Вузла? Ніколи. Ця дитина витурила Розу Циліндр зі своєї голови так, наче вона була якоюсь дурнуватою набридливою сектанткою, що ходить від дверей до дверей, нав’язуючи брошури про скорий кінець світу. Ніхто й ніколи раніше не випихав її таким чином під сраку. Нехай хоч як вона там потужна, але її належить провчити.

«І я саме та жінка, що годиться для цієї роботи».

Роза Циліндр завела свій пікап, виїхала зі стоянки супермаркету і взяла курс на кемпінг «Пролісок», яким володіла її сім’я. Місцина була дійсно чарівною, а як інакше? Один із найславетніших у світі курортних готелів колись стояв там.

Але ж, звісно, «Оверлук» згорів давним-давно.

Обоє Ренфрю, Метт і Кессі, були заводіями розваг у їхньому кварталі, тож вони моментально вирішили влаштувати імпровізоване «Землетрусне барбекю». Запросили всіх мешканців Ричард-корт, і майже всі прийшли. Метт привіз із крамнички «Мить-і-Купив» на їхній же вулиці ящик содової, кілька пляшок дешевого вина і кег пива. Було весело, і Девіду Стоуну сподобалося надзвичайно. Наскільки він розумів, Абрі теж. Вона тусувалася там зі своїми подружками, Джулі й Еммою, і він проконтролював, щоби вона з’їла гамбургер і трохи салату. Люсі казала йому, що вони мусять пильнувати їстівні звички своєї дочки, бо вона досягла того віку, коли дівчатка стають надто уважними до своєї ваги і вигляду — віку, в якому анорексія чи булімія мають тенденцію відбиватися на їхніх схудлих, виснажених обличчях.

Чого він не зауважив (хоча Люсі, мабуть, помітила б, якби вона там була) — Абра не додавала свого голосу до вочевидь безустанного хихотіння подружок. І, з’ївши піалу морозива (маленьку піалу), вона спитала у батька, чи не проти він, якщо вона повернеться на той бік вулиці й доробить своє домашнє завдання.

— Окей, — сказав Девід, — тільки спершу подякуй містерові й місіс Ренфрю.

Це Абра зробила б і без нагадування, але погодилася з батьком, нічого йому не сказавши.

— Ми тобі завжди раді, Абро, — сказала місіс Ренфрю. Очі в неї були майже надприродно яскравими після трьох бокалів білого вина. — Хіба це не класно? От якби землетруси траплялись частіше. Хоча я балакала з Вікі Фентон — ти ж знаєш Фентонів, з Озерної вулиці? Це лише за квартал від нас, і вона сказала, що вони нічого не відчули. Ну хіба це не химерно?

— Так, звісно, — погодилась Абра, думаючи, що, коли вже зайшлося про химерність, то місіс Ренфрю краще було не знати й дрібної частки її.

Вона доробила домашнє завдання і вже сиділа внизу, дивилася з татом телевізор, коли зателефонувала мама. Абра поговорила з нею трошки, а потім передала слухавку батькові. Люсі щось сказала, й Абра знала, що саме, раніше, ніж Дейв на неї поглянув і промовив:

— Авжеж, з нею все гаразд. Трохи млосна після домашньої роботи, я гадаю. Дітям тепер так багато задають. Вона тобі розказала, що в нас був землетрус?

— Я до себе, тату, — сказала Абра, вирушаючи нагору, і він неуважно їй помахав.

Вона сіла в себе за стіл, ввімкнула комп’ютер, потім знову його вимкнула. Їй не хотілося грати у «Фруктового ніндзя»^[228] і ще менше спілкуватися бодай з кимсь у чаті. Їй треба було подумати, що їй далі робити, бо зробити щось вона мусила.

Вона склала до рюкзака підручники, потім підняла очі, та жінка з супермаркету зирила на неї крізь вікно. Це було неможливим, бо вікно містилося на другому поверсі, але ж вона там була. Шкіру мала бездоганну й ідеально білу, вилиці високі, її темні, широко посаджені очі були ледь скошені в кутах. І ще — Абра зрозуміла моментально і без тіні сумніву — ця жінка була божевільною. Її досконале, дещо пихате обличчя обрамляла ефектна маса чорного волосся, розсипаючись по плечах. Поверх цього громаддя волосся, якимсь дивовижним чином утримуючись, попри його безумну скособоченість, хвацько стирчав потертий оксамитовий циліндр.

«Вона не насправді тут, і її також нема в моїй голові. Я не знаю, яким способом я її зараз бачу, але ж бачу і не думаю, що вона про це…»

Божевільна жінка в темному вікні усміхнулася, і, коли губи її розтулилися, Абра побачила, що вгорі у неї лише єдиний зуб — монструозне, пожовкле ікло. Вона зрозуміла, що це було те, що востаннє побачив Бредлі Тревор, і закричала, закричала так голосно, наскільки в ній було сили… але тільки всередині себе, бо горло в неї було замкненим і голосові зв’язки закрижанілими.

Абра заплющила очі. Коли вона їх знову розплющила, та оскалена білолиця жінка щезла.

«Нема. Але вона могла прийти. Вона про мене знає, і вона могла б прийти».

Цієї миті Абра усвідомила те, що мусила б зрозуміти відразу, щойно вона побачила ту зруйновану фабрику. Була насправді тільки одна особа, до якої вона могла звернутися. Був тільки один такий, хто міг би їй допомогти. Вона знову заплющила очі, цього разу не для того, щоби сховатися від жаского привиддя, що було дивилося на неї крізь вікно, а щоб покликати на допомогу.

(«ТОНІ, МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ТАТО! ЗРОБИ МЕНІ ЛАСКУ, ТОНІ, ПРОШУ!»)

Так само із заплющеними очима, але тепер відчуваючи тепло сліз на своїх віях і щоках, вона прошепотіла:

— Допоможи мені, Тоні, мені так страшно.

Розділ восьмий

Теорія відносності Абри