Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 69

— Ти грав?

— Конячі перегони, там, у Сейлемі^[291]. Вигравав добрі гроші. А потім, коли мені вже було двадцять п’ять чи десь так, у мене типу пропало вміння вгадувати переможців. Настав такий місяць, коли я мусів благати про відстрочку орендної плати за квартиру, і це мене вилікувало від маячіння на перегонах.

— Так, цей талант слабшає, чим дорослішими стають люди, але в тебе його ще трохи мається.

— У тебе його більше, — сказав Біллі. Цього разу не знічуючись.

— Він реально існує, чи не так? — промовив Джон. Насправді це не прозвучало запитанням; це була констатація.

— На наступному тижні в тебе тільки одна справа, яку ти не можеш ні відмінити, ні відсунути в часі. — сказав Ден. — Це візит до маленької дівчинки з раком шлунка. Її звуть Фелісіті…

— Фредеріка, — сказав Джон. — Фредеріка Біммел. Вона лежить у шпиталі «Меррімак Веллі»^[292]. У мене там призначена спільна консультація з її онкологом і батьками.

— У суботу вранці.

— Атож. У суботу вранці. — Він зачудовано дивився на Дена. — Господи. Ісусе-Христе. Що ти… Я поняття не мав, що це в тебе таке потужне.

— Я привезу тебе з Айови назад у четвер. Найпізніше — у п’ятницю.

«Це якщо нас не заарештують, — подумав він. — Тоді, можливо, нам доведеться перебути там дещо довше». Він поглянув на Біллі, чи той, бува, не вловив цієї його менш ніж збадьорливої думки. Ознак, що той її вловив, не було.

— Навіщо нам туди?

— Заради іншої твоєї пацієнтки, Абри Стоун. Вона така ж, як Біллі і я, але мені здається, Джоне, ти про це й сам знаєш. Тільки вона за нас набагато-багато потужніша. У мене цього набагато більше, ніж в Біллі, але, порівняно з нею, я як той ворожбит-аматор на сільському ярмарку.

— Ох, Боже мій, ті ложки.

Ден розгубився на секунду, а тоді згадав.

— Вона повісила їх на стелю.

Джон втупився в нього, вибалушивши очі.

— Ти прочитав це в моєму мозку?

— Боюся, наразі все трохи прозаїчніше. Мені розповіла вона.

— Коли? Коли?

— Ми до цього ще дійдемо, але перегодом. Спершу давай спробуємо насправді почитати думки. — Ден взяв Джона за руку. Це допомагало; контакт майже завжди був допоміжним. — Її батьки приїхали до тебе, коли вона була всього лиш немовлям. Або, можливо, приїжджала тітка чи її прабабуся. Дитина їх непокоїла навіть іще до того, як прикрасила кухню столовим сріблом, і раніше в їхньому домі відбувалися усякого роду надприродні феномени. Було там щось з піаніно… Біллі, поможи мені тут.

Біллі вхопив вільну руку Джона. Ден взяв за руку Біллі, замкнувши таким чином коло. Дрібний спіритичний сеанс у дрібному Тінітавні.

— Музика «Бітлз», — сказав Біллі. — Тільки не на гітарі, а на піаніно. Там було… ну, не знаю я. Вони там ледь не тронулися були.

Джон вирячився на нього.

— Послухай, — почав Ден, — ти маєш від неї дозвіл розповідати. Вона хоче, щоб ти говорив вільно. Повір мені, Джоне.

Джон Далтон зважував мало не цілу хвилину. А потім розповів їм усе, за одним винятком.

Та історія про «Сімпсонів» одночасно по всіх каналах була занадто дикою.

4

Закінчивши, Джон поставив закономірне запитання: як Ден познайомився з Аброю Стоун?

Ден дістав у себе із задньої кишені маленький потертий блокнот. На його обкладинці була фотографія, на якій хвилі розбивалися об скелястий мис, і гасло: НІЩО ВЕЛИКЕ НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ РАПТОВО.

— Невже ти завжди носиш його з собою? — спитав Джон.

— Так. Ти ж знаєш Кейсі К., мого спонсора, правильно?

Джон пустив собі під лоба очі.

— Хіба можна його забути, якщо кожного разу, коли ти відкриваєш рота на зборах, першим звідти звучить: «Мій спонсор Кейсі К. завжди каже…»

— Джоне, ніхто не любить розумак.

— Моя дружина любить, — заперечив той. — Бо я сексуально стійкий розумака.

Ден зітхнув:

— Подивися сюди.

Джон погортав блокнот.

— Тут відмічено збори. Починаючи аж з 2001-го.

— Кейсі наказав мені, щоби я відвідав дев’яносто з дев’яноста і всі занотовував. Подивися запис про восьмі.

Джон знайшов. Фрейжерська методистська церква. Місце було йому відоме, хоча сам там на зборах він бував нечасто. Під нотаткою містилося ретельно виписане великими, друкованими літерами слово АБРА.

Джон подивився на Дена не зовсім сповненими недовіри очима.

— Вона сконтактувалася з тобою, коли їй було всього лиш два місяці?

— Нижче ти бачиш нотатку з моїх наступних зборів, — сказав Ден, — отже, я не міг вставити сюди її ім’я, аби лиш тебе вразити. Хіба що сфальшував весь цей блокнот, але в Програмі повно людей, які згадають, що бачили мене з ним.

— Включно зі мною, — погодився Джон.

— Йо, включно з тобою. У ті дні я завжди тримав в одній руці цей блокнот, а в іншій чашку кави. Це були дві речі, що додавали мені впевненості. Я тоді не знав, хто вона така, і не дуже тим переймався. То був просто один з тих випадкових доторків. Так, як ото, бува, немовля тягне ручку з колиски і торкається твого носа.

— Потім, роки за два чи три, вона написала одне слово на дошці, яку я тримаю в своїй кімнаті для складання робочого графіку. Те слово було hello. Після того вона підтримувала контакт вряди-годи. Щось на кшталт торкання бази в бейсболі. Я навіть не певен, що вона сама усвідомлювала, що робить це. Просто там був я. Коли їй знадобилася допомога, я виявився тим, кого вона знає, і тим, з ким вона може спробувати порадитися.

— Якого роду допомоги вона потребує? У якого роду неприємності вона втрапила? — Джон обернувся до Біллі. — А ти знаєш?

Біллі похитав головою.

— Я ніколи про неї не чув, та й ув Енністоні заледве коли бував.

— Хто сказав, що Абра мешкає в Енністоні?

Біллі кивнув великим пальцем на Дена.

— Він казав. А хіба не казав?

Джон повернувся знову до Дена.

— Гаразд. Скажімо, ти мене переконав. Викладай тепер все цілком.

Ден розповів їм про Абрин нічний кошмар з хлопчиком-бейсболістом. Про фігури, які світили на нього ліхтариками. Про жінку з ножем у руці, про ту, яка злизувала кров хлопчика собі з долонь. Про те, як набагато пізніше Абра натрапила на фотографію хлопчика в газеті.

— І вона це змогла зробити чому? Бо той хлопчик, якого вони вбили, також був одним з отаких сяячів?

— Я майже впевнений, що саме так трапився перший контакт. Хлопчик міг сягнути по допомогу в той час, коли вони його катували — Абра не має сумнівів, чим саме вони займалися, — і це створило зв’язок.

— Такий, що зберігся навіть після того, як цей хлопчик, Бред Тревор, помер?

— Я думаю, потім її контактною точкою могла стати певна річ, яка належала Тревору — його бейсбольна рукавиця. І на його вбивць вона могла перекинутися контактом тому, що один з них її собі надягав. Вона не знає сама, як вона це робить, так само, як не знаю й я. Єдине, що я знаю напевне — це те, що вона надзвичайно потужна.

— Ближче до теми.

— Тут ось яка справа, — сказав Ден. — Цих людей — якщо вони дійсно люди — очолює жінка, яка безпосередньо чинила те вбивство. Того самого дня, коли Абра натрапила на фотографію Бреда Тревора на сторінці пропалих дітей у місцевій газетці, вона також утрапила в голову до цієї жінки. А та жінка в голову Абри. Протягом кількох секунд вони дивилися очима одна одної. — Він здійняв угору руки, стиснув їх у кулаки і покрутив ними. — Обернулися раз, і другий. Абра вважає, вони можуть приїхати також по неї, так само вважаю і я. Бо вона може становити для них небезпеку.

— Тут ховається щось більше, авжеж? — запитав Біллі.

Ден дивився на нього, чекаючи.

— Люди, які спроможні на оцю штуку, сяйво, щось таке в собі мають, правильно? Щось таке, чого тим тре’. Щось таке, що ті можуть дістати тільки через убивство.

— Так.