Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 44
Присутні засміялися цій безпосередності, однак Сигізмунд продовжував розпитувати цілком серйозно:
— Ну припустимо, гуляли... А чому саме в пониззі Дніпра?
— А чого б це вільним людям не прогулятися в пониззі Дніпра?..
Зала відповіла новою порцією хихотіння. Король змушений був погодитися:
— Ну добре, добре, продовжуй розповідати. Слухаю тебе уважно.
— Отож я й говорю, що гуляли ми з товаришами в пониззі Дніпра, як раптом наштовхнулися на лісорубів, які дуби валили й готувалися кудись подалі відвезти дерева...
— На яких таких лісорубів?! Куди вони ліс везти збиралися?! — не витерпів Сигізмунд.
— Ваша королівська величносте, але ж я не можу так розповідати! — зі скривдженим виглядом обурився Івашка. — Що ні слово, то перепитуєте... Звідки ж я знаю, ким були ті лісоруби і для кого вони дуби валили?! Самі знаєте, Дике поле, майже що татарська земля... Звідки ж мені знати такі мудровані речі?! До того ж ми з товаришами напередодні гарненько підгуляли, а коли в голові шумить, усілякими різними дріб’язками перестаєш цікавитися.
Присутні на суді захихикали вже доволі відверто, король же втомлено погодився:
— Що ж, Івашко, вислухаю тебе до кінця, а вже тоді й розпитуватиму. Давай–но, розповідай усе, як запам’ятав.
— Ну, отож я й кажу, що ми з товаришами наштовхнулися на лісорубів та й кажемо: а що, хлопці, коли колоди ваші не по суші волоком тягнути, а по Дніпру сплавляти?!
Лісоруби спробували було на своєму наполягати: мовляв, тоді весь ліс просто в море спливе, а нам стовбури дубові зовсім в іншу сторону тягнути треба. Та тільки ми не до них дослухалися, а до хмелю, що бродив у наших головах! Тому швиденько ті колоди дубові у воду позіштовхували, у плоти скрутили та униз за течією й пустили. От до одного із плотів мене самого в поспіху і прикрутили...
— Як це прикрутили?! — не витерпів король. — Як, тобто...
— Та отак!!! — трусонув головою Івашка під загальний регіт присутніх. — Я ж на той час не зовсім тверезим був, упав на колоди відпочити — от і сталося воно... оце саме. Загалом, запустили мене разом із плотом за течією. Лежу собі, до плота прикручений, пливу спокійнісінько... Як раптом — трах–бах!!! Грім навкруги, вогні якісь... Що сталося?! Ніяк не второпаю... Це вже потім виявилося, що бусурманські гармати із самого Аслан–міста по зв’язаних нами плотах стріляють, а тоді, посеред ночі, я ж не розумів анічогісінько!.. Раптом мене просто по голові ядро татарське яа–а–ак садоне!!! Я й упав у повну непритомність, навіть у безпам’ятство.
— Ядро?.. Татарське?.. Просто–таки в голову?.. — з безнадійним виглядом мовив Сигізмунд.
— Ну так, природно, просто в голову, — з незворушним виглядом підтвердив здоровань. — Після цього я опам’ятався вже аж під ранок, коли знайомі голоси почув. Продер очі, озирнувся: бачу, а позаду до мого плота товариші на байдаках[42] підгрібають. Зметикували, отже, що мене помилково замість колоди до плота прикрутили. І добре, хоч вчасно помітили, інакше без їхньої допомоги мене б узагалі в море винесло.
Ну, гаразд! Отже, причалили вони пліт до берега, мене звільнили — а тут цілий загін кримчаків просто на нас летить! Ясна річ, довелося від них відбиватися. Ледь ми з товаришами відбили напад, як одразу ціла бусурманська орда несеться!!! Дякувати Богові, у цей час «степові лицарі» на чайках з верхів’їв приспіли, інакше б нас усіх пов’язали та на галери й погнали б. Ну, а якщо ми зі «степовими лицарями» від цілої орди відбилися, то одразу на місці й побраталися. Тож від радощів вирішили прогулятися під фортецю
Озю: не пропадати ж ні за цапову душу нашому завзятому молодецтву!..
Івашка нарешті закінчив свою пафосну промову, сповнену настільки явними небилицями й відверто нахабною брехнею, що присутні вже знесилилися від сміху. Зберігав самовладання лише Його королівська величність Сигізмунд ІІ Август — втім, так і мав був поводитися суддя, суворий, але справедливий... Дослухавши до кінця нісенітницю, король терпляче заходився уточнювати:
— Ти от усе повторюєш: «ми з товаришами», «ми з товаришами»... Хто вони — товариші твої?
— «Степові лицарі».
— Хто–хто? — перепитав Сигізмунд.
— «Степовими лицарями», Ваша королівська величносте, величають себе вільні від служби будь–кому обідранці, більш відомі під ім’ям козаків, — пояснив хтось, що сидів у протилежному від Вишневецького кінці тронної зали.
— Ага, козаки, отже?
— Ну так, вони самі, — охоче підтвердив Івашка.
— І все?
— А хто ж іще!
— Мене цікавить, хто поміж вами головним був.
— Головним?..
Мимоволі козак кинув швидкий погляд на князя Корецького (до дружини якого належав насправді), потім широко посміхнувся й мовив досить невиразно:
— Та був між нами один...
— Хто саме?
— Не знаю.
— Як це не знаєш?!
— А отак і не знаю! Я ж хто? Проста людина, промишляю, чим Бог пошле. Мені мало що відомо.
— Не блазнюй, Івашко, — суворо попередив козака Сигізмунд. — Ти зараз на королівському суді все ж таки.
— Я й не блазнюю, — козак зберігав цілковитий спокій.
— Тоді скажи, як звали вашого ватажка?
— А паном Претвіцієм звали, он як.
— Що–о–о?!
Ця заява, зроблена самим нехитрим тоном, зчинила у тронній залі справжній фурор. Найбільше обурилися двоє чоловіків: по–перше, князь Корецький (який до початку суду довго втовкмачував Івашці, що можна говорити і про що варто мовчати в будь–якому разі), а по–друге, сам Бернард Претвич. Останньому було з чого хвилюватися: ще б пак, адже слова козака повністю суперечили його власним показанням, даним раніше! Не дивно, що барський староста не стримався, підхопився зі свого місця й гарячкувато вигукнув:
— Ваша королівська величносте, ця людина говорить неправду найбезсовіснішим чином!!!
— Сам ти брешеш, — з тим самим незворушним виглядом заявив Івашка, ледь обернувшись у бік Претвича. Після чого всі присутні завмерли з роззявленими ротами: ще б пак, обвинувачувати в неправді настільки шановану людину, як барський староста, — це не жарт...
Гробову тишу, що запала в залі, порушив Сигізмунд:
— Запевняю, перед тобою пан Бернард Претвич власною персоною.
— Та ну?! — здивувався козак.
— Хіба ти не пізнаєш його?
— Не пізнаю. Ні крапельки не пізнаю.
У голосі Івашки було стільки непідробної щирості, що якби князь Вишневецький не знав напевно про його участь у їхньому поході, то безумовно повірив би: козак не пізнає колишнього очільника!..
— Як же так? — продовжував допитуватися король.
— Та отак, Ваша королівська величносте. Той, котрий наш Претвіцій, — той був волоссям темніший і не настільки гладкий, як ця людина. Та й борідка в нього була, до речі...
— Борідка?..
— Ну природно.
У цю мить князь Корецький, що сидів поруч з іншими ватажками походу, зненацька посміхнувся й зітхнув з таким полегшенням, немовби в нього з плечей звалилася справжня гора. Тут і Вишневецький зрозумів задум Івашки, у нього також відлягло від серця. Радісний шепіт пробіг по тронній залі.
— Запевняю, Бернард Претвич — це я.
Тепер і в голосі барського старости відчувалося полегшення. Було зрозуміло, що він обурюється вже нарочито, а не щиро, як незадовго перед цим.
— Ну, може бути, і ти, — миролюбно погодився козак. — Тільки на нашого Претвіція ти зовсім не схожий, от і все. Кажу ж: наш Претвіцій більш хирлявий від тебе буде, з борідкою й весь чорнявенький, а ти рудий.
— Я думаю, Ваша королівська величносте, що після цих слів усе зрозуміло: свідчення людини, що називається «степовим лицарем» Івашкою, ваш справедливий суд не повинен брати до уваги.
Всі погляди схрестилися на князі Корецькому, який вніс настільки радикальну, однак тепер цілковито очікувану пропозицію.
— Так–так, якщо серед степового наброду знайшовся безвісний самозванець, що вирішив опорочити моє чесне ім’я, то не надавайте цьому значення, Ваша королівська величносте.
— Та я ж і намагаюся розтлумачити про те, що мені майже нічого невідомо, — знизав широчезними плечима козарлюга. — Ми з товаришами моїми вирішили побавитися, плоти зв’язуючи й у Дніпро зіштовхуючи. А що там та як, та хто проміж нашими головним був — один Бог відає! Ми ж у нас у степу не розпитуємо, хто до нас приходить. Прийшов — отже, буде нам ще один вірний товариш, а хто там та що...