Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 56
Останній щоденний рейс «Гелен Рівінгтон» називався Присмерковим Круїзом, і тими вечорами, коли Ден був не на зміні у хоспісі, за кермування потягом частенько брався він. Біллі Фрімен, котрий за довгі роки своєї праці на місто Фрейжер водив цей рейс згрубша тисяч двадцять п’ять разів, радо поступався Дену місцем в кабіні.
— Тобі він ніколи не набридає, нє? — спитав він якось у Дена.
— Скинь це на важке дитинство.
Не було воно таким, не зовсім, але після того як скінчилися отримані за угодою гроші, вони з матір’ю часто переїжджали сюди-туди, їй довелося змінити багато робіт. Без диплома коледжу більшість із них були малооплачуваними. Мати забезпечувала дах їм над головами і їжу на столі, але на щось більше зазвичай не вистачало.
Одного разу — він тоді вже навчався в старших класах, вони жили у Брейдентоні[229], неподалік від Тампи — Денні спитав у матері, чому вона ні з ким не зустрічається. На той час він уже був достатньо дорослим, аби зрозуміти, що вона все ще дуже приваблива жінка. Венді Торренс відповіла йому з кривою усмішкою:
— Мені вистачило одного чоловіка, Денні. Крім того, тепер у мене є ти.
— Вона добре знала про твоє пияцтво? — спитав у нього Кейсі К. під час одної з їх зустрічей у «Сонячному». — Ти ж розпочав доволі рано, чи не так?
Ден замислився і тільки потім зміг відповісти.
— Ймовірно, більше, ніж я сам тоді знав, але ми ніколи про це не говорили. Мені здається, вона боялася торкатися цієї теми. Крім того, я ніколи не мав якихось неприємностей із законом — тоді принаймні — і школу закінчив відмінником. — Він безрадісно всміхнувся Кейсі понад своєю чашкою. — І, звісно ж, я ніколи її не бив. Припускаю, це мало суттєве значення.
А іграшкової залізниці він ніколи не мав; утім, основний догмат, яким живилися АА, проголошував: не пий, і все піде на краще. Так воно й сталося. Тепер він мав найбільший з маленьких потягів, про який лишень міг мріяти хлопчик, і Біллі був правий, він ніколи йому не приїдався. Ден припускав, що до цього може дійти років за десять або двадцять, але й тоді, гадалося йому, він, мабуть, зголошуватиметься на кермування, аби лиш повести «Ріву» в останній рейс дня на заході сонця аж до розвороту на Клауд-Гепі. Краєвиди там захопливі, а коли була тихою Сако (якою вона зазвичай і була, щойно вщухали її весняні конвульсії), всі кольори можна було побачити двічі: і згори, і знизу. І суцільна тиша на дальньому кінці маршруту «Ріви», так, ніби Бог там затримав Своє дихання.
Поїздки між Днем праці та Днем Колумба[230], після якого «Ріву» зупиняли на всю зиму, були найкращими. Туристи вже зникли, нечисленні пасажири місцеві, до багатьох з них Ден тепер звертався на ім’я. У буденні вечори, як от зараз, квитків продавалося менше десятка. Що його цілком влаштовувало.
Вже запала повна темрява, коли він обережно підвів «Ріву» до перону вокзалу Тінітавна. Зі збитим на потилицю кашкетом (МАШИНІСТ ДЕН вишито червоним понад козирком), обіпершись на перший вагон, він прощався з купкою пасажирів, бажаючи кожному прегарної доброї ночі. Біллі сидів на лавці, обличчя його раз у раз освітлювалося жеврінням кінчика сигарети. Йому вже мусило бути майже сімдесят, але виглядав він добре, цілком оклигавши після тієї абдомінальної операції два роки тому, і казав, що на пенсію не збирається.
— Що я тоді буду робити? — сказав він того єдиного разу, коли Ден якось зачепив цю тему. — Хіба переїхати до тієї ферми смерті, де ти працюєш? Чекати, поки твій улюблений кіт зробить мені візит? Ні, красно дякую.
Коли двійко чи трійко останніх пасажирів, не поспішаючи, відмандрували своїм шляхом, либонь, на пошуки вечері, Біллі загасив сигарету і приєднався до Дена.
— Я заведу «Ріву» до стайні. Звісно, якщо ти не хо’ зробити цього сам.
— Ні, тобі й карти в руки. Занадто довго ти просидів на гузні. Коли ти збираєшся кинути курити, Біллі? Сам знаєш, що лікар казав, що сигарети тоді додали свого твоїй нутряній проблемі.
— Я зменшив уже майже до нічого, — відповів Біллі, проте зі зрадливим блуканням очей.
Ден міг з’ясувати, чи аж так дуже зменшив Біллі — йому, мабуть, не потрібно було його навіть торкатися, щоби отримати таку інформацію — але не робив цього. Одного дня якраз проминулого літа він був побачив хлопця в майці, на якій було надруковано восьмигранний дорожній знак. Замість STOP, у тому знаку були літери ЗБІ. Коли Ден запитав, що вони означають, хлопець подарував йому спочутливу усмішку, яку він, либонь, і приберігав саме для отаких-от джентльменів середньовічної орієнтації. «Занадто багато інформації», — відповів він. Ден йому подякував, заразом подумавши: «Істинно так, юначе».
Кожна людина має свої секрети. Це він зрозумів ще в ранньому дитинстві. Порядні люди заслуговують на те, щоб їхні поважали, а Біллі Фрімен був утіленням порядності.
— Хочеш, сходимо на каву, Денно? Маєш час? У мене не забере й десяти хвилин покласти цю шльондру до ліжка.
Ден ніжно торкнувся локомотива.
— Авжеж, але слідкуй за своїм язиком. Ця іграшка має ім’я не шльондри, але ле…
Отут-то й вибухнула його голова.
2
Очунявши, він зрозумів, що лежить навзнак на лаві, де перед тим курив Біллі. Біллі сидів поряд з ним, занепокоєний. Та де там в біса, той був переляканий мало не на смерть. В одній руці він тримав телефон, палець завис над кнопками.
— Сховай телефон, — промовив Ден. Ці слова прозвучали сухим кваканням. Прокашлявшись, він спробував знову: — Зі мною все гаразд.
— Ти певен? Ісусе-Христе, я був упевнений, що в тебе удар. Я не сумнівався.
(«Саме так воно й відчувалося»)
Уперше за багато років Ден подумав про Діка Хеллорана, надзвичайного шеф-кухаря готелю «Оверлук» у ті, прадавні, дні. Дік майже зразу зрозумів, що маленький син Джека Торренса має такий самий, як у нього, талант. Ден загадався, чи живий ще Дік. Майже напевне, ні; він наближався до шістдесяти вже тоді.
— Хто такий Тоні? — спитав Біллі.
— Га?
— Ти проказував: «Прошу, Тоні, прошу». Хто це — Тоні?
— Один парубок, знайомий ще в мої пияцькі часи. — Імпровізація прозвучала не дуже, але це було першим, що навернулося йому до все ще очманілої голови. — Хороший друг.
Біллі ще кілька секунд дивився на освітлений прямокутник свого телефону, а потім склав і сховав телефон.
— А знаєш, я не вірю цьому й на цент. Я думаю, в тебе стався один з отих твоїх спалахів. Як того дня, коли ти взнав про мою… — він поляскав себе по животу.
— Ну…
Біллі підняв долоню.
— Не кажи ніц. Якщо ти в порядку, тобто. І якщо там не щось таке погане зі мною. Бо я б хтів знати, коли щось таке. Не думаю, щоб кожному це було підходяще, але мені так.
— Нічого такого з тобою. — Ден звівся на рівні, зрадівши, що ноги його тримають цілком нормально. — Але я мушу перенести на потім наш похід на каву, якщо ти не проти.
— Ані крихти. Тобі тре’ піти додому і лягти. Ти все ще блідий. Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче. — Біллі кинув погляд на «Ріву». — Радий, що це не трапилося, коли ти сидів отам, на троні, й нісся під усі сорок[231].
— Та не кажи, — погодився Ден.
3
Він перетнув Кренмор-авеню, ступивши на бік «Рівінгтон Хаусу», збираючись виконати пораду Біллі й лягти, але замість завернути у ворота й на оброслий обабіч себе квітами хідник, що вів до старої й величної вікторіанської будівлі, Ден вирішив трохи прогулятися. Тепер він уже віддихався й повертався до тями — повертався до себе, — але вечірнє повітря було таким солодким. Крім того, йому потрібно було поміркувати про те, що було трапилося, і то дуже ретельно.
«Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче».
Це знову повернуло його думки до Діка Хеллорана і до всього того, про що він ніколи не розповідав Кейсі Кінгслі. І не розповість. Те зло, яке він наробив Діні (і її сину, припускав він, просто тому, що нічого не зробив), ховалося глибокого всередині, як врослий зуб мудрості, там воно й залишиться. Але п’ятирічний Денні Торренс сам був тим, кому робили зло — разом з його матір’ю, звісно, — і його батько був не єдиним винуватцем. З цим тоді дещо зробив Дік. Якби не він, Ден разом із матір’ю загинули б в «Оверлуку». Про всі ті речі й досі було боляче думати, вони все ще залишалися забарвленими у ті первісні дитячі кольори страху і жаху. Він волів би ніколи не думати про них знову, але зараз мусив. Тому що… ну…