На білому світі - Зарудний Микола Якович. Страница 13

— Я тебе знайду на краю світу, я тобі життя не дам! Насміявся з чесної жінки, а тепер — тікати?! А закони совєтські знаєш? Завтра ж підемо до загсу!

Загсівська печатка поклала кінець ваганням Коляди. Фросина, на заздрість жіночій половині Снігурівки, влаштувала гучне, як для тих часів, весілля з гармошкою, запросивши все сільське начальство, трохи районного і всіх учителів. За столом Коляда мав такий вигляд, ніби через годину його мали повісити. Він намагався знайти хоч що-небудь приємне в обличчі своєї дорогої дружини і не міг. Худа, вилицювата, з великим тонкогубим ротом, довгі кістляві руки, плоскогруда, як дошка…

— Гірко-о!

Коли наші війська визволили Косопільський район, Семен Федорович почав тихенько лаштуватись у дорогу, до рідного села. Узяв довідку в районному відділі народної освіти, забіг до директора школи, попрощався і одного березневого ранку був уже в Харкові на вокзалі…

Фросині залишив гроші, нові чоботи і записку:

«Фросино Дмитрівно, я виїжджаю далеко, куди не ходять поїзди, не намагайтесь розшукувати мене. Я Вам не пара. Мені двадцять чотири роки, а Вам сорок, подумайте самі! Бувайте здорові. С. К.».

Через три дні Фросина продала хату і виїхала в невідомому напрямку…

Семен Федорович благополучно прибув у рідну Сосонку. Місця у школі були зайняті, і виконуючий обов'язки голови колгоспу Данило Вигон уклінно попросив, щоб Коляда став завгоспом. Це була пекельна робота, але він мужньо почав нести свій хрест. Майже не спав, збирав по хатах збіжжя, щоб було чим засіяти землю, дістав на станції вугілля, і старі діди роздули горно в кузні… Десь у лісі запримітив побиту трофейну машину, притягнув бичками в артіль, і Мирон Мазур відремонтував її. Данило Вигон не міг нахвалитись своїм завгоспом. І Семенові було радісно на душі.

Жив Коляда у батьківській хаті, яка стійко витримала руйнуючу силу часу. Добросерді молодиці обтинькували її і побілили.

Сяк-так артіль обсіялась. Семен першим у районі загітував жінок, у кого ще збереглись корівчини, щоб вони запрягли їх у борони. Про це широко написала обласна газета, і Семен Коляда став героєм посівної. Він кілька разів виступав на нарадах у Косопіллі і в області. Сам перший секретар обкому приїжджав у Сосонку та розмовляв з Колядою. Після сівби райком партії і райвиконком преміювали ініціатора тисячею карбованців.

Семен домовився в райспоживспілці і на всю суму накупив хусток. Роздав їх тим, хто найкраще працював. Незабаром Коляду рекомендували на голову сільської Ради. За Семена Федоровича проголосували всі. А коли повернувся з фронту поранений Мирон Мазур — третій комуніст у Сосонці,— партійна організація прийняла Коляду в кандидати.

Коляда тепер став видною постаттю в Косопільському районі. Його хвалили, ставили в приклад іншим. Він першим доповідав про завершення збору податків чи передплату на позику, про виконання заготівель. Ні на кого не кричав ніколи і не лаявся. Міг цілими днями ходити з хати в хату у своїй старенькій солдатській формі і не вимагав, щоб приносили люди картоплю, яйця, курей, молоко, ні, він просто розповідав про війну, яку пройшов сам. Треба для фронту…

І плани виконувались.

Семен звик, що його безперестанно хвалить начальство, і тепер усе робив, аби заслужити ще більших почестей. Він перший почав проводити всілякі суботники і декади. Районна газета ледве встигала за нестримною фантазією сосонського голови. Були п'ятиденки по шаровці буряків, суботники по проривці кукурудзи, декади ударної здачі молока, п'ятиденки по вивозці гною і заготівлі яєць. Данило Вигон в усьому підтримував свого молодого колегу і теж ходив у пошані.

Районне начальство любило заїжджати в Сосонку. Завжди Семен Федорович Коляда зустріне хлібом-сіллю після трудів праведних, з-під землі роздобуде пляшку-другу,— і все це легко, просто, весело, без скарг на труднощі.

Про Фросину йому нагадувала тільки печатка в паспорті. І тепер (людина залишається людиною) Семен подумував про те, щоб одружитись. Впала в око молода вдовичка Маланка. Красуня на все село. Правда, і її сусідка — Христина — не від того, щоб вийти за нього заміж, але серце більше тяглося до Маланки. Не знав, бідолашний, що хмари згущаються над його головою.

Коли Фросина виїхала з Снігурівки навздогін своєму законному чоловікові, зла доля покарала її на станції Дарниця. Фашисти бомбили залізницю. Поранена осколками, з місяць пролежала в лікарні, а потім, як на зло, застудилась і захворіла двостороннім запаленням легенів. Пішли ускладнення: довелось Фросині пролікуватись довгих вісім місяців. Виїхала з Снігурівки ранньої весни, а з лікарні вийшла взимку…

Семен Федорович цього дня був на нараді в Косопіллі. Його знову хвалили за організацію декади по збору курячого посліду, на радощах він випив з друзями по сто грамів, купив подаруночок Маланці і приїхав у Сосонку. Ще здалека побачив: в його хаті світилося. Невже Маланка? Але як вона відчинила двері? З почуттям якоїсь тривоги Семен Федорович ввійшов у хату і — завмер… На лаві, як дві давні подруги, сиділи Фросина та Христя… Коляда аж заточився.

— З'явились наші-і, — протягнула Фросина і тричі, задля Христі, поцілувала чоловіка.— А я ж настраждалася без тебе, а я ж наридалася…— І Фросина заплакала, теж більше для Христі, ніж для власного задоволення.

Христя, не приховуючи зловтішної посмішки, дивилась на Семена Федоровича.

— Живіть собі любенько та поживайте,— побажала остовпілому Коляді і шпарнула через городи до Маланки.

Першим бажанням Коляди було негайно витурити з хати свою половину, відвезти її на станцію, віддати все, що тільки він має. Але, придивившись до Фросини, зрозумів, що всі його наміри зазнають краху.

— Ти що ж, погрався мною (це він погрався нею, о боже праведний!) та й утік. На ганьбу мене, безневинну, виставив, на посміховисько людям?! Та я з тебе, шлинди, перевесло скручу!

— Тихіше, тихіше, Фросино,— благав Коляда.

— Та я на все село кричатиму, на весь район, як ти мені світ зав'язав! Я про тебе такого навигадую, що за гратами опинишся!

— Фросино, прошу тебе, їдь звідси, забирай усе, що бачиш, я тобі гроші посилатиму, тільки дай мені спокій.— Він ладен був упасти на коліна.

— Куди ти мене виганяєш? Я ж хату продала та добиралась сюди під бомбами. Та я тебе до прокурора! Я і до райкому доберуся! Тебе, партєйного та захваленого,— не помилують! До Маланки він клинці підбиває, а законна жінка хай по світу блукає! Та я тій Maланці коси повисмикую! Та я її перед усім селом так спаплюжу, що її і сира земля не прийме, суку!

— Ти не говори так про неї,— хрипить Коляда.

— А що її, баришнею величать, курву сосонську?!

Не пам'ятаючи себе, Коляда схопив за плечі Фросину і з усієї сили штовхнув на підлогу. Вона впала, вдарившись об лаву, і закричала смертним криком:

— Рятуйте-е, вбиває-є-є!

Коляда затулив їй рота рукою, але жінка вирвалась, схопила ножа і прошипіла:

— Заріжусь… Заріжусь або повішусь…

Семен тремтів від страху, дивлячись на її божевільне обличчя. Вихопив ножа, подав води і, знищений, розтоптаний, важко сів на лаву.

Фросина, прийшовши до пам'яті, тихо плакала в кутку.

— Отак ти мені за любов мою віддячуєш… Я тебе першого покохала в своєму житті… І не віддам нікому. А покинеш — повішусь.

Уночі, лежачи поруч дружини, Коляда намалював собі яскраву картину: він вижене Фросину, вона піде в райком, розповість, як чоловік утік від неї… За приховання фактів в анкеті та автобіографії, за моральний розклад його виключать з партії, знімуть з роботи, ним зацікавляться органи… Фросина може чого хочеш наговорити, оббрехати. Що він тоді робитиме, куди подінеться? Уже не буде сидіти Семен Коляда в президіях, не писатимуть про нього газети, не вітатиметься з ним за руку секретар райкому, не заїде половити рибки в Русавці начальник міліції…

І він здався.

Приїзд Фросини і нічна баталія в хаті Коляди щось із місяць були на язиках сосонських молодиць. Але всьому приходить кінець. Історія потроху забувалась, і авторитет Семена Федоровича, що помітно хитнувся, знову зміцнів. Ніхто не нагадував про Фросину, тільки, зустрічаючись з Маланкою, він уловлював її скептичну посмішку.