Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 28
— Ясміне! — крикнув султан і повторив ще голосніше: — Ясміне!!!
Але, всупереч очікуванням, євнух не з’являвся. Султан вийшов на різьблену терасу, нічне повітря було свіжим і чистим. Він вдихнув на повні груди: о–о–о, як добре!..
І раптом почув пісню. Сумну пісню, хоча слів не розібрати... Співала жінка. Співала досить тихо, але голосом надзвичайно високим і якимось незвичайним: він ніби м’якою котячою лапкою торкався тонких струн султанської душі, знівеченої пошуками чогось невловимого, незрозумілого йому самому. Сулейман прислуховувався дуже старанно, однак ніяк не міг визначити місця, звідки долинала пісня.
— Ясміне!!! — роздратовано гаркнув правитель утретє. — Ясміне, куди ти запропастився, клятий негіднику?!
У ту ж мить прибіг кізляр–ага зі схрещеними на грудях руками й почав улесливо кланятися. Султан був розлючений, він затупотів ногами й заволав:
— Ясміне, ти чуєш пісню?!
— Так, мій пане!
— Хто це там співає?!
— Не знаю, пане!.. — перелякався головний євнух.
— То довідайся!!!
— Слухаюся, о володарю! Зараз довідаємося й покараємо...
Втім, хадім–агасі, прислухавшись, затримався й обережно вимовив:
— Але річ у тім, о мій пане, що пісня лине з боку покоїв самої валіде...
— Однаково довідаєшся й доповіси, хто це співає...
— Буде виконано, мій пане!
— І ще, старий шахраю, ти обіцяв показати оновлений гарем. Де ж ті красуні, яких нам надіслав хан Гірей?! Де служниці, куплені на базарі?!
— О найбільший із правителів світу, — мовив головний євнух, — найкрасивіші дочки високих гір, широких степів і пекучих пустель відібрані, навчені й очікуватимуть на вас завтра в гаремному саду! Я тільки й чекав наказу Вашої милості, щоб...
— Прекрасно! — уперше за весь вечір похвалив його султан.
— О великий правителю... — відразу промимрив Ясмін, кумедно переминаючись з ноги на ногу.
Султан жестом зупинив його:
— Що іще сталося?
— Пане, ваша матір — велика валіде–султан — просила нагадати вам, що очікує на Вашу милість завтра в себе після вранішньої молитви.
— Добре. Якщо валіде бажає мене побачити, я прийду до неї... А тепер піди й довідайся нарешті, хто це там розспівався?!
— Слухаюся, мій пане!
І хадім–агасі миттю зник, немовби й не було його тут зовсім.
* * *
Невідомо, чи довідався кізляр–ага щось про таємничу порушницю палацового спокою. У всякому разі, Ясмін нічого не доповів своєму володареві ні в той вечір, ні наступного дня, ані через день. А Сулейман згодом забув про подію, поринувши в безодню світських, справ...
Попереду на султана очікувало прекрасне майбутнє... але чи знайдеться у всій великій імперії людина, яка розділить з правителем радість відновлення?
Глава 8
МАРИСЯ
Стамбул, Османська імперія,
січень 1521 року
Султан збирався до валіде. Мармуровий столик був завалений коштовностями, принесеними зі скарбниці. Поруч на розкішному перському килимі лежали різноманітні дорогі тканини: шовк, оксамит, парча, ситець, батист, маркізет...
Побувавши в хамамі[32], Сулейман облачався в чистий шовковий одяг, насамперед вибравши світлу довгу сорочку. Мати так полюбляє шовк, подумав він і вирішив зайнятися подарунками, гідними самої валіде. Підійшов до стосу рулонів найтоншої тканини, провів рукою по поверхні одного з них: незвичайне враження ласкавої прохолоди!.. Султан відібрав кілька відрізів шовку, один рулон білого як сніг маркізету, пару рулонів квітчастого ситцю й відріз м’якого темно–синього оксамиту.
Перейшовши до мармурового столика, схилився над прикрасами. Взявши в руки нитку білих морських перлів, задумався, а чи варто дарувати це матері? Приймаючи від нього перли (хай навіть небачено чудові), вона завжди сумно повторює: «Це до сліз»... Ні, краще вибрати щось інше! Мабуть, от цей перстень із великим рубіном... і оці рубінові сережки! Камені тут менші, зате які ж вони прекрасні — так і виграють на сонці.
І цю витончену скриньку з оніксу теж варто прихопити, і нефритовий гребінь, привезений з далекого Китаю. І оцей масивний золотий браслет чудово прикрасить її витончену руку... Жінка — вона завжди настільки прекрасна в золоті! Сулейман мимоволі замилувався коштовністю, потім недбало кинув у скриньку ще десяток дрібничок, які матінка неодмінно подарує своїм улюбленицям–служницям.
Нарешті покликав кізляр–агу:
— Ясміне!
Євнух виріс миттєво, начебто з–під землі:
— О володарю, ваша матінка вже зачекалася. Вона так нудьгувала без вас!..
— Ясміне, я знаю, що велика валіде нудьгувала, але я усе ще занадто мало зробив для держави!.. Тепер же поклич слуг і служниць: відправляємося негайно.
Чорношкірі раби миттю наповнили кімнату, зібрали визначені господарем подарунки й пішли до тронної зали гарему на зустріч із великою валіде–султан.
Сулейман глибоко шанував матір, як і наказували традиції. Він думав, що ж скаже при зустрічі — адже вже чотири місяці уникав її товариства. А ця літня жінка така самотня у своєму гаремному світі!..
Проходячи широкими коридорами, володар помітив молоду блакитнооку дівчину й широко посміхнувся їй. Яскравий рум’янець покрив щоки красуні, вона вся затріпотіла й поспішила скоріше піти геть. Гарний знак, відзначив про себе султан. Дівчина свіжа, немов пуп’янок троянди...
— Що це за чарівне створіння? — поцікавився правитель у всюдисущого кізляр–аги.
— Одна з надісланих нещодавно русинок, подарунок хана Гірея, — непевно відповів той, а сам потихеньку відправив одного з молодших євнухів до валіде — доповісти про подію...
Теплі промені сонця ніжно торкалися різьблених віконниць на вікнах покоїв Хафізи. Вийнявши руку з–під теплого покривала, валіде–султан обперлася на широке підвіконня. Пряний аромат ялівцевого дерева торкнувся її ніздрів. Легке покривало впало на підлогу, тонка батистова сорочка трохи сповзла, ледь відкривши ніжні плічка, що досі зберігали молочну білизну й гладкість усе ще моложавої шкіри, яку невблаганний час чомусь помилував.
Валіде була маленькою, витонченою... але жахливо хворобливою! Вона відчувала моторошні головні болі, тому інколи не спала всю ніч, але й дотепер виглядала непогано. А все завдяки тиші, що панувала в її покоях... Багато років тому потрапивши в палац зовсім ще юною невільницею, вона була налякана і пригнічена тишею грандіозної споруди. Тепер же, через багато років, стала розуміти й цінувати необхідність тиші.
Хафіза посиділа біля вікна ще трохи, потім, гукнувши служниць, вдяглася у приготовані для прийому безформні одежі, неспішно полишила свої покої й в оточенні почту попрямувала у тронну залу. Це була найрозкішніша, величезна світла кімната, на всю ширину однієї із стін якої витягнувся низький вузький диван, поруч із ним примостився круглий горіховий столик. Валіде опустилася на одну з прямокутних подушок, складених у кутку. Зазвичай на прийомах вона намагалася сидіти на якійсь підставці з таким розрахунком, щоб відвідувачі дивились на неї знизу вгору. Тим самим матір султана підкреслювала свій високий статус. Однак зараз, при зустрічі з сином, усім своїм виглядом Хафіза, навпаки, спробувала показати власну беззахисність і уразливість, тому сіла якнайнижче, наскільки дозволяв її статус.
Правителька поставила біля ніг невелику скриньку, інкрустовану перламутром, дістала звідти невелике люстерко в золотій оправі, прикрашеній дорогоцінними каменями: колись цю штукенцію подарував своїй матері юний Сулейман... П’ятнадцятирічний юнак (тоді ще шах–заде) виготовив люстерко власноруч. Майстер–ювелір Костянтин доручив йому зробити золоту табакерку, проте парубок проігнорував наказ наставника й узявся за більш складну річ. Він працював дуже довго, старанно підбираючи самоцвіти, переробляючи й доповнюючи елементи оправи, доки не довів свій витвір до досконалості. Уста Костянтин хотів покарати учня за свавілля (себто за невиконання свого завдання щодо табакерки), але побачивши люстерко, замилувався роботою й змінив гнів на милість.