Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 43

— Це все, що ти бажаєш знати, князю?

— Ну так... Людей для успішного штурму фортеці у нас вистачить, чого ж не скорити її?

Пан староста зміряв Вишневецького оцінюючим поглядом, підібгав губи й мовив стримано:

— Молодий ти ще, Дмитре Івановичу. Молодий і запальний, розважливо міркувати не вмієш, тому і пропонуєш Аслан–місто штурмувати, не продумавши добряче всіх наслідків такого кроку.

— Це не відповідь, пане старосто! То чому, все ж таки?..

Претвич кахикнув, пригладив акуратно підстрижені пшеничні вуса й мовив розважливо:

— Ну, по–перше, Аслан–місто — це не наша головна мета. Якщо ж станемо відволікатися на кожну малу перешкоду на нашому шляху, нічого путящого із цього не вийде. По–друге, ми справді можемо почати з узяття Аслан–міста, та якщо зробимо це негайно, то звістка про наш похід птахом полетить по всьому Кримському ханству й далі по всій імперії Османів. Полетить так, що не переженеш і навіть не наздоженеш! А це означає, що ми не зможемо з’явитися під стіни фортеці Озю^[41] зненацька. Сам поміркуй, чи нам це потрібно?! Ну, а по–третє...

Тут пан староста замовк. Як пояснити всім цим молодим нетерплячим воякам, які так і сяють молодецтвом, що всі вони змушені діяти з оглядкою на державний інтерес королівства Польського! А тим часом, королеві Сигізмунду не потрібні взагалі ніякі неприємності на південно–східних межах його володінь... тим паче, отакі самовільні наскоки русинських князів на суміжний Крим... Невідомо ще, як відреагує Сигізмунд на нинішню вилазку! Може ж для перестраху й покарати ініціаторів...

Але як сказати їм про це?! Краще нехай на власній шкурі відчують, чим такі речі обернутися можуть.

— Що там по–третє, я поки не говоритиму, — мовив нарешті Претвич. — Сам незабаром про все довідаєшся і зрозумієш.

— Але як же... — розгублено мовив Вишневецький.

— Зрештою, князю, ніхто тобі не заважає один раз з’явитися під стіни Аслан–міста самостійно й узяти цю твердиню штурмом. Отоді й довідаєшся, чим це обернутися може.

— Що ж, пане старосто, при всіх даю тобі слово: одного разу я так і вчиню! — прищуливши праве око, немов прицілюючись, князь задерикувато мотнув головою, від чого розтріпався його довгий чуб, у кілька кілець намотаний навколо вуха.

— Вчиниш, вчиниш, не сумніваюся. Тільки без моєї участі.

— Сам, сам припливу. Сам і спалю Аслан–місто вщент.

— Вирішено! — підсумував Претвич. — А поки що твої люди мають вивести навантажений порохом пліт прямо на ланцюги, натягнуті поперек русла Дніпра, виплисти на правий берег і там здійняти галас, коли зв’язані колоди наскочать на загорожу. Ну, а потім нехай татарва пліт з пороховим зарядом обстріляє й порадіє, що нібито потопила справжній корабель!

На той час зробиться вже зовсім темно, і наші чайки безперешкодно проскочать повз Аслан–місто. Вітрил нікому не ставити, йти тільки на веслах — їх же ганчір’ям обмотати, кочета гарненько водою полити, щоб нічого не рипнуло, не плюхнуло! Інакше татарва й нас ядрами із фортечних гармат почастує... Але якщо зробимо, як я говорю, — бусурмани нас не помітять!

Отже, першими проходом, що відкриється, підуть мої чайки, потім князя Вишневецького, якому ще своїх людей із правого берега потрібно буде забрати. Після пройдуть кораблі князя Пронського й князя Корецького. Чайки князя Сангушка цього разу підуть останніми: як станемо вертатися з–під Озю, він, навпаки, буде першим — після мене, розуміло. Якщо ні в кого більше нема заперечень, вважаю на цьому нараду завершеною.

Звісно ж, невгамовні князі могли би ще довго сперечатися, кому слід іти першим, а кому останнім, однак заперечувати досвідченому очільникові ніхто не насмілився. Один лише Вишневецький наважився на несподівану імпровізацію:

— Я от що хотів запропонувати, пане старосто... Чи почнуть кримчаки розжареними ядрами стріляти чи не почнуть, чи поцілять у пороховий заряд чи не поцілять — наперед невідомо. Тож буде краще, якщо один з моїх людей залишиться на плоті до самого початку обстрілу! Ледь бусурмани вогонь відкриють, він підпалить протягнений до порохового заряду ґніт, а вже потім у воду кинеться. Отак порох напевно вибухне. Що скажеш на це, пане старосто?

— Небезпечна витівка, — недовірливо покрутив головою Претвич.

— Небезпечна, не заперечую. Зате так напевно загорожу знищимо.

— А не підведе твоя людина?

— Вірю йому, як собі самому! — запально мовив князь.

— Ну що ж, якщо так... Дій, я згоден!

Звісно ж, небезпечну місію Вишневецький довірив Охріму, що сприйняв пропозицію з повною незворушністю, усього лише коротко запевнивши:

— Усе зроблю як треба, не підведу.

Отже, коли почало смеркати, козаки вивели на середину Дніпра дебелий пліт, поставили на щоглі запасне вітрило, узяте на одній із чайок, самі ж пострибали у воду й попливли слідом, тримаючись за скинуті у воду мотузки, у разі потреби готові повернутися на пліт і вирівняти його курс. Але все сталося значно краще: досягнувши Іслам–Кермена, зв’язані колоди налетіли на пастку, що перегороджувала русло. Один чи два ланцюги під потужним напором лопнули, інші надійно втримували пліт на стромовині.

Почувши звук ланцюгів, що рвуться, і лементи козаків, які випливли на правий берег, вартові здійняли тривогу. Незабаром з боку фортеці заухали гарматні залпи, ядра здибили водну поверхню. Невідомо, наскільки точно татарські стрільці навели гармати, однак хвилини через дві підпалений Охрімом ґніт догорів до кінця, й оглушливий вибух порохових зарядів розпоров повітря. Бусурмани відповіли зі стін Іслам–Кермена радісними вигуками, явно приписавши «влучення» собі.

Далі все відбулося, як і розраховував Бернард Претвич. Одна із чайок князя Вишневецького на короткий час пристала до правого берега, щоб взяти на борт козаків разом з вірним Охрімом. Після цього суворий похідний порядок відновився, і ланцюжок кораблів тихо й непомітно, без жодного скрипу весла або сплеску води прослизнув по звільненому від ланцюгів дніпровському руслу під самим носом у кримчаків.

Шлях на фортецю Озю був відкритий...

Краків, столиця королівства Польського,

14 грудня 1550 року

— Ну що ж, Івашку, розповідай, як там у вас усе відбувалося.

— А може, не треба, Ваша королівська величносте, а?

Здоровезний обшарпанець посеред тронної зали пишного палацу являв собою видовище абсолютно недоречне. З таким же успіхом на його місце можна було привести й поставити, наприклад, необ’їждженого коня — істоту настільки ж волелюбну, далеку від будь–яких умовностей... і водночас прекрасну у своїй незалежності!

Між іншим, про подробиці скандального походу на Озю зараз попросив розповісти не хтось, а сам король, — і що ж почув у відповідь? «А може, не треба»... Та чи твого розуму ця справа, козаче?! Хіба тобі вирішувати, розповідати чи мовчати про ці подробиці?..

Але який же нахаба: прямо так і відповідає Його королівській величності! Без найменшого вагання, немовби не перед могутнім монархом він постав, а перед своїми товаришами козарлюгами, у всьому рівними йому самому.

— Розповідай, нічого не приховуючи, — нетерпляче мовив Сигізмунд. — Ти все–таки на королівському суді, не забувайся.

От і нова дивина: замість того, щоб дати волю справедливому гніву і, приміром, як слід провчити Івашку кийками,

Його королівська величність досить м’яко вмовляє упертюха свідчити! Коли гарненько подумати, це щось нечуване...

— Ну що ж, гаразд, розповім!

Козарлюга труснув чубатою головою, розставив якнайширше ноги, немовби збираючись раптово вирости й упертися могутніми плечима просто в стелю тронної зали, і почав:

— Отака справа. Гуляли ми одного разу з товаришами в пониззі Дніпра, гуляли та й...

— Гуляли?! — здивувався король.

— Ну так, гуляли! З чого б це добрим молодцям не погуляти трохи?!