Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 67
Але, як зазначив більш як дві сотні років тому отой старомодний селянський поет Боббі Бернз[275], «найкращі плани мишей і людей ідуть косяка під хвіст», і заледве вона почала промовляти перші фрази своєї релаксаційної мантри, «косяк» почав тарабанити їй у двері.
— Ідіть геть! — заволала вона. — Ви що, читати не вмієте?
— Розі, тут зі мною Горіх, — погукав Крук. — Здається мені, він дістав те, про що ти питала, але йому потрібне твоє погодження, а терміни на цю штуку сучі.
Вона ще полежала якусь мить, потім злобно видихнула, підвелася і, підхопивши сайдвіндерську майку (ПОЦІЛУЙ МЕНЕ НА ДАХУ СВІТУ!), натягнула її через голову. Майка прикривала лише верх її стегон. Роза відчинила двері.
— Нехай вам щастить.
— Ми можемо й потім, — сказав Волоський Горіх. Невеличкий чоловік з лисою маківкою й сірими волосяними мачулками «Брілло», що пушилися в нього понад вухами[276]. У руці він тримав аркуш паперу.
— Ні, тільки зробіть це швидко.
Вони сіли до столу в комбінованій кухні/вітальні. Роза вихопила папір в Горіха з руки і нашвидку його переглянула. Це була якась складна, повна шестикутників хімічна діаграма. Для Рози вона нічого не значила.
— Що це?
— Потужний седатив, — доповів Горіх. — Він новий, і він чистий. Джиммі отримав цю формулу від одного з наших агентів у АНБ[277]. Він її вимкне, але без загрози того, що дівчинка помре від передозу.
— Це може бути тим, що нам потрібно, гаразд, — Роза сама розуміла, що невдоволено бурчить. — Але хіба це не могло зачекати до завтра?
— Вибачаюся, вибачаюся, — промовив покірно Горіх.
— А я ні, — заявив Крук. — Якщо ти хочеш швидко запопасти цю дівчинку і вихопити її чисто, мені треба не лише забезпечити можливість дістати скільки нам треба цієї штуки, я мушу також організувати її вчасну доставку до якоїсь із наших скриньок.
Правдиві мали сотні таких абонентських скриньок по всій Америці, переважно у «Мейл-Боксах тощо» та різноманітних закладах «Ю-Пі-Ес»[278]. Оскільки вони подорожували тільки своїми автодомами, користання скриньками вимагало планування на багато днів наперед. Поїхати якимсь громадським транспортом для члена Правдивого Вузла було б не легшим, аніж перерізати собі горло. Приватні повітряні подорожі були можливими, але неприємними; вони надзвичайно страждали від висотної хвороби. Волоський Горіх припускав, що це якось пов’язано з їх нервовою системою, яка радикально відрізнялася від мугирської. Щодо Рози, то її турбувала інша, фундована платниками податків нервова система. Вельми нервова. Після одинадцятого вересня 2001 року Департамент внутрішньої безпеки уважно моніторив навіть приватні польоти, а перше правило виживання Правдивого Вузла — ніколи не привертати уваги.
Дякувати міжштатній системі автомагістралей, їх автодоми завжди адекватно слугували для досягнення їхніх цілей, прислужаться й цього разу. Невеличка рейдерська група, зі змінними кожні шість годин водіями за кермом, зможе дістатися від Сайдвіндера до північної частини Нової Англії менш ніж за тридцять годин[279].
— Гаразд, — промовила вона, пом’якшавши. — Що ми маємо на І-90 у штаті Нью-Йорк або у Массачусетсі?[280]
Не затинаючись, не мимрячи, що доповість їй про це пізніше, Крук повідомив:
— Стербридж у Массачусетсі, експрес-пошта «І-Зі»[281].
Вона поплескала пальцями по краю того аркуша з незбагненними хімічними формулами, що його тримав у руці Горіх.
— Нехай цю річ надішлють туди. І щоб маршрут переривався не менш ніж три рази, аби ми мали повноцінні підстави відмовитися від нашої причетності, якщо щось піде не так. Серйозно поганяй цю штуку туди-сюди.
— Хіба нам вистачить на це часу? — запитав Крук.
— Не вбачаю причин, чому ні, — відповіла Роза (ці свої слова вона ще згадає). — Надішли її на Південь, потім на Середній Захід, і тільки по тому до Нової Англії. Аби лиш вона в четвер була в Стербриджі[282]. Скористайся експрес-поштою, не «Фед-екс» і не «Ю-Пі-Ес»[283].
— Так і зроблю, — відповів Крук. Без жодних зауважень.
Роза повернула свою увагу до лікаря Правдивих.
— Краще, аби ти виявився правим, Горіху. Якщо ти її прикінчиш передозом, замість того, щоби просто всипити, я потурбуюся про те, щоб ти став першим спровадженим у вигнання Правдивим від часів Малого Великого Рогу[284].
Волоський Горіх трохи зблід. Добре. Вона нікого не збиралася виганяти, просто все ще сердилася, що її були перервали.
— Ми доставимо цей наркотик у Стербридж, і Горіх вже знатиме, як саме його використовувати, — сказав Крук. — Без проблем.
— А нема чогось простішого? Такого, що ми могли б дістати тут?
Відповів Горіх:
— Нема, якщо ти не хочеш, щоб вона зіграла з нами в Майкла Джексона[285]. Ця штука безпечна і діє швидко. Якщо дівчинка дійсно така сильна, як ти, схоже, вважаєш, швидкість тут особливо важ…
— Окей, окей, мені все ясно. Ми з цим закінчили?
— Є ще одне, — сказав Волоський Горіх. — Гадаю, воно могло б і зачекати, але…
Вона кинула погляд крізь вікно і — ох, боженьки ви мої рибоньки — повз «Оверлук Лодж», через парковку, сюди поспішав Джиммі Арифметика, і теж з аркушем паперу в руці. Навіщо вона повісила в себе на дверній ручці застереження «НЕ ТУРБУВАТИ»? Чому не запрошення «ЗАХОДЬТЕ ВСІ»?
Роза зібрала всю свою роздратованість, запхала її в мішок, закинула його на задвірки свого мозку і бадьоро посміхнулася:
— Що там іще?
— Дідо Флік, — мовив Крук, — вже не тримає в собі помаду.
— Він не здатен як слід тримати лайно в собі протягом останніх двадцяти років, — сказала Роза. — Памперсів він не носить, і я не можу його змусити. Ніхто не може.
— Зараз вже інше, — сказав Горіх. — Він майже не підводиться з ліжка. Баба і Чорноока Су доглядають його, як можуть, але той його кемпер смердить, наче срань господня…
— Йому покращає. Ось підгодуємо його трохи духом.
Проте їй не сподобався вираз обличчя Горіха. Два роки минуло відтоді, як відійшов Томмі Ваговоз, а за часовими мірками Правдивих це трапилося неначе два тижні тому. А тепер Дідо Флік?
— У нього мозок руйнується, — навпрямки сказав Крук. — І… — Він кинув погляд на Горіха.
— Петті у нього прибирала сьогодні зранку, і вона каже, що бачила, нібито його зациклило.
— Нібито, — повторила Роза. Їй не хотілося в таке вірити. — Хтось іще інший це бачив? Баба? Су?
— Ні.
Вона знизала плечима, немов кажучи «ну от, бачите». Далі дискусія не пішла, бо в двері уже постукав Джиммі, і цього разу вона зраділа заваді.
— Заходь!
Джиммі просунув досередини голову:
— Я не зайвий, можна?
— Так! Коли ти вже тут, то чому не привів із собою ще й «Рокетс» і великий парадний оркестр Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі?[286] Чорти мене забирай, а я всього лиш хотіла увійти в медитацію, після того як провела кілька приємних годин, вичавлюючи грязоту собі з тельбухів.
Крук послав їй помірно докірливий погляд, та вона його, либонь, і заслужила — можливо, заслужила, бо ці люди всього лише виконували ту роботу Правдивих, про яку вона їх сама просила — проте, якщо Крук коли-небудь посів місце в капітанському кріслі, він би її зрозумів. Жодної хвилини на саму себе, хіба що пригрозиш їм смертельно болючим покаранням. А в багатьох випадках навіть це не діє.
— У мене є дещо, на що тобі, можливо, буде цікаво поглянути, — сказав Джиммі. — А оскільки Крук і Горіх вже були тут, то я й вирішив…
— Я знаю, що ти вирішив. Що там таке?
— Я продовжував полювати в інтернеті на новини про ті два міста, які ти тоді виокремила — Фрайбург і Енністон. І знайшов це у «Юніон Лідері». Це було в газеті за минулий четвер. Може, воно тут і ні до чого.
Вона взяла аркуш. Головна стаття там була про якусь загумінкову школу, яка через урізання бюджету згортає свою футбольну програму. Під нею містилася коротша замітка, яку Джиммі окреслив колом.