Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 14

Довге мовчання.

Як раптом:

— А знаєш що... Я, здається, надумав!

— Ну, і чого ти там надумав?

— А давайте–но продамо це стерво справжнім татарам, еге ж?!

— Справжнім?!

— А що такого?! Ще й заробимо! Хоч і малий ясир^[3], та зайвими грошики в калитці не бувають...

— Послухай–но... але ж маєш рацію, чорти б тебе вхопили!

— Х–ха, ще б пак! Це дотепер ми поспішали, щоб раніше за князя Вишневецького в Рогатин потрапити, а тепер нас утришия ніхто не жене. Поїдемо собі спокійненько, знайдемо татар, продамо наш ясир, грошенята поділимо по справедливості...

— Тоді от що: ти запропонував — ти й роби! Бери із собою Федька...

— А чому я?!

— Тому, що я так сказав! Отже, беріть цю руду відьму із собою, несіть звідси подалі, шукайте татарву, яка тут нині так і нишпорить, продайте бусурманам — та й по всьому! Заразом шапки татарські й усе інше барахло, у яке ми наряджалися, і ще зброю також продайте якнайдешевше, не торгуючись.

— Щоб ніяких слідів, отже?..

— Авжеж, розумако, авжеж!

— Добре придумав, зробимо. А до речі, з Копилом ділитися будемо чи?..

— А його яке діло?!

— Ну–у–у, він все–таки нас сюди послав...

— То він що ж, з нами бабу цю чортову ловив, з нами під її кинджал ліз?! Може, Копилу вона кишки на сніг випустила — га?!

— Або проміж ребер тицьнула...

— У–у–у, кинджал проміж ребер!.. Бісиця!!! Хто б міг подумати... Отже, між собою все поділимо, честь по честі. І без Копила.

На тому й вирішили.

* * *

— Сті–і–ій!!! Хто такі?!

— А ви хто будете?..

Дві групи озброєних людей зупинилися одна проти іншої на неширокій лісовій дорозі. Більший загін очолював молодий князь Вишневецький. Поява півдюжини обшарпанців (серед яких один був поранений, тому товариші прив’язали його до сідла, щоб не впав ненароком з коня) саме з боку Рогатина, де чекала на нього молода княгиня, здалася Іванові підозрілою. За знаком проводиря один з його дружинників виїхав наперед і мовив:

— Ми люди князя Івана Вишневецького, він їде з нами, тож дивіться, не дуже–то... Або ми кожного з вас хутко на цілу голову вкоротимо!

— Люди князя Вишневецького, кажеш?

— Так. А що?

Один з обшарпанців, що виглядав найстаршим, також виїхав уперед і мовив примирливо:

— А те, що вертаємося ми до хазяїна нашого — до Семена Олізара. Чули, нібито хазяїн гостює у матінки князя Вишневецького... Чи так це?

— Звідки ви їдете? І чому в такому жалюгідному вигляді?

— Хазяїн посилав нас у деяких справах спершу до Пніва, потім до Биткова.

— У яких таких справах?

— А от цього не скажемо!

— Навіть мені, князеві Вишневецькому?! — строго запитав Іван.

— Навіть тобі, княже, не гнівайся! Хто нас посилав, перед тим і відповідатимемо — перед хазяїном нашим Семеном Олізаром.

Розгніваний зухвалістю простолюдина, князь мимоволі натягнув вуздечку. Кінь під ним захропів, притупнув правою передньою ногою... Втихомиривши жеребця, він мовив суворо:

— Хоч ти й нечемний, але маєш рацію. Добре, відповідайте перед своїм хазяїном... Але якщо не помиляюся, ви зараз не із Пніва їдете й не з Биткова? І ти не сказав, що ж з вами сталося таке, що...

— Твоя правда, княже, їдемо ми з Рогатина.

— З Рогатина?!

— Звідти.

— А чому?..

— Чули ми, начебто татарва в окрузі швендяє, от і вирішили по дорозі всипати бусурманам як годиться. У Рогатині на них і наштовхнулися...

— Що–о–о?!

— А що чуєш, княже! Подивись–но тільки, онде ці кляті нехристі одного з наших пирнули.

Слідом за проводирем Вишневецький під’їхав до пораненого. Як раптом!..

— Звідки це?!

Смертельно блідий князь тремтячою рукою вказав на руків’я кинджала, що відкрилося його погляду під відкинутою полою рваного, заляпаного кров’ю плаща.

— Татарин кинув, — промурмотів поранений, ледь розліпивши пошерхлі губи. — Я на нього... а він, отже, як замахнеться — і!..

Не дослухавши його, Іван міцно замружився, ткнувся обличчям у долоні й тужливо застогнав.

Безсумнівно, це був той самий кинджальчик з дамаської сталі, що він подарував своїй молодій дружині й поводженню з яким навчав її особисто. Та обставина, що слугу Олізара поранив клятий татарин, могла означати лише одне: зброя перейшла до кримчака... ясна річ, із чиїх ніжних милих рученяток!!!

О–о–о, невже ж трапилося найжахливіше із усього можливого?!

Що сталося з Олександрою і з їхнім немовлям–синочком?!

А зі знахаркою Мартою?..

А зі старим пияком–панотцем Гавриїлом?..

О–о–о, горе, горе!..

Але яка користь з того, щоб сидіти на коні посеред засніженого лісу?! Скоріше, скоріше туди — в Рогатин!!!

Вишневецький відвів долоні від обличчя, божевільними очима знову подивився на руків’я кинджальчика. Найбільше йому хотілося вихопити зброю з рани, пригорнутися до неі губами й цілувати, самозабутньо цілувати предмет, якого зовсім нещодавно торкалася вона — кохана жінка, його дружина перед Господом Богом і людьми...

Проте водночас князь розумів, що це найчистіше божевілля: клинок для того й залишили на місці, щоб поранений не сплив кров’ю! Витягнувши кинджал, він неодмінно вб’є хороброго козака, який ціною власного життя намагався вберегти від рук поганців Олександру й їхнього синочка Дмитрика!..

— Ну, от що, — нарешті звернувся Іван до своїх людей, — відвезіть пораненого у Вишнівець і простежте, щоб про нього подбали й поставили на ноги. А ти...

Він обернувся до проводиря обшарпанців і продовжив:

— Відправ разом з пораненим когось зі своїх, котрий слабший від решти. Інші ж, з тобою включно, поїдуть з нами.

— Як це, княже?! — спробував заперечити проводир.

Не знайшовши за потрібне хоч якось відреагувати, Вишневецький звернувся до пораненого:

— Як звати тебе?

— Захаром...

— Дивись–но мені, Захаре, лікуйся добряче! Якщо живим залишишся — збережи цей кинджальчик... просто на пам’ять: колись він належав особисто мені, а потім надзвичайно дорогій для мене людині. Отже...

Втім, часу на подальші пояснення не було. Загони швидко розділилися, поранений під наглядом одного зі своїх товаришів і двох князівських дружинників потихеньку поїхав у Вишнівець, інші ж під проводом молодого князя помчали в Рогатин.

Однак прояснити ситуацію на місці не вдалося. Картина татарського набігу, що вимальовувалася по залишених слідах, виглядала доволі дивовижно. По всьому виходило, що татари налетіли на світанку, підпалили сараї садиб на околиці, потім декілька хат. Для чого — вгадати неважко: хотіли викурити людей з палаючих будинків, щоб забрати ясир. Тут усе ясно й зрозуміло, але!..

Але в тім–то й річ, що єдиним рогатинцем, зниклим після набігу, виявилася дівчинка Любаша із родини, що мешкала по сусідству з Лісовськими!!! Ще підстрелили жінку з однорічним хлоп’ям просто на порозі їхнього палаючого будинку. Вбили залишених князем дружинників і декількох чоловіків, які намагалися наскочити на бусурман хто з голоблею, хто з вилами, хто з косою. Окрім того, татарська стріла наздогнала знахарку Марту біля самого входу в церкву Святого Духа, куди, мабуть, вона кинулась рятуватися після підпалу садиби панотця...

І зрозуміло, найстрашнішим відкриттям для молодого князя Івана стала загибель його обожнюваної Олександруньки: обгоріле до невпізнанності тіло із залишком стріли у грудях знайшли майже біля самого входу в батьківський будинок, що згорів ущент.

Але в тім–то й заковика, що більше нікого з рогатинців не вбили, у полон не погнали — хіба що канчуками на скаку стьобнули!!! Що за дивний наскок такий?!

Єдине, що зрозумів Вишневецький: оскільки нікого з поранених або вбитих кримчаків (судячи з деяких закривавлених речей, що залишились на снігу, могли бути й такі!) у Рогатині не залишилося, татари, мабуть, були всього лише жменькою розвідників, що вирішили піти в дикий степ не впорожні, а хоч із якимсь ясиром! Розвідники кримчаків зараз, у розпал зими — це теж зрозуміло: ріки замерзли, по міцному льоду можна нестися на конях галопом, великий набіг вчинити — мила справа... Отже, варто очікувати потужного вторгнення!