Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 14

Дівчина нарешті повертається, помічає Міккі.

— У тебе запальничка є? — питає вона.

— Я не палю, — чемно відповідає хлопець.

— Звісно… — дівчина зневажливо оглядає його одяг.

Очі в неї вирячкуваті, безвиразні. Але навіть цей погляд чомусь бентежить Міккі, він не звик щоб дівчата дивилися на нього саме так.

Нарешті вона впоралась із сірником, підпалила цигарку й випустила в повітря цілу хмару огидного диму.

— А поїсти щось маєш? — питає так само зверхньо, як і дивиться.

Ще б пак! Він для неї «матусин синок», «домашній нікчема».

Міккі з захопленням розглядає її нігті з чорною каймою й відчуває, що спрага дослідника досягає свого апогею: її треба негайно відмити, подивитися, що криється під лускою бруду.

— Тут нема, — каже він, а мозок уже працює, як автомат. — Але можу запропонувати сніданок. Я живу тут, неподалік. У мене окрема квартира. Тільки треба збігати за ключима.

Дівчина оглядає його з більшою зацікавленістю.

— А гроші в тебе є?

Міккі згадує, що у Льолиному письмовому столі лежать гроші — можна трохи взяти. Але — трохи!

— Сороковник нашкребу! — відповідає він.

— Нормально, — каже дівчина. — Купимо щось випити, добре? Веди!

— Тільки умова, — керує Міккі, - я йду за ключем, ти чекаєш тут. — Він не хоче вести її з собою. — А ще краще, давай зустрінемося ось біля того будинку за півгодини.

— Обдуриш, малий? — посміхається вона.

— Я ніколи нікому не брешу. Затям. І я не малий. Мені вісімнадцять, — бреше Міккі.

Потім він біжить до Льолиного будинку. Він досить далеко від материнського помешкання — дві тролейбусні зупинки. Але Міккі це не лякає, не дарма ж він кращий спринтер у школі!

Удома нікого немає. Льоля на роботі. Міккі запихає до наплічника чистий рушник, кидає туди окраєць хліба, ніж, консерви, запихає до кишені гроші. Потім, поміркувавши, кладе в наплічник рукавички, мило.

…Дівчина вже чекає на нього там, де він наказав їй бути.

Вони сідають у ліфт.

— А ти нічого, — каже дівчина й тулиться до нього іржавою кофтинкою, під якою немає білизни. — Не обдурив…

Від неї пахне диким часником — мабуть, наїлася зранку цієї трави. Ну, нічого, нормальний запах, тваринний…

…Юна співачка з патологічно розставленими очима і зачіскою трирічної дитини вовтузилася в ванній, наспівуючи котячим голосом про «простиє двіженья», на екрані швидко змінювалися кадри довоєнних кінострічок, на яких люди різного віку та статі виконували ці «простиє двіженья» — пиляли дрова або помішували чай у склянці. Дівчина в ванній плескалась, вихилялась, непритомніла, співала, ковтаючи піну й половину безтямних слів.

Марта лежала на канапі, час від часу натискаючи на пульт телевізора.

Вона сама не знала, що шукає, - просто валяється, дивиться ідіотські кліпи, і в голові — порожньо, що робити — невідомо. Вона була не з тих, хто здатен самостійно заповнювати порожнечу в душі. І не вміла бути сама. Могла б, мов Пенелопа, жити чеканням. Але ж, міркувала вона, їй немає на кого чекати.

У цьому величезному місті з населенням понад сім мільйонів не було жодної людини, із якою вона могла б поговорити. Можливо, вона зробила дурницю, заблокувавши телефон? А історія загубленої в нетрях цього міста жінки — це ЇЇ історія? І хтось невідомий говорить саме до неї — тільки інакше: «Повертайся до мене, дівчинко. Ти не сама. Я — з тобою…»

Марта знову заклацала пультом.

— …їх везуть бедуїни спекотними аравійськими пустелями, їх переправляють риболовецькими човнами на спекотні береги Турції та Ізраїлю, їх таємно проводять через кордони Нідерландів, Німеччини, Італії, Греції. Їх купують, продають, перепродають, поки вони мають «товарний вигляд». А потім вони осідають у провінційних борделях, розуміючи, що зворотних шляхів немає… Для багатьох їх нема в прямому розумінні: вони назавжди лишаються лежати в чужій землі — як відпрацьований матеріал, як непотріб, викинутий на сміття власною країною…

Марта з зацікавленням поглянула на екран — там ішов якийсь документальний фільм. Зображення галасливих іноземних вулиць, барів, освітлених неоновими вогнями вулиць змінювалося картинками пустель, морів, гірських пейзажів.

— Сума від продажу людей дає прибуток більш ніж чотири мільйони доларів щорічно. У різних країнах світу нині перебувають сотні тисяч наших співвітчизниць віком від шістнадцяти років. Але точної цифри вам ніхто не назве, адже багатьох рабинь виявити не вдається…

На тлі кадрів із життя інших країн диктор розповів про те, що, якби зібрати усіх тих, хто останнім часом зник безвісти, зібралася б величезна армія — ціла країна! — більшу частину якої становлять жінки та діти. Потім на екрані з’явилися фотографії. Марта навіть підвелася з канапи, намагаючись розгледіти кожне обличчя.

Рабство! Певно, більшість із них тікали від тутешнього рабства, аби потрапити до іншого. Але рабство за гроші, їжу й можливість побачити світ, із надією заробити гроші й розпочати нове життя — чи це не власний вибір цих затурканих дівчаток? Чи краще потерпати від того насильства, яке, швидше за все, випробувала на собі та бідолашна Зоя?

Її думки увірвав телефон.

— Слухаю, — Марта взяла слухавку, і раптом їй здалося, що зараз вона почує той самий голос із мобілки. Що за маячня?!

Телефонував її новий знайомий, Сергій:

— Я все обміркував, — сказав він, — і дещо згадав… Перепрошую, що одразу не повірив вам. На те в мене були свої причини. Пропоную зустрітися сьогодні на тому ж місці. Зможете бути там хоча б за годину?

— Звісно! Зараз зберуся.

— Добре. Чекатиму вас в кав’ярні о четвертій. Влаштовує?

Марту влаштовувало.

Вона підхопилася з канапи й почала швидко вдягатися. Чомусь закортіло вдягнути той новий костюм…

За півгодини вона сиділа за тим самим столиком і була трохи розчарована тим, що Сергій дивиться на неї байдужим, діловим поглядом. Хоча чому він мусить робити їй компліменти? Марта зітхнула і вслухалась у те, що він говорить. Сергій розповів, що йому вдалося згадати: колишня подруга познайомилася зі своїм нареченим у салоні ексклюзивного одягу («Гадаю, це була та сама крамниця, у якій ви знайшли мобілку!»).

— А Зоя щось розповідала про нього — де він працює, де живе, як його звуть?

— Ні.

— Як це може бути? Хіба вона не поцікавилася, що він за людина? Зрештою, яке прізвище вона б носила після одруження?!

— По-перше, цим не цікавився я… Просто не розпитував. А по-друге… Мені здається, що їй усе це було байдуже. Так буває, коли… — він криво посміхнувся, — одне слово, «справжній чоловік» має бути загадковим… Він з’явився в її житті, як факт: прийшов-побачив-переміг! Їй цього було досить.

— Отже, що ми вирішуємо? У вас є план?

— Я би пропонував придивитися до відвідувачів крамниці. Вам це зробити простіше. Походіть туди, потеревеньте з продавчинею. Можливо, вона згадає ситуацію. Не щодня там відбувається щасливе знайомство… — Він знову іронічно посміхнувся. — Гадаю, там, не так уже й багато відвідувачів.

— Звичайно ж, небагато — магазин дуже дорогий, — згодилась Марта.

— Отже, вона могла запам’ятати пару, що познайомилася в неї під носом. Ці дівчата, зазвичай, нудьгують за прилавком. А тому будь-яка незначна подія викликає в них цікавість. Ви зі мною згодні?

— Не знаю… — знизала плечима Марта. — Я ж не зможу ходити до крамниці щодня!

— Щодня, звісно, і не треба. А пару разів можна. Раптом поталанить? Принаймні, ви нічого не втрачаєте…

— Це вже точно, — зітхнула Марта, згадавши ціни на ярликах.

— А вам, певно, сподобалася ця історія? — раптом посміхнувся він.

— Чому ви так вирішили? — знітилася вона.

— Певно, хочете пригод… — сказав він.

— Таких, як у вашої Зої, гадаю, що ні…

— По-перше, вона давно не моя. А по-друге, ви не можете знати, де вона зараз. Можливо, знайшла своє щастя. А ви тут розважаєтеся, бо нудьгуєте…