Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 90

Дейв застигло дивився на виючу гарпію, що летіла на нього. Ймовірно, його пістолет був порожнім; чи ще більш імовірно, перший спалах виснажив його власну норму. Ден підняв свій пістолет, але не вистрелив. Надто великими були шанси промазати в татуйовану леді й поцілити в Абриного батька.

Аж раптом з лісу вискочив Джон, вдарившись у спину Дейву, штовхнувши того на набігаючу жінку. Її крики (люті? відчаю?) вибило з неї шквалом ґвалтовно витуреного повітря. Вони обоє покотилися. Шприц відлетів убік. Коли Татуйована Жінка поповзла рачки по нього, Джон вгатив їй збоку в голову прикладом оленячої рушниці Біллі. То був збурений адреналіном удар з усієї сили. Хруснула її зламана щелепа. Обличчя її з’їхало наліво, одне око вибалушилося з очниці у злостивому здивуванні. Вона розпласталася і перекинулась на спину. Кров дзюрила з кутиків її рота. Пальці в неї стискалися й розтискалися, стискалися й розтискалися.

Джон випустив рушницю і обернувся до Дена, ошелешений.

— Я не хотів бити її так сильно! Господи-Ісусе, я був такий наляканий!

— Подивись-но на того, кучерявого, — сказав Ден. Він підвівся на рівні, і власні ноги вчувались йому занадто довгими і не зовсім своїми. — Поглянь на нього, Джоне.

Джон подивився. Горіх лежав у калюжі крові, одною рукою вчепившись собі в розірвану шию. Він стрімко зациклювався. Його одяг опадав, потім знов надимався. Кров, що текла йому крізь пальці, зникала, потім знов виникала. І з пальцями теж робилося те саме. Цей чоловік перетворився на якусь скажену рентгенограму.

Джон зробив крок назад із руками, притиснутими до носа й рота. У Дена так і тривало те відчуття уповільненості й абсолютної ясності бачення. Вистачило часу побачити, як кров Татуйованої Жінки і жмутик її білявого волосся на прикладі помпової «Ремінгтон»^[349] також то з’являються, то зникають. Це нагадало йому, як маятником метлявся її кінський хвостик, коли вона

(«Дене де Крук? ДЕ КРУК???»)

бігла на Абриного батька. Вона розказувала йому, що Баррі зациклюється. Тепер він зрозумів, що вона мала на увазі.

— З тим, що в рибальській майці, відбувається те саме, — сказав Девід Стоун. Голос в нього лише на якусь волосину тремтів, і Ден подумав, що тепер він знає, звідки походить принаймні частка сталевого характеру його дочки. Але він не мав часу думати про це зараз. Абра повідомила йому, що тут у них не вся команда.

Він метнувся до «Віннебаго». Двері так і були відкритими. Він забіг по сходинках і кинувся на вкриту килимом долівку, примудрившись добряче вгатитися головою об стовпчик, на якому тримався обідній стіл, аж іскри яскраві йому сипонули по всьому полю зору. «Чомусь ніколи такого не трапляється в кіно», — подумав він, перевертаючись, очікуючи, що його зараз підстрелить, припечатає ногою або вколе шприцом той, що залишився охороняти тили в ар’єргарді. Той, якого Абра називає круком. Схоже на те, що вони врешті-решт не були такими безмежно тупими й самозаспокоєними, як думалося.

У «Віннебаго» було пусто.

На вигляд було пусто.

Ден підвівся на рівні й кинувся через кухоньку. Проминувши зім’яте частим використанням розкладне ліжко. Краєм мозку він відзначив собі, що в цьому автодомі, попри працюючий і зараз кондиціонер, смердить хай Господь милує. Він побачив шафу, але її двері стояли відсунуті на своїй рейці, і всередині не було нікого, тільки висів одяг. Він нахилився, дивлячись, чи не виглядають внизу чиїсь ноги. Нема ніг. Він пройшов у хвіст «Віннебаго» і зупинився збоку від дверей туалету.

Подумав: «Знову те лайно, наче в кіно», і різко їх відкрив, одночасно пригнувшись. У клозеті «Віннебаго» було пусто, і його це не здивувало. Будь-хто, якби спробував там ховатися, вже був би мертвий. Сам сморід би його вбив.

(«може хтось тут дійсно був помер може цей Крук»)

Раптом повернулася Абра, вся в паніці, транслюючи такий потужний сигнал, що його власні думки розсіялися геть.

(«ні це Баррі помер ДЕ КРУК ЗНАЙДИ КРУКА»)

Ден полишив «Віннебаго». Обидва чоловіки, які були приїхали по Абру, вже пропали; тільки їх одяг залишився. А жінка — та, що намагалася його всипити — ще була тут, але і їй лишалося недовго. Вона встигла підповзти до пікнікового столика з розваленим плетеним кошиком на ньому і тепер лежала, спершись на одну з лавок, обернута до Дена, Джона і Дейва своїм свіжоперекривленим обличчям. З носа і рота в неї текла кров, збігаючись у червону борідку. Перед її блузи вже весь просяк. У той час як підходив Ден, шкіра в неї на обличчі розчинилася і одяг запав всередину, на риштовання її скелета. Не підтримувані більше на її плечах, спали петлями бретельки бюстгальтера. З м’яких тканин в неї залишилися тільки очі, дивлячись на Дена. Потім її шкіра виткалася знову, і одяг напнувся тілом. Спалі бретельки ліфчика врізались їй у руки, на лівій бретелька передавила змію так, що та була вже не в змозі вкусити. На кістках пальців, що вчепилися в розтрощену вилицю, виросла долоня.

— Ви нас уграли, — промовила Енді Зміїне Жало. Голосом ледь розбірним. — Нас розвела купка мугирів. Повірити в таке не можу.

Ден показав на Дейва:

— Цей мугир — батько тієї дівчинки, яку ви приїхали ловити. Просто на той випадок, якщо тобі цікаво.

Зміїне Жало спромоглася на болісну усмішку. Зуби в неї обпливали кров’ю.

— Ти думаєш, мені на це дрібно не насрати? Для мене він звичайний чмир з хером надроченим. Навіть у Папи Римського він є, і кожному з вас байдуже, аби лиш в когось його увіпхати. Їбучі мужики. Аби лиш виграти, авжеж? Завжди лиш аби ви…

— Де інший ваш? Де Крук?

Енді закашлялася. Кров струменіла з кутиків її рота. Колись вона була загубилася, а потім вона знайшлася. У темному кінотеатрі вона знайшлася, і знайшла її богиня з грозовою хмарою темного волосся. Тепер вона помирає, але вона не поміняла б ані секунди. Роки між президентом колишнім актором і чорним президентом були гарними роками; а одна та казкова ніч з Розою була ще кращою. Вона просвітлено всміхнулася до цього високого, гарного на вигляд. Усмішка давалася боляче, але вона все одно на неї спромоглася.

— О, він. Він у Ріно^[350]. Трахає мугирських дівоньок.

Вона знову почала зникати. Ден почув шепіт Джона Далтона:

— Ох, Боже мій, тільки подивіться на це. Внутрішньомозковий кровообіг. Я насправді можу це бачити.

Ден чекав, чи повернеться знову Тату Жінка. Врешті-решт вона повернулася, з довгим стогоном крізь стиснуті й закривавлені зуби. Зациклювання, схоже, завдавало їй більше болю, ніж той удар, що до нього спричинився, але Ден подумав, що зможе цьому зарадити. Він відвів руку жінки від її потрощеної вилиці й устромив туди свої пальці. Він відчув, як від цього зсунувся весь її череп; це було як штовхнути сильно розтрощену вазу, що тримається купи на кількох уривках клейкої стрічки. Цього разу Тату Жінка видала більше, ніж просто стогін. Вона завила і слабенько шкребнула Дена, який не звернув на це уваги.

— Де Крук?

— У Енністоні! — проверещала Зміїне Жало. — Він вийшов у Енністоні! Прошу, не робіть мені більше боляче, татусю! Будь ласочка, не треба, я зроблю все, що ви хочете!

Ден згадав, як Абра розповідала, що ці монстри робили з тим хлопчиком в Айові, як вони закатували його і, Богу лише відомо, скількох іще, й відчув майже неприборкуване бажання зовсім відірвати нижню половину обличчя цієї убивчої курви. Бити її по кровоточивому, потрощеному черепу її власною щелепою, поки не зникнуть разом і щелепа, і череп.

А потім — абсурдно, зважаючи не ситуацію — він згадав того хлопчика у майці «Брейвз», як він тягнувся по залишки коксу, розсипані на глянсовій обкладинці журналу. «Цукейки», — сказав тоді він. Ця жінка не мала нічого спільного з тим хлопчиком, нічогісінько, але запевняти себе в цьому було марно. Його гнів раптом випарувався, залишивши його з відчуттям нудоти, слабкості й порожнечі.

«Не робіть мені більше боляче, татусю».