Сяйво - Кінг Стівен. Страница 33

Джекова машинка знову розпочала свою хаотичну стрілянину.

Залишившись сидіти на стільці поряд зі столиком, за яким читав Денні, вона блукала очима по його кімнаті. Крило планера було дбайливо полагоджено. Великий стіл сина було захаращено стосами книжок-картинок і книжок-розмальовок, старих коміксів про Людину-Павука з напіввідірваними обкладинками, «Крайолами» й навалених безладною купою «Брусків Лінкольна»[102]. Модель «фольксвагена», обережно поставлена поверх цих дрібніших речей, спочивала з усе ще недоторканою целофановою обгорткою. Син з батьком почнуть її складати разом завтра ввечері або ввечері наступного дня, якщо Денні продовжуватиме в тому ж темпі, але аж ніяк не наприкінці тижня. Акуратно пришпилені до стін, там висіли його картинки з Вінні-Пухом, Іа-Іа та Кристофером Робіном, котрим, як вона гадала, доволі скоро на зміну прийдуть плакати й фотографії обкурених рок-співаків. Від невинності до досвіду[103]. Людська природа, бейбі. Хапай і гарчи. І їй так само від усього цього було сумно. Наступного року він уже піде до школи і вона втратить щонайменше половину його, а може, й більше, на користь його друзів. Якийсь час вони з Джеком намагалися зачати ще одну дитину, коли, як їм здавалося, справи у Стовінгтоні йшли добре, але тепер вона знову була на пігулках. Усе таке непевне. Бозна, де вони можуть опинитися через дев’ять місяців.

Її погляд упав на осине гніздо.

Воно займало най-найпочесніше місце в кімнаті Денні, покоячись на великій пластиковій тарелі на тім столику, що стояв біля його ліжка. Їй воно не подобалося, нехай навіть і порожнє. Їй невиразно майнуло, а раптом там можуть бути мікроби, вона подумала було спитати у Джека, але потім вирішила, що той її висміє. Але завтра вона спитає про це в лікаря, якщо їй трапиться момент, коли в кабінеті не буде Джека. Їй було гидко від самої лиш думки про те, що ця вибудована з жуйки і слини безлічі чужорідних істот річ лежить за якийсь фут від голови її сплячого сина.

У ванній усе ще шуміла вода, тож вона підвелася й пішла до великої спальні подивитися, чи там усе гаразд. Джек не підняв голови; занурений у створюваний ним світ, він тупився очима в машинку, в його зубах стирчала сигарета з закушеним фільтром.

Вона легенько постукала в зачинені двері ванної кімнати.

— З тобою все гаразд, доку? Ти там не заснув?

Без відповіді.

— Денні?

Без відповіді. Вона спробувала двері. Вони були замкнені.

— Денні?

Вона вже почала непокоїтися. Тривожила відсутність будь-яких звуків, окрім рівномірного шуму текучої води.

— Денні? Відчини двері, любий.

Без відповіді.

— Денні!

— Заради Бога, Венді, невже ти збираєшся цілу ніч гатити в ті двері?

— Денні замкнувся у ванній і не відповідає мені!

Джек обійшов кругом столу, вигляд мав роздратований. Він стукнув у двері раз, сильно.

— Відкривай, Денні. Досить гратися.

Без відповіді.

Джек постукав сильніше.

— Припини дуркувати, доку. Спати, значить час спати. Якщо зараз же не відчиниш, нашльопаю.

«Він ледь стримує свій норов», — подумала вона і ще дужче злякалася. Навіть сердячись, він жодного разу не торкнувся Денні після того вечора два роки тому, але цієї миті голос у нього прозвучав достатньо сердито, щоби дійшло до такого.

— Денні, любий… — почала вона.

Без відповіді. Тільки шум води.

— Денні, якщо ти змусиш мене виламати цей замок, я тобі гарантую, що цю ніч спати тобі доведеться на животі, — пригрозив Джек.

Нічого.

— Ламай, — сказала вона, і раптом їй стало важко говорити. — Швидше.

Він задер ногу і сильно вгатив ступнею в двері, правіше ручки. Замок там був кволий; він піддався тієї ж миті, і двері розчахнулися, вдарившись об кахляну стіну ванної й відскочивши півшляху назад.

— Денні! — не своїм голосом закричала вона.

Відкрита на повну потужність вода бігла в раковину. Поряд з нею тюбик «Креста» з відкрученим ковпачком[104]. Поодаль, на краю ванни сидів Денні з безвільно затиснутою в лівому кулачку зубною щіткою, з губами, вкритими тонким шаром пастової піни. Він, немов у трансі, вдивлявся у дзеркало на дверцятах аптечної шафки, яка висіла над умивальником. На його обличчі застиг вираз отупілого жаху, і спершу вона подумала, що в нього якийсь епілептичний припадок, що він проковтнув язик.

— Денні!

Денні не відповів. З його горла виходили утробні звуки.

Потім її штурхонуло вбік з такою силою, що вона врізалася у вішак для рушників, і перед хлопчиком укляк на колінах Джек.

— Денні, — покликав він. — Денні, Денні! — клацнув він пальцями перед порожніми очима сина.

— А-аякже, — промовив Денні. — Турнірна гра. Удар. Нррр…

— Денні…

— Роук! — вимовив Денні раптом глибоким, майже чоловічим голосом. — Роук. Удар. Молоток для роуку… має дві головки. Гаааааа…

— Ох, Джеку, Боже мій, що з ним трапилося?

Джек ухопив хлопчика під лікті й сильно струсонув. Голова Денні безвільно відкотилася назад, а потім сіпнулася вперед, наче повітряна кулька на патичку.

— Роук. Удар. Арак.

Джек знову його струсонув, і очі Денні раптом прояснішали. Зубна щітка вислизнула в нього з руки, з тихеньким «клац» упавши на підлогу.

— Що? — спитав він, роззираючись довкола. Він побачив перед собою батька на колінах і Венді, яка стояла під стіною. — Що? — знову перепитав Денні зі зростаючою тривогою. — Щ-щ-що т-т-трап-п-п…

— Не заїкайся! — раптом заволав просто йому в обличчя Джек. Нажаханий Денні скрикнув, тільце його напружилося, намагаючись вирватися від батька, а потім він вдарився в сльози. Джек, шокований, притягнув його до себе. — Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Не плач. Я вибачаюся. Усе гаразд.

Вода безперестанно текла в умивальник, і Венді відчула, ніби вона раптом вступила в якийсь тоскний кошмар, де час потік назад, назад до того часу, коли її п’яний чоловік зламав її синові руку, а потім скиглив над ним майже цими ж самими словами.

Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Так жаль.

Вона підскочила до них, якось вихопила Денні з обіймів Джека (помітивши на його обличчі вираз сердитого докору, але лише занотувала його подумки для пізнішого обмірковування) і підняла сина на руки. Вона понесла його до маленької спальні, Денні вчепився руками за її шию, Джек плентався позаду них.

Вона сіла на ліжко Денні й колихала сина туди-сюди, заспокоюючи його безсенсовими словами, повторюючи їх знову і знову. Вона поглянула вгору, на Джека, і тепер у його очах була тільки занепокоєність. Він запитально звів вгору брови. Вона легенько похитала головою.

— Денні, — зашепотіла вона. — Денні, Денні, Денні, ’се гаразд, доку, ’се добре.

Врешті-решт Денні затих, лише слабенько тремтячи в її обіймах. Проте заговорив він найперше до Джека, який сидів тепер поряд з ними на ліжку, і вона відчула слабенький укол того давнього болю

(спершу до нього, і завше так було, що він найперше)

ревнощів. Джек на нього кричав, вона його втішила, та все одно саме до батька заговорив Денні:

— Я вибачаюся, якщо зробив щось погане.

— Нема за що вибачатися, доку, — скуйовдив йому волосся Джек. — Що там збіса таке трапилося?

Денні повільно, задивовано похитав головою:

— Я… я не знаю. Чому ти закричав, щоби я перестав заїкатися, тату? Я не заїкаюся.

— Звичайно ж, ні, — сердечно підтвердив Джек, проте немов якийсь холодний палець торкнувся серця Венді. На Джеку раптом відбився переляк, ніби щойно перед ним промайнув якийсь привид з минулого.

— Щось про таймер… — промурмотів Денні.

— Що? — подався вперед Джек, аж Денні здригнувся, зіщулившись у неї на руках.

— Джеку, ти лякаєш його, — сказала вона, і то високим голосом, осудливо. Їй раптом дійшло, що вони тут усі налякані. Але чим?

— Не знаю, я не знаю, — проказував Денні батькові. — Що… що я сказав, тату?

— Нічого, — промурмотів Джек. Витягши із задньої кишені хустинку, він витер нею собі губи. Венді на мить знову охопило те нудотне почуття, ніби час біжить у зворотному напрямку. То був надто пам’ятний його жест з пияцьких часів.