Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 65

Так. Він покинув напризволяще того маленького хлопчика в обвислому підгузку і майці «Брейвз». Він не мусить такого зробити з цією дівчинкою.

Ден на сестринському посту дочекався катафалка від «Джорді & синів» і вивіз накриту простирадлом каталку з задніх дверей «Рівінгтона-1». Після цього він пішов до свого помешкання і сидів там, дивлячись на Кренмор-авеню, тепер уже абсолютно порожню. Віяв нічний вітер, обриваючи з дубів рано сточене листя, женучи його в танцювальних піруетах вздовж вулиці. На дальнім боці міської толоки, так само спорожнілий, у помаранчевому світлі пари потужних сторожових ліхтарів стояв Тінітавн.

«Піди до своїх друзів. До тих, котрі знають, хто ти такий».

Знає Біллі Фрімен, він майже від самого початку знав, бо Біллі теж має трохи того, що має Ден. А якщо Ден має борг, то й Біллі теж свій має, бо потужніше і яскравіше Денове сяйво було врятувало колись Біллі життя.

«Але ж я йому такого ніколи не скажу».

Та він і не мусив.

Далі, Джон Далтон, який колись загубив годинник, а потім виявився ще й Абриним педіатром. Як Дік сказав крізь мертвий рот Еліанор У-Ля-Ля? «Усе вертає».

А щодо тієї речі, про яку просила Абра, це ж навіть легше. Дістати її, хоча… може бути й трохи складним.

Коли наступного ранку, в неділю, Абра прокинулася, в її електронній поштовій скриньці вже чекав лист з адреси: [email protected]

Абро: скориставшись тим даром, який ми обоє з тобою маємо, я побалакав з одним другом і переконаний, що ти в небезпеці. Я хочу поговорити про твою ситуацію ще з одною людиною, нашим спільним другом: Джоном Далтоном. Я не робитиму цього, поки не отримаю від тебе дозволу. Я вважаю, що разом із Джоном ми зможемо дістати ту річ, яку ти рисувала на моїй дошці.

Ти встановила собі охоронну сигналізацію? Деякі люди можуть розшукувати тебе, і дуже важливо, щоб вони тебе не знайшли. Ти мусиш бути обережною. Всього тобі найкращого і БЕРЕЖИ СЕБЕ. Зітри цей і-мейл.

Дядько Д.

Отримання електронного послання було для неї більш переконливим, аніж зміст самого листа, бо вона знала, що йому не подобається спілкування таким способом; він боявся, що її батьки, якщо понюшать в її електронній пошті, можуть подумати, що вона листується з Честером-Молестером^[268].

Якби вони тільки знали про тих молестерів, яких їй насправді треба боятися.

Вона була налякана, але водночас — зараз ясний день, і та вродлива психопатка не зазирає до її вікна — доволі розпалена. Це було, немов потрапити до якогось роману про надприродне в жанрі «кохання-і-жахи», того кшталту, що місіс Робертсон у шкільній бібліотеці, фиркаючи, називає «твінейджерським порно». У таких книжках дівчата фліртували з вовкулаками, вампірами — навіть із зомбі, — але самі майже ніколи не перетворювалися на таких.

Було також приємно, що на її захист став дорослий чоловік, й аж ніяк не зле, що він ще й привабливий, того пошарпаного типу, що трохи нагадував їй Джекса Теллера з «Синів Анархії»^[269], серіалу, який вона разом з Еммою Дін потай дивилася на Емминому комп’ютері.

Вона видалила електронний лист дядька Дена не просто до кошика, а до остаточного кошика, що його Емма називала «атомним файлом для бойфрендів». («Ніби бодай колись хоч один у тебе був, Ем», — подумала Абра єхидненько.) Після цього вона вимкнула комп’ютер і закрила кришку. Вона не написала йому електронної відповіді. Їй не було потреби. Їй було достатньо лише заплющити очі.

Зіп-зіп.

Послання надіслано. Абра вирушила в душ.

Коли Ден повернувся до себе з кавою, на його чорній дошці малася нова реляція.

Можеш розповісти доктору Джону, але НЕ МОЇМ БАТЬКАМ.

Так. Не її батькам. Поки що принаймні. Але Ден не сумнівався, що вони відчують, що щось відбувається, і, мабуть, це трапиться раніше, аніж пізно. Він перейде цей міст (або спалить його), коли до нього дійде. Зараз же він мав займатися іншими справами, починаючи з телефонного дзвінка.

Слухавку підняла дитина, а коли він сказав, що йому потрібна Ребекка, слухавка з глухим стуком впала і звіддаля пролунав, наче спрямований ще в якусь далечінь, крик: «Бабусю, це тебе!» За кілька секунд Ребекка Клаузен була на зв’язку.

— Привіт, Бекко, це Ден Торренс.

— Якщо це щодо місіс Улей, то сьогодні вранці я отримала електронного листа від…

— Це не стосується неї. Я хочу попрохати про відгули.

— Доктор Сон бажає піти у відгули? Не можу повірити. Я фактично під сраку випхала тебе минулої весни у відпустку, а ти все одно з’являвся раз, а то й двічі на день. Якісь сімейні справи?

Ден, пам’ятаючи про теорію відносності Абри, відповів, що саме так і є.

Розділ десятий

Скляні сувеніри

Коли задзвонив телефон, батько Абри стояв у халаті біля кухонного столу і розбивав яйця до миски. Нагорі дудонів душ. Коли Абра дотримувалася звичайного для себе в неділю «modus operandi»^[270], душ міг дудоніти, аж поки не вичахне гаряча вода.

Він поглянув на віконце вхідних дзвінків. Код був знайомий, регіональний 617, але цифри, що йшли за ним, не належали бостонському номеру, який він знав, тому дротовому телефону, що дзвонив у квартирі його тещі-бабусі.

— Алло?

— Ох, Девіде, я така рада, що застала тебе.

Говорила Люсі, і голос у неї був геть змучений.

— Де ти? Чому ти дзвониш не зі свого мобільного?

— У Массачусетському загальному, з платного автомата дзвоню. Тут не вільно користатися мобільними, застереження всюди висять.

— Як там Момо, все гаразд? А ти?

— Зі мною гаразд. А щодо Момо, вона стабільна… зараз… але перед цим було доволі погано. — Схлип. — Та й зараз. — Отут вже Люсі зірвалася. Вона не просто заплакала, а, захлинаючись, заридала на повний голос.

Девід чекав. Він радів, що Абра зараз у душі, і сподівався, що гарячої води вистачить ще надовго. Там щось погане.

Нарешті до Люсі знову повернулася спроможність говорити.

— Тепер вона зламала собі руку.

— О. Гаразд. Це все?

— Ні, це не все!

Майже криком, отим голосом «ну-чому-чоловіки-такі-дурні», який йому був абсолютно огидний, який, як він себе запевняв, був одним з елементів її італійської спадщини, ніколи не припускаючи навіть думки, що вряди-годи він сам може дійсно бути доволі дурнуватим.

Щоб заспокоїтися, він глибоко вдихнув.

— Розкажи мені, серденько.

Вона почала розказувати, хоча ще двічі переривала себе риданнями і Девіду доводилося чекати, поки вона перестане. Вона почувалася смертельно змореною, але це було лише часткою проблеми. Здебільшого, усвідомив він, Люсі нарешті дійшло до серця те, що її голова знала вже багато тижнів: її Момо дійсно невдовзі доведеться вмирати. І можливо, не лагідно.

Кончетта, яка тепер спала тільки крихітними уривками, прокинулася після півночі з бажанням скористатися туалетом. Замість того щоб дзенькнути Люсі, аби та подала їй судно, вона спробувала підвестися і піти до вбиральні сама. Ноги скинути на підлогу і сісти вона спромоглася, але потім їй запаморочилося в голові й вона скотилася з ліжка, упавши собі на ліву руку. Рука не просто зламалася, вона потрощилася. Люсі, виснажена тижнями нічного догляду, якому вона ніколи спеціально не навчалася, прокинулася від криків своєї бабусі.