Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 89

Варто було їй дотримуватися плану.

«Вони їздять у кемперах і «Віннебаго»», — казала Абра, і саме «Віннебаго» заїхав на парковку, якою закінчувалася автомобільна дорога до Клауд-Гепа. Ден сидів і дивився з рукою в пікніковому кошику. Тепер, коли час нарешті настав, він почувався досить спокійним. Він повернув кошик так, щоби один його торець дивився на новоприбулий автодім, і великим пальцем відклацнув запобіжник «Ґлока»^[347]. Двері «’Баго» відкрилися, і звідти один по однім вироїлися гадані викрадачі Абри.

А ще вона казала, що в них кумедні імена — як піратські клички, — але ці, на око Дена, мали вигляд звичайних людей. Чоловіки були бадьорого літнього типу, таких завжди бачиш, як вони поперджують там і там у своїх кемперах і автодомах; жінка була молодою, тієї приємної загальноамериканської зовнішності, що змусила його згадати про чирлідерок, які примудряються зберігати фігуру через десять років після закінчення школи, а може, й після пари народжених ними дітей. Вона могла бути дочкою одного з цих чоловіків. На мить він відчув сумнів. Тут, врешті-решт, туристична місцина, і в Новій Англії якраз розпочався сезон для споглядальників осіннього листя. Він надіявся, що Джон з Дейвом утримаються від вогню; жахливо буде, якщо це просто невинні прої…

Та тут він побачив гримучу змію з іклами в роззявленій пащі на лівій руці в жінки і шприц в її правій руці. Чоловік, що поспішав, тулячись попліч неї, теж тримав шприц. А той, що ішов попереду, мав за поясом щось дуже схоже на пістолет. Вони зупинилися якраз між березових стовпів, що позначали вхід на пікнікову галявину. Передовий позбавив Дена усіх залишків сумнівів, які в нього ще могли залишатися, коли витяг свій пістолет. Той не був схожим на звичайний. Занадто тонкий, щоби бути звичайним пістолетом.

— Де дівчинка?

Рукою, що не ховалася в пікінковому кошику, Ден показав на Гоппі, м’якого кролика.

— Оце найближче до неї, куди вам бодай колись світить дістатися.

Чоловік з кумедним пістолетом був коротуном із «вдівецьким» трикутником волосся понад сумирним бухгалтерським обличчям. М’яка подушка добре годованого черева звисала в нього над ременем. Він був у широких бавовняних штанах і майці з написом: БОГ НЕ ВИРАХОВУЄ З ПРИЗНАЧЕНОГО ЛЮДИНІ ТЕРМІНУ ЖИТТЯ ГОДИНИ ПРОВЕДЕНІ НА РИБОЛОВЛІ.

— Маю питання до тебе, медовий мій, — промовила жінка.

Ден скинув угору брови:

— Нумо, питай.

— Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти поспати?

Йому схотілося. Враз його повіки стали важкими, немов противаги на спускних вікнах. Рука, що тримала пістолет, почала розслаблюватися. Ще б дві секунди, і він запав би в сон, захропів, поклавши голову на порізаний ініціалами пікніковий стіл. Але якраз в ту мить пролунав крик Абри:

(«ДЕ КРУК? Я НЕ БАЧУ КРУКА!»)

Ден сіпнувся, як то бува з людиною, чимсь раптом наляканою на межі сну. Рука в пікніковому кошику спазматично смикнулась, «Ґлок» вистрелив, і спурхнула хмара решток лозаника. Куля пішла бозна-куди, але люди з «Віннебаго» здригнулися, і сонливість відлетіла геть з Денової голови, як ілюзія, якою вона й була. Жінка з татуюванням змії і чоловік з кумедно-старосвітським чубчиком сивого волосся зіщулено поткнулися назад, але той, що тримав чудного вигляду пістолет, кинувся вперед з криками: «Хапаймо його! Хапаймо його!»

— Оце хапайте, людолови уїбанські! — заволав Девід Стоун. Виступивши з лісу, він почав розсівати кулі. Більшість з них полетіли ген в нікуди, але одна поцілила в шию Горіху, і лікар Правдивих повалився на соснову підстилку, шприц викотився йому з пальців.

Лідерство в Племені накладало обов’язки, але також дарувало приємні бонуси. Одним з таких був Розин гігантський «ЕрфКрузер», імпортований з Австралії за запаморочливо шалені гроші, а потім ще перероблений на ліве кермо. Іншим було ексклюзивне, коли їй того хотілося, користування дамським душем у кемпінгу «Пролісок». Після місяців у дорозі нічого не було кращого за довгий гарячий душ у великій, облицьованій кахлями кімнаті, де можна розчепірити руки і навіть кружляти, танцюючи, якщо найде такий душевний стан. Де гаряча вода не закінчується за чотири хвилини.

Роза любила вимкнути світло і приймати душ у темряві. Вона з’ясувала, що так їй найкраще думається, і саме з цієї причини вона поспішила в душ, щойно отримала тривожний дзвінок собі на мобільний о першій дня за Гірським часом^[348]. Вона ще вірила, що все йде добре, але вже почали проростати деякі сумніви, як ті кульбабки на перед тим бездоганному моріжку. А якщо та дівчина ще кмітливіша, ніж їм гадалося… або якщо вона запевнить собі чиюсь допомогу…

Ні. Не може такого бути. Вона духоголова, це напевне — духоголовіша за всіх духоголових, — але ж вона всього лиш дитина. Мугирська дитина. У будь-якому разі, все, що могла наразі зробити Роза, це чекати розвитку подій.

Після п’ятнадцяти освіжаючих хвилин вона вийшла, висушилася, обмоталася пухнастим лазневим простирадлом і вирушила назад до автодому зі своїм одягом в руках. Едді Коротун і Велика Мо прибирали на барбекю-майданчику після чергового прегарного обіду. Не їх провина, що ні в кого нема апетиту після того, як ще у двох Правдивих з’явилися ті кляті червоні плямки. Вони їй помахали. Роза було задерла руку, щоб помахати їм у відповідь, та тут в її голові вибухнув динамітний заряд. Вона повалилася, штани і сорочка випали їй з руки. Її лазневе простирадло розчахнулося.

Роза це ледь зауважила. Щось трапилося з рейдерською командою. Щось погане. Щойно почало прояснюватися їй в голові, вона почала ритися в кишені своїх зжужмлених штанів, нашукуючи мобільний. Ще ніколи в житті вона не шкодувала так сильно (і так гірко), що Татко Крук не здатний до дальньої телепатії, але — за кількома винятками, такими, як вона сама — цим даром, схоже, володіли тільки духоголові мугирі, такі, як та дівчина в Нью-Гемпширі.

Едді й Мо кинулися до неї. Слідом за ними бігли Довгий Пол, Тиха Сарі, Мітка Чарлі й Арфіст Сем. Роза вдарила по клавіші швидкісного набору на телефоні. За тисячі миль звідси Крук озвався вже на половині гудка.

— Алло, ви подзвонили Генрі Ротмену. Я не можу поговорити з вами зараз, але якщо ви залишите свій номер і коротке повідомлення…

Трясця її курві-матері, голосова пошта. Що означало — його телефон або вимкнутий, або поза доступом. Роза могла закластися, що останнє. Гола, навколішках на землі, п’яти уп’ялися їй ззаду в кульші, рукою, вільною від телефону, вона ляснула себе по лобі.

«Круче, де ти? Що ти робиш? Що відбувається?»

Чоловік у широких штанях і майці вистрелив зі свого пістолета в Дена. Чвахнуло стиснутим повітрям, і раптом в спину Гоппі встряла коротка стріла. Ден підняв свій «Ґлок» з руїн пікнікового кошика і теж вистрелив. Парубок в широких штанях отримав кулю в груди і поточився назад, крекнувши, і в той же час крізь сорочку в нього на спині бризнули дрібні краплини крові.

Єдиною, хто залишився на ногах, була Енді Стайнер. Вона обернулася, побачила остовпілого Дейва Стоуна і кинулася на нього, стискаючи в кулаку шприц, як кинджал. Її зав’язане в хвіст волосся метлялося, наче маятник. Вона верещала. Для Дена все ніби уповільнилося і набуло прозорої чіткості. Йому вистачило часу побачити, що пластиковий ковпачок так і стирчить на голці, і подумати: «Що ж воно за клоуни такі, ці люди?» Відповідь, звісно, була, що зовсім вони ніякі не клоуни. Вони мисливці, абсолютно не звиклі до спротиву з боку своєї здобичі. Але ж, зрозуміло, діти зазвичай були їхньою ціллю, і до того ж ті, що не мали жодних підозр.