Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 13

— Так, тихо. Отже, що казати батькам? — нагадала про мету зборів Наталка.

Усі розгублено замовкли.

— Слухайте-но, дівки, — заговорила Марина, — згадайте: Аліска ж розповідала, куди їде, навіть назву готелю говорила, де вони мали зупинитися. А якщо зателефонувати прямо туди?

- І якою мовою розмовлятимеш? — єхидно запитала Наталка.

— Ноу проблем! Мій пупсик, як ти знаєш, працює в турфірмі, якось допоможе.

— А за телефон хто заплатить?

— Він і заплатить!

— Добре. Коли призначено переговори з батьками? — керувала Наталка.

— Завтра на дванадцяту.

— Устигнеш щось з’ясувати до цього часу? — звернулася вона до Марини.

— Спробую…

…Наступного дня усі вшістьох розгублено стояли на міжміському телефонному пункті, знову сперечаючись, кому взяти слухавку. А коли почули від телефоністки: «шахтарськ — сьома кабіна!», кинулися всі разом, але, не змовляючись, сунули слухавку в Наталчину руку.

— …і коли вчора ми через турбюро зателефонували в Котор, — кричала вона в слухавку, переповідаючи всю історію Алісиного одруження, — нам відповіли, що ані в цьому, ані в інших готелях міста таке призвіще не зареєстроване…

Наталка розгублено відняла слухавку від вуха й подивилася на дівчат:

— Здається, мати знепритомніла…

…Міка вчиться у восьмому класі.

Він — відмінник, переможець математичних і фізичних олімпіад, спортсмен (секція фігурного катання) та, як вважають ровесники, перший красень у школі. Його так само називають ласкавим іменем, тільки тепер його вимовляють на американськиий манір — Міккі. «Міккі Рурк»…

У школі він на особливому рахунку, про нього ходять чутки, плітки та легенди: та жінка, вродлива й молода, котра завжди старанно відвідує батьківські збори, — не є його рідною матусею, а його справжня мати — відома артистка, яка багато років тому викинулася з вікна.

Дівчатка кажуть, що Міккі хвалився, що в нього є окрема власна квартира, у якій він поки що не живе.

Анук, дівчинка-мулатка з паралельного класу, розповідала, що якось Міккі сам запросив її до тієї квартири, але в останню мить чомусь передумав. Довів майже до під’їзду, а потім сказав: «Тікай звідси!» — і зайшов туди сам. Загадковий він, цей Міккі. Хто його першим приборкає?

Однокласники неодноразово пропонували зібратися «на хаті» на вечірку: пиво, вино, цигарки, те, се…

Але Міккі тільки зневажливо дивився на них, знизуючи плечима: «Пиво з насінням? Розмови про футбол? Нудно, малюки…»

Невже вони не розуміють, думає Міккі, наскільки дрібні і несуттєві їхні дитячі зацікавлення? Єдине, що зараз треба, добре вчитися, вступити до інституту. Так вважає Льоля. І він зробить усе, щоб не засмучувати її. Адже вона відкрила для нього цілий світ! Такого не можна зігнорувати. Скільки вона для нього зробила й робить!

Після того нещасного випадку з мамою, вона взяла його до себе. Першої ночі він спав разом із нею на великому двоспальному ліжку, і шовкове простирадло приємно лоскотало тіло. Поруч він чув легке дихання — наблизився, щоб вдихати його. Дихання Льолі було таким солодким, і він наважився ще й простягнути руку, аби погладити її волосся…

Уранці Льоля, усе ще шмульгаючи носом, годувала його сиром зі сметаною. І це було смачніше від морозива.

Потім узагалі почалася казка! Він міг цілий день бігати подвір’ям, влізати на дахи гаражів, стрибати з гойдалки в пісочницю. Льоля лишала його у дворі на цілий день, даючи гроші на булочку з сосискою, а ввечері, коли поверталася з роботи, вони разом готували вечерю. Льоля навчила його чистити картоплю!

А потім вони вечеряли разом, за одним столом!

Звичайно ж, були й такі дні, коли він лишався сам на ніч. Або Льоля приймала в себе гостей і не дуже зважала на нього. Але ж до цього він звик і лише терпляче чекав ранку.

Захвилювався він лише одного разу, коли з вуст Льолі злетіли незрозуміли слова про опікунську раду. Тоді вона ходила схвильована, роздратована, говорила з кимось по телефону про те, що комусь треба дати «на лапу»… Знов — «лапа», подумав тоді Міка, виросте — знищить її!

Льоля повела його «перший раз — у перший клас».

Тепер він у восьмому. Найкращий учень. Гордість школи. Він усе робить краще за всіх. Навіть коли застеляє ліжко, навіть коли миє руки — все робить як слід: на ліжку немає жодної зайвої складочки, а руки намилює аж до ліктя!

Льоля пишається ним, адже у Міккі є мета в житті — стати лікарем. На його полиці стоїть купа склянок із заспиртованими тваринами, яких він вивчає з ретельністю справжнього анатома. Йому дуже подобається, коли Льоля показує колекцію гостям, він пишається їхніми вигуками. Особливо, коли скрикують і верещать жінки — йому це смішно.

Чого тут тільки немає! Крізь скло слоїків дивляться виряченими очима зелені ящірки, тритони, риби. У більших посудинах препаровані жаби демонструють ураженим глядачам свої охайно промиті й складені в певному порядку нутрощі: серце, кишки, селезінки. Цього він навчився в гуртку природознавства.

Кожен експонат пронумерований, опис кожного занесено в товстий зошит із написом «Спостереження». Міккі любить перечитувати записи, додавати нові відомості: «Жаба біла. Дослід: заспиртована живцем. Зроблено десять конвульсивних рухів. Тривалість — двадцять секунд», або: «Миша польова. Надріз черева. Тривалість конвульсій — дві хвилини сорок секунд»…

— Ти став зовсім дорослим, — час від часу з любов’ю повторює Льоля, — треба купувати тобі розкладачку…

Це єдине, від чого у Міккі стискається серце. Тоді він намагається забалакати Льолю, відволікти її словесними маневрами. Він звик засинати біля неї.

А коли вона раніше йде на роботу — посувається на її місце, у теплу ямку, і йому стає так затишно, так добре.

Спрага досліджень та спрага її тепла і запаху — от дві рушійних сили, які надають йому наснаги бути кращим. Найкращим. Першим!

Його дратує надмірна увага дівчат — цих охайних «маминих донечок». Його тягне до іншого. Спрага досліджень жене його на вулицю, у найбрудніші закапелки міста, де можна пополювати на жаб. Льоля знає, що, попри це щовечірнє «полювання», він не пропустить жодного заняття в школі. Вона задоволена його успіхами, тому контролю над собою він не відчуває. Та його, дякувати Богу, і нема!

…Надворі — початок літа. Сьогодні Міккі вирішив уполювати щось більше за жабу чи мишу — у нього їх уже ціла купа, немає куди ставити склянки. Можливо, попадеться ондатра чи пацюк…

Міккі збирається на прогулянку. Одягає нові джинси, білу футболку, старанно зачісує назад густе волосся, трохи змащує його Льолиним гелем.

Його шлях — до того ставка, де бігав дитиною. Він знає його, як свої п’ять пальців! Цей ставок — його власність, його парафія. Там під старою березою, що вчепилася корінням у край глевкого берега, його місце, де він звик сидіти годинами й навіть дрімати, дослухаючись до тихого перешіптування очерету…

Але що за неподобство! Ще здалеку Міккі помічає, що під березою влаштувалася якась істота. Судячи з усього — жіночої статі. Міккі підходить ближче. Так і є! Досить брудне дівчисько сидить на камені й попльовує у воду, спостерігаючи, як довкола плювка купчиться зграйка дурнуватих мальків.

На ній засмальцьована спідниця, іржавого кольору кофтина.

Таких дівчат у його оточенні немає. Міккі розуміє, що це дівчисько — «із того берега», тобто або мешканка села, що починається одразу за ставком, або якась неповнолітня «бомжичка». Міккі ховається за кущем, спостерігає. Ось вона дістала з кишені пачку «Прими», намагається закурити, затуляючи долонею сірник. Точно — «бомжичка»!

Міккі пильно розглядає дівчину. Лікті й коліна давно потребують мила, волосся — гребінця, руки брудні. І вся вона брудна, ніби вкрита патиною.

Але Міккі не відчуває огиди. Навпаки. Дівчина здається йому справжньою, набагато справжнішою, ніж розцяцьковані охайні однокласниці. Вона природна, як… замислюється Міккі… як жаба, як миша, як слизький равлик. У неї, мабуть, свій запах, без домішку парфумів, без усієї цієї машкари…