Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 58
— Дядьку Ден! Агов, я так рада тебе бачити!
І вона щиро цмокнула його в щоку. Цього в сценарії не було. Від початку її впевненість у їхній взаємодовірі вражала.
— Теж радий тебе бачити, Абро, сідай.
Він її попередив, що їм треба бути обережними, і Абра — дитя своєї культури — зрозуміла це відразу. Вони погодилися, що найкраще зустрітися відкрито, а в Енністоні не існувало більш відкритого місця, аніж передня галявина бібліотеки, яка розташувалася в самому центрі маленького ділового кварталу цього містечка.
Вона дивилася на нього з відвертою цікавістю, можливо, навіть зголодніло. Він відчував щось на кшталт маленьких пальчиків, які легенько погладжували всередині його голови.
(«де ж Тоні?»)
Ден торкнувся пальцем своєї скроні.
Абра усміхнулася, і ця усмішка довела її вродливість, перетворивши її на дівчину, яка років через чотири-п’ять буде розбивати серця.
(«ПРИВІТ, ТОНІ!»)
Це прозвучало досить голосно, щоб він аж скривився, і Ден знову згадав, як Діка Хеллорана тоді відкинуло назад від керма його орендованого автомобіля, якими спантеличеними на мить стали його очі.
(«нам треба розмовляти вголос»)
(«окей, авжеж»)
— Я кузен твого батька, пам’ятаєш? Не зовсім рідний дядько, але ти називаєш мене так.
— Так, так, ти дядько Ден. Все буде в порядку, аби лиш на нас не натрапила краща подружка моєї матері. Її звуть Гретхен Сілверлейк. Мені здається, вона цілком знає наше сімейне дерево, а воно не таке вже й розлоге.
«Ох, який клас, — подумав Ден. — Доскіплива краща подружка».
— Та все гаразд, — сказала Абра. — Її старший син — член футбольної команди, тож вона не пропускає жодної гри «Циклонів». Майже всі тут ходять на їхні матчі, тому перестань тривожитися, що хтось подумає, ніби ти…
Речення вона закінчила ментальною картинкою — справжнім коміксом. Той спалахнув на мить, ескізний, проте чіткий. На маленьку дівчинку в темному провулку загрозливо насувається масивний чоловік у пальті. Коліна в дівчинки трусяться, і, перш ніж картинка зникла, Ден побачив словесну хмарку в неї над головою: «Гик-фрік».
— Ну, насправді не дуже це забавно.
Він зробив власну картинку і послав їй: Дена Торренса в смугастій арештантській робі ведуть двоє полісменів. Він ніколи не пробував робити щось подібне, і його картинка вийшла не такою гарною, як у неї, але все одно йому було приємно дізнатися раптом, що він узагалі може таке робити. А тоді, чи не раніше, ніж він зрозумів, що відбувається, вона вхопила його картинку і зробила її своєю. Ден вихопив в себе з-за пояса пістолет, націлив на одного з копів і натиснув гачок. Хусточка з написаним на ній словом БАХ! вистрелила з пістолетного дула.
Ден дивився на Абру з роззявленим ротом.
Затуливши собі рота кулаками, Абра захихотіла:
— Вибач. Не могла втриматися. Ми могли б робити це цілий день, правда ж? І це було б весело.
Він подумав, що це також подарувало б їй велике полегшення. Стільки років у неї був такий гарний м’ячик і нікого, з ким вона могла б ним пограти. Ну й, звісно, те саме стосується і його самого. Уперше з дитинства — вперше після Хеллорана — він не тільки приймав, а й передавав.
— Ти права, могло б, але зараз це не на часі. Тобі треба повторити усе те знову цілком. У своєму і-мейлі ти торкнулася лише головних моментів.
— Звідки мені почати?
— Як щодо твого прізвища? Оскільки я вже твій почесний дядько, я, мабуть, мусив би його знати.
Це її знову розсмішило до реготу. Ден намагався утримати серйозне обличчя, та не зумів. Нехай Господь милує, вона йому вже подобалася.
— Моє повне ім’я Абра Рафаела Стоун, — промовила вона. Раптом її сміх обірвався. — Я дуже сподіваюся, що та леді в капелюсі ніколи його не дізнається.
7
Вони просиділи разом на лаві перед бібліотекою сорок п’ять хвилин, осіннє сонце зігрівало їм обличчя. Уперше в своєму житті Абра відчувала безумовне задоволення — радість навіть — від таланту, який завжди бентежив і навіть інколи жахав її. Завдяки цьому чоловіку, вона тепер навіть мала назву для свого дару: сяйво. Хороша була назва, втішлива назва, бо раніше вона зажди думала про нього, як про щось темне.
Багато було про що поговорити — томи й томи спостережень порівняти — і вони заледве тільки розпочали, як підійшла привітатися огрядна жінка у твідовій спідниці. На Дена вона подивилася з цікавістю, але не з негативною цікавістю.
— Вітаю, місіс Джерард. Це мій дядько Ден. Місіс Джерард у минулому році викладала у нас словесність.
— Приємно познайомитися, місіс Джерард. Моє ім’я Ден Торренс.
Місіс Джерард прийняла запропоновану їй руку і без усякої манірності коротко її потисла. Абра відчула, як Ден — дядько Ден — розслабився. Це було добре.
— Ви десь звідси, містере Торренс?
— Недалечко, з Фрейжера. Я працюю там у хоспісі. Може, чули, «Гелен Рівінгтон Хаус»?
— Ах, то ви добру справу робите. Абро, ти прочитала вже «Умільця»? Роман Маламуда[236], який я рекомендувала?
Абра спохмурніла.
— Він у мене є в «Нуку»[237] — мені подарували картку на день народження, — але я його ще не починала. Важкий він, здається.
— Ти вже готова до важких речей, — сказала місіс Джерард. — Більш ніж готова. Старші класи пролетять швидше, ніж тобі гадається, а потім коледж. Пропоную тобі розпочати сьогодні ж. Приємно було з вами познайомитися, містере Торренс. У вас надзвичайно кмітлива племінниця. Проте, Абро… разом із розумом мусить іти й відповідальність.
Наголошуючи на останніх своїх словах, вона поплескала Абру по скроні, піднялася сходами бібліотеки і зникла всередині.
Абра повернулася до Дена:
— А що, непогано пройшло, хіба ні?
— Поки що все добре, — погодився Ден. — Але, звісно, якщо вона розкаже твоїм батькам…
— Не розкаже. Ма в Бостоні, допомагає моїй Момо. У неї рак.
— Мені дуже жаль це чути. А Момо, це твоя…
(«бабуся»)
(«прабабуся»)
— Крім того, — промовила Абра, — насправді ми не зовсім збрехали, що ти мій дядько. На біології в минулому році містер Стейлі нам розповідав, що у всіх людей спільна генетична будова. Він казав, що ті речі, які роблять нас різними, дуже дрібні речі. Ти знав, що приблизно дев’яносто дев’ять відсотків генетичних складників у нас однакові з собаками?
— Ні, — сказав Ден, — але це пояснює, чому мені завжди здавалася такою привабливою Алпо[238].
Вона розсміялася.
— Отже, ти запросто міг бути моїм дядьком, кузеном чи іще кимсь. От і все, що я хочу сказати.
— Це теорія відносності Абри, так?
— Гадаю, так. І чи потрібен нам однаковий колір очей або волосся, щоб бути родичами? Ми маємо дещо інше спільне, чого майже ні в кого нема. Це робить нас родичами особливого ґатунку. Ти вважаєш, що це якийсь ген, як отой, що робить очі блакитними або волосся рудим? І, до речі, а ти знав, що в Шотландії найвищий відсоток людей з рудим волоссям?
— Ні, не знав, — відповів Ден. — У тобі просто прірва інформації.
Усмішка її трохи зів’яла.
— Це мені такий закид?
— Зовсім ні. Я гадаю, що сяйво може бути геном, але насправді так не думаю. Я думаю, воно непіддатне вимірюванню.
— Це означає, що його неможливо обчислити? Як Бога, і небеса, і все таке подібне?
— Так.
Він зловив себе на думці про Чарлі Хейза і про всіх тих людей, що були до і після Чарлі, яких він проводив з цього світу в своєму уособленні як Доктор Сон. Деякі люди називали сам момент смерті проминанням. Денові це слово подобалося, бо йому воно здавалося правильним. Коли ти бачив чоловіків і жінок, які минають перед твоїми очима — від’їжджаючи з Тінітавна, люди покидали реальність, прямуючи до Клауд-Гепа, ніби до якоїсь версії потойбічного життя, — це змінювало твої уявлення. Для тих, хто вже були в преагонії, сам цей світ минав. У такі перехідні моменти Ден завжди почувався в присутності якогось не-сповна-явленого безмежного дивогляддя. Вони спали, вони прокидалися, вони відходили кудись. Вони йшли далі. Він мав причини вірити в це, навіть іще дитиною.