Мідний король - Дяченко Марина и Сергей. Страница 14

Попереду три дні й три ночі.

* * *

Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:

– Звелено взяти живим.

– Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий голос.

– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!

– Мені самому життя миле!

– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?

– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.

Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.

– Вийдеш – не зачепимо.

Розвіяр мовчав.

– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?

– Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.

– Ах, то ти так…

Зробилося тихо.

– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.

Начальник варти вилаявся.

– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.

– Вистрілите.

– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!

– Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?

Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.

Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.

– Поряд, – сказав Розвіяр личинці.

Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий – хай ненадовго.

– Гаразд, ведіть.

І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.

* * *

Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги – і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.

Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».

– Стій.

Розвіяр зупинився.

Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.

– Веліли впустити. Самого. З тварюкою.

– Як?! Та бути такого…

– Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!

І обернувся до Розвіяра:

– Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!

Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.

* * *

Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.

Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, – але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.

Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного – і такого проникливого погляду.

Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.

– Ти хочеш пити?

Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув – точніше, смикнув головою.

– Пий, – рука з перснем указала на воду.

Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.

– Навіщо ти розбив шкаралупу?

Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч – і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.

– Вони б мене вбили.

– А тепер – ти думаєш вижити?

Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.

Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.

– Хочеш убити мене?

Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч – і завжди підкорялась.

– Я тільки хочу жити, – повільно сказав Розвіяр.

– Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?

Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.

– Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, – промовив Розвіяр, не спускаючи очей. – Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.

– Ти торгуєшся, – володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. – Зі мною.

– Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.

– Накажи.

Розвіяр ковтнув. Очі без ніякого виразу дивилися крізь нього. Володар чекав, він був несповна розуму, божевільний самогубця; Розвіяр нараз чітко зрозумів: йому не вижити, і краще, що можна зробити, – це наказати вогнянці вбити себе одразу по смерті володаря.

Він зрозумів це й розліпив губи. Миттєво в очах володаря щось змінилося. Він викинув перед собою руку:

– Стій! У наказі була така сила, що Розвіяр перестав дихати.

– Ти насправді небезпечний, – сказав володар, і його очі дивились тепер не крізь Розвіяра, а просто йому в обличчя. – Добре… Я згоден торгуватись. Накажи тварині кинутись у басейн. Я накажу залишити тобі життя.

Декілька хвиль Розвіяр напружено міркував. Потім перевів дихання.

– У воду, – сказав він личинці.

І та, не маючи страху смерті, скорилась моментально.

Зашипіла вода, піднялася пара, тіло вогнянки почорніло – і спливло, безживне, слизьке. Вода в басейні замулилась.

– Варта, – не піднімаючи голосу, сказав володар.

Розвіяр, не озираючись, почув тупіт і дихання за спиною.

– До ями, – сказав володар.

* * *

Він думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камінний мішок, накрили згори ґратами, і запала темрява; Розвіяр, зморений і розгублений, узявся досліджувати темницю навпомацки.

Не те щоб він сподівався втекти. Він просто не міг сидіти без діла; ніякого іншого виходу, звісно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита – чи то ложе, чи то стіл, чи то надгробок – і приліплена до її краю маленька свічка.

Свічка! Справжній восковий недопалок! Розвіяр спершу затужив через те, що нема вогню, а потім, подвоївши зусилля, узявся нишпорити по камері – і знайшов стінну нішу, а в ній – дерев’яну миску, ложку й старе кресало.

Він довго порався, крешучи вогонь. Він був упав у відчай, але не здався, і кінець кінцем свічка загорілась. Розвіяр спершу замружився, а потім, коли звикли очі – побачив підлогу, де-де присипану соломою, кам’яну плиту, стінну нішу й самі стіни з відбитками величезних зубів – темницю прогризали в камені скельні черв’яки.

Йому зробилося страшно – не від того, що він бачив. Він злякався, що свічка догорить і знову доведеться лишитися в мороку.