Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 54
(«Абра»)
з його дочкою знову стався отой її паранормальний вибух, хоча вже багато років не траплялося ніяких отих телекінетичних дурниць, а подібної до цієї взагалі ніколи. Коли речі повернулися до свого нормального стану, його другою — і, на Девідів розсуд, значно логічнішою — думкою була: щойно він пережив свій перший в Нью-Гемпширі землетрус. Він знав, що вони трапляються час від часу, але… вау!
Девід підвівся з-за столу (не забувши клацнути на іконці ЗБЕРЕЖЕННЯ, перш ніж встати) і вибіг у коридор. Від підніжжя сходів він загукав:
— Абро! Ти відчула це?
Вона вийшла зі своєї кімнати, бліда на вигляд і трохи злякана.
— Так, типу того. Я… мені здається, я…
— Це ж був землетрус! — пояснив їй сяючий Девід. — Твій перший землетрус! Хіба не преславно?
— Йо, — промовила Абра не вельми захопливим голосом. — Славно.
Він подивився крізь вікно вітальні й побачив, що люди повиходили на ґанки й галявини. Надворі стояв також його добрий приятель Метт Ренфрю.
— Прогуляюсь-но я на той бік вулиці, побалакаю з Меттом, любонько. Хочеш, пішли зі мною?
— Не можу, в мене ще не готова математика.
Девід вже було рушив до вхідних дверей, але тут, обернувшись, подивися вгору на дочку.
— Ти не перелякалася, ні? Не варто лякатися. Все вже минулося.
Як же Абрі хотілося, щоби й насправді так було.
9
Роза Циліндр скуплялася на двох, бо Дідо Флік знову почувався зле. Побачивши у «Семі» кількох інших Правдивих, вона їм кивнула. Вона на хвильку зупинилася у відділі консервів побалакати з Баррі Хінцем, котрий тримав у руці список, складений його дружиною. Баррі непокоївся за Діда Фліка.
— Він знову оклигає, — сказала Роза. — Ти ж знаєш Діда.
Баррі вишкірився:
— Жилавіший за увареного коня.
Роза кивнула, знову підштовхуючи вперед свій візок:
— Ще б пак.
Звичайний будній день у супермаркеті, і, щойно відійшовши від Баррі, вона спершу сприйняла те, що з нею коїться, за щось банальне, низький цукор чи що. Вона була схильною до різких змін рівня цукру в крові й зазвичай тримала у себе в сумочці солодкий батончик. Потім вона усвідомила, що хтось є у неї в голові. Хтось, хто дивиться.
Аж ніяк не завдяки нерішучості Роза піднялася до позиції голови Правдивого Вузла. Вона застигла з візком, націленим на м’ясний відділ (її планована наступна зупинка), і негайно гайнула у той канал, що його встановила якась нахабна і потенційно небезпечна особа. Не хтось із Правдивих, будь-кого з них вона б умент упізнала, але також і не якийсь ординарний мугир.
Ні, це було якнайдалі від ординарності.
Супермаркет метнувся геть, і раптом вона дивиться вдалечінь, на якийсь гірський хребет. НЕ Скелясті гори, їх би вона впізнала. Ці менші. Кетскіл? Адірондак?[224] Можуть бути і ті, й ті, або якісь інші. А щодо того, хто дивиться… Роза подумала, що це мусить бути дитина. Майже напевне дівчинка, і саме та, з якою вона стикалася раніше.
«Я мушу побачити її на лице, тоді я знайду її у будь-який потрібний мені час. Треба змусити її подивитися в дзе…»
Та раптом чужа думка, оглушлива, як постріл з рушниці у замкненій кімнаті
(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)
начисто стерла їй розум, штовхнувши її на полиці з консервованими супами й овочами. Бляшанки каскадом посипалися на підлогу, розкочуючись врізнобіч. Певну мить Роза боялася, що й вона зараз повалиться вслід за ними, зомлівши, мов наївна героїня якоїсь романтичної книжки. Але швидко отямилася. Дівчинка перервала зв’язок, і то доволі ефектним манером.
Чи це не кров тече в неї з носа? Вона витерла його пальцями й подивилася. Ні. Добре.
До неї поспішав хлопець, розкладач товару.
— З вами все гаразд, мем?
— Нормально. Просто млість вхопила на пару секунд. Ймовірно, як наслідок вирваного вчора зуба. Зараз вже все минулося. Я вам розгардіяш влаштувала, авжеж? Прошу вибачити. Добре, що тут бляшанки були, а не пляшки.
— Жодних проблем, мем. Може, вам було б краще вийти надвір, посидіти на лавці чекання таксі?
— У цьому немає потреби, — сказала Роза. І це було дійсно так, але з закупами на сьогодні було покінчено. Вона доштовхала свій візок за пару проходів далі й полишила його там.
10
Сюди вона приїхала своєю «Такомою»[225] (старенькою, але надійною) з високогірного табору західніше Сайдвіндера, і зараз, щойно сівши до її кабіни, дістала з сумочки телефон і натисла швидкісний набір. На тому кінці встигло продзвонити лише один раз.
— Що трапилося, Розі-дівчинко? — Татко Крук.
— Ми маємо проблему.
Звичайно, це також була знахідка. Дитина з таким вибуховим потенціалом у своєму чані, яка дала таку відсіч — не лише викрила Розу, а й змусила її поточитися, — не проста духоголова, а знахідка століття. Роза почувалася, як капітан Ахав[226], який уперше бачить свого білого кита.
— Розкажи мені, — тепер абсолютно діловим тоном.
— Трохи більше двох років тому. Хлопчик в Айові. Пам’ятаєш його?
— Звісно.
— Також ти мусиш пам’ятати, як я казала, що за нами дехто назирав.
— Атож. Східне узбережжя. Ти ще тоді сказала, що, на твою думку, це дівчинка.
— Саме так, там і була дівчинка. Щойно вона мене знайшла знову. Я була в «Семі», просто собі скуплялася, аж тут раптом гульк — і вона.
— Навіщо, ще й через такий довгий час?
— Не знаю, і це мені байдуже. Але ми мусимо її дістати, Круче. Ми мусимо її дістати.
— Вона знає, хто ти така? Де всі ми?
Роза думала про це, поки ішла до свого пікапа. Ця зайда її не бачила, в цьому вона була принаймні впевнена. Дівчинка дивилася зсередини неї зовні. І що ж їй вдалося побачити? Прохід у супермаркеті. Скільки їх таких тут, в Америці? Мільйон, не менше.
— Я так не думаю, але це не важлива деталь.
— Яка ж тоді важлива?
— Пам’ятаєш, я тобі казала, що в неї великий дух? Величезний дух? Так от, він у неї ще більший того. Коли я спробувала її скерувати по-своєму, вона здунула мене геть, як кульбабкову пушинку. Нічого подібного до цього зі мною не траплялось ніколи. Раніше я б сказала, що таке неможливе.
— Вона потенційна Правдива чи потенційний харч?
— Не знаю. — Проте вона знала. Вони потребували духу — запасів духу — набагато більше, аніж свіжих рекрутів. Крім того, Розі не бажала, щоб серед Правдивих з’явився хтось з такою потужною силою.
— Гаразд, як нам її знайти? Є якісь ідеї?
Роза подумала про те, що встигла побачити крізь очі дівчинки, перш ніж та безцеремонним копняком відкинула її назад до «Сема» у Сайдвіндері. Небагато, але була там одна крамничка…
Вона промовила:
— Діти її називають «Вдух-і-Дунув».
— Га?
— Ні, нічого, не переймайся. Мені треба все обдумати. Але ми мусимо її дістати, Круче. Ми таки мусимо її дістати.
Залягла пауза. Коли Крук знову заговорив, голос у нього звучав обережно:
— Судячи з того, як ти про це розказуєш, духу там мусить стачити, щоб наповнити не менш ніж дюжину балонів. Тобто якщо ти й справді не хочеш спробувати її Навернути.
Роза пронизливо, гавкуче розреготалася.
— Якщо я права, у нас немає стільки балонів, щоб закачати туди дух з цієї одної. Якби вона була горою, вона була б Джомолунгмою. — Крук мовчав. Розі не потрібно було його бачити або промацувати його мозок, щоби знати, що він приголомшений. — Можливо, нам не варто робити ні того, ні іншого.
— Я щось не второпаю.
Звісно, куди ж йому. Бачення наперед ніколи не було спеціальністю Крука.
— Можливо, нам не варто ні Навертати, ні вбивати її. Подумай про корів.
— Корів?
— Можна зарізати корову й отримати стейків і фаршу на два місяці. Але якщо ти триматимеш живу корову, доглядатимеш її, вона даватиме тобі молоко шість років. Можливо, навіть вісім.