Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 12

Він замовк, витяг із пачки цигарку, заклацав запальничкою. Настала пауза.

— Ви дивна людина, — згодом тихо промовила дівчина. — Мені б хотілося вірити вам. Але… гроші я все одно поверну.

— Добре, — посміхнувся він. — Але пообіцяйте, коли назбирається вся сума, ми… разом віддамо її тим, хто потребуватиме її більше за нас.

— Як хочете, — сказала вона.

Коли принесли розрахунок, Аліса вжахнулася сумі, яку її новий знайомий дав офіціанту — стільки вона витрачає за два-три місяці свого студентського існування! Помітивши її погляд, він почервонів.

— Вибачте, мені вже час бігти, — сумно сказав він. — Зараз викличу машину та, якщо ви не проти, завезу вас туди, куди вам треба.

Він підвіз її до гуртожитку. Аліса випурхнула з авто. Її супутник не наполягав на зустрічі. Вони просто домовилися про те, що за тиждень-другий вона зателефонує йому сама, якщо матиме змогу віддати перший внесок.

…Авто від’їхало. Із кімнати на третьому поверсі на неї з подивом дивилися подруги. Вони звісилися з вікна, мов грона. Від цих поглядів Аліса відчувала себе оголеною…

…У нього був погляд дитини.

Погляд дитини й гарні вузькі долоні з «музичними» пальцями.

І коротке волосся, із кучерявими кінчиками, які підступно свідчили про лагідну вдачу та сором’язливість. На ньому завжди був дорогий костюм і будь-яка краватка, що в очах Аліси теж свідчило про милу безпосередність і простоту. Він одночасно нагадував їй героїв мильних опер, що розмовляють давно забутою вишуканою мовою, і супермена, здатного на подвиги…

…Уже спали її сусідки, наслухавшись розповідей про сьогоднішнього дивака, у шафі висіла сукня, яку переміряли всі по черзі, а Аліса знову й знову згадувала події цього дня — дивувалася собі, йому, вагалася, сердилася на себе за недовіру чи звинувачувала в довірливості. Ще дівчата з гуртожитку додали в її думки хаосу, висунувши купу версій такої незрозумілої поведінки.

Якби ж то все було не так, як казав він! Точніше, зовсім трішки НЕ ТАК — нехай би казочки про благодійництво були б прикриттям його цікавості до неї! Вона б пробачила…

Але ж він поводився стримано й чемно, ні на чому не наполягав і не пропонував зустрітися. Крім того єдиного захопленого погляду в крамниці — більше нічого. Ніякого натяку на продовження стосунків, жодного зайвого слова і взагалі — жодних слів, до яких вона звикла у своєму колі.

Уранці Аліса, яка не зімкнула очей майже всю ніч, солодко спала. Прокинулася від галасу над вухом. Дівчата аж пищали, тормосили її, стягували ковдру, під яку вона намагалася заховатись.

— Та вставай уже, сонько! — кричали вони. — Зараз упадеш: поглянь лише в вікно!!!

Аліса пручалася, ліниво відбиваючись від них руками й ногами.

— Вставай, кажу тобі! — розсердилася одна з дівчат — Наталка — і вихлюпнула на бідну Алісу склянку води. — Слухай!!! Там! Внизу! Стоїть! Вчорашнє авто!

Аліса нарешті відкинула ковдру, сіла й серйозно подивилася на подруг.

— Ну, що скажеш?! — Наталка тремтіла від збудження. Подія була неабияка: білий «лексус» біля їхнього гуртожитку!

Спокійний погляд Аліси здивував її. Та не квапилася підскочити до вікна.

— Скажу, що… в цьому немає нічого дивного… І не треба так кричати.

— У Середземному морі, у Которській затоці є такий маленький острів — Піраст. На ньому нічого немає, крім монастиря Святої Діви, покровительки мореплавців. Кажуть, що колись на тому місці в морі стирчала лише одна скеля, а на ній було знайдено ікону Божої Матері. Як вона туди потрапила — невідомо. Можливо, її занесло на цей клаптик мертвої землі з човна, що розбився неподалік. Із того часу, як її там знайшли, команда кожного судна, що пропливає повз цю скелю, скидала в море по одному каменю. Так і виник цей острів. Згодом на тих каміннях побудували монастир, де зберігається ця ікона. Її, як з’ясувалося, гаптувала дружина моряка. Власним волоссям! А по закінченню роботи — осліпла. Свого чоловіка так і не дочекалася… — Голос у нього був тихий, лагідний.

Ніжними, ледь чутними дотиками він погладжував її волосся, що, мов полотно, лежало поруч, на подушці.

— До речі, - додав він, — твоїм волоссям можна було б вишити найяскравіший німб…

— Я не здатна на такий подвиг, — посміхнулася Аліса. — А що далі?

— А далі… - він поцілував кінчик її пасма, — далі буде так: ми поїдемо саме туди, у ту обитель і там обвінчаємося. Немає кращого місця для такої важливої справи!

— Ти серйозно? — Аліса відірвала голову від подушки й, спершись на лікоть, уважно поглянула на коханця.

— Настільки серйозно, що сьогодні ж піду по квитки! — відповів той. — Але ще не маю твоєї згоди… Вибач, хотів зробити сюрприз. Можливо, невдалий?

— Господи! — Аліса сіла на ліжку, намагаючись осмислити те, що почула. — Два місяці я живу, мов у казці…

— Дурненька, — посміхнувся він. — Це я два місяці — у казці. Але я хочу, щоб вона нарешті мала назву й кульмінацію. Я втомився від нестабільності у всьому.

— Ти кажеш те, що маю казати я…

— Отже, ти згодна?

— Я розгублена. Все так несподівано. Я гадала, що все виглядає інакше: спочатку знайомство з родичами, весілля, а вже потім вінчання… Та інша морока.

— Вінчання — не морока, люба. Це — передусім. Принаймні, я б хотів почати наше життя саме так, з того острова, де немає нікого, де Свята Діва об’єднає й благословить нас. А потім, як ти правильно кажеш, буде інша необхідна у таких випадках, морока… Поїдемо до твоїх батьків, привеземо їх сюди, до мене. Справимо весілля, поведу тебе в офіс, познайомлю з партнерами, друзями, покажу, нарешті, своє помешкання — як схочеш, переробиш його на свій смак…

— …І казка скінчиться?…

— Ні, люба, я не дам їй скінчитися. Я так довго чекав на тебе. Пам’ятаєш, у перші дні нашої любові ти питала, чому ми зустрічаємося в готелях, чому я не беру тебе на вечірки та презентації, чому не знайомлю з приятелями…

- І чому ж?

— Я не хочу, щоб той світ, у якому мені доводиться існувати, а точніше — функціонувати — торкався наших стосунків своїми брудними щупальцями. Навіть мій дім, яким би гарним він був, ще не готовий гідно прийняти тебе. У ньому набагато менше романтики й несподіванок, ніж у цих першокласних готельних стінах. От, наприклад, хочеш, замовлю ще шампанського — прямо в ліжко?

— Хочу!

— А в подорож?

— Дуже! Але в мене немає закордонного паспорта.

— Це мої проблеми.

— Коли треба виїжджати?

— Скоро. У нас купа справ — треба як слід подумати про твій гардероб…

— У нас дійсно купа справ… — прошепотіла Аліса, накриваючи його обличчя хвилею свого волосся…

— Ну, хто піде на переговорний пункт?

У кімнатці гуртожитку «факультету наречених» зібралася ціла нарада: Наталка, дві дівчини, що жили тут же, і ще — Марина та Єлизавета, найближчі Алісини подружки. Вони ніяк не могли вирішити, кому розмовляти з батьками подруги, яка от уже третій місяць, як не ночувала на своєму ліжку і не з’являлася на заняття. Судячи з того, що батьки викликали доньку на переговори, дівчина не давала про себе знати й їм.

— Загуляла Аліска не на жарт! — знизала плечима Марина. — Хоча б, свиня, зателефонувала! Ми ж їй були як рідні…

— «Рідні»! — перебила її Настя. — А що ми насправді знаємо?

— Ну, що? — почала розмірковувати Наталка. — Знаємо, що поїхала кудись зі своїм «принцем». Можливо, уже повернулися й живуть собі десь тихо й мирно. А на нас, як ти сказала — рідних, їй начхати.

— Не вірю, щоб Аліска так учинила. Вона обіцяла всіх запросити на весілля, — сказала Світлана. — До того ж, тут лишилися майже всі її речі!

— Але ж він купив їй усе нове…

— Тільки не альбом із сімейними світлинами! За ним вона обов’язково б зайшла!