Мідний король - Дяченко Марина и Сергей. Страница 16

– Я казав тобі, що помреш тяжко?

Розвіяр спробував перевалитись через поруччя. Він задумав це з самого початку й хотів потягнути з собою володаря; не вдалось. Хватка на горлі стислась міцніше.

Тупіт варти, тривожний, старанний, увірвався на балкон і змовк. Мабуть, володар жестом велів охоронцям вийти, тому що кроки одразу зазвучали знов, віддаляючись.

– Згоден, – крізь зуби видихнув Розвіяр.

Володар відкинув його від загорожі – углиб балкона, в тінь. Задихаючись, Розвіяр відповз до стіни, увитої плющем.

– Тобі дорога твоя пам’ять? Ти цінуєш спогади дорожче за життя?

У голосі володаря була цікавість.

– Тобі хочеться вічно пам’ятати, як тебе викинули за борт, неначе ганчірку? А може, ти помреш заради спогадів про рабський ринок?

– І це теж, – сказав Розвіяр.

І згадав – на мить – далеке, піднесене над морем місто Мірте.

Розділ третій

Він згадував його не раз, коли треба було зібратися, забути про біль і втому, повторити ще раз, без зупинок, складну серію ударів, блоків, переворотів. Коли м’язи дерев’яніли, а зв’язки готові були розірватись, і від спраги вилізав язик, а сотник Бран, сволота, не дозволяв пити, «поки не накинеш іще три кола».

Розвіяр давно не був хлопчиком-переписувачем; за короткого ще життя йому доводилося веслувати на «Лусці», тягати мішки та каміння, бігати вгору-вниз по крутих схилах, крутити коловорот і ходити в колесі – але сотник Бран уважав його «шмаркачем» і ганяв, як їздового пацюка. Розвіяр томився страшенно; падаючи на матрац, засинав ще в повітрі й майже не згадував ні дім, ні ліс, ні білок, що біжать по обніжку.

Ніс йому зламали в навчальному бою, за місяць по зарахуванні до молодшої десятки. Він довго ходив у синцях, з підбитими по черзі очима, а потім – пізньої осені – у сутичці без зброї поклав Кривулю, найсильнішого і найдосвідченішого серед щойно зарахованих. Тоді сотник Бран, не кажучи ні слова, перевів Розвіяра з молодшої десятки в дійсну варту.

Усі знали, що Розвіяр колишній раб, але згадувати про це було не заведено. Уважалося, що новим вартівником опікується володар; сам Розвіяр боявся в це вірити. Це диво, що володар велів прийняти його в молодшу десятку замість того, щоб віддати катові… Але опіка?!

Відтоді Розвіяр бачив володаря тільки один раз. Просто з вечірнього вишику його, уже дійсного вартівника, викликали нагору; володар сидів у кабінеті, тій самій кімнаті, де утопилась колись личинка вогнянки. Так само віддзеркалювалися свічки на поверхні водойми в центрі кімнати. Так само недвижно сидів у кріслі чоловік зі шрамом поперек губів.

– Перепиши мені книгу, – сказав володар.

Розвіяру принесли оправу з чистими сторінками, дві великі свічки, каламар і набір ситушачих пер. Він ніяково усівся за письмовий стіл, узяв перо – і раптом злякався, що забув писати, що рука, натруджена й тверда, як дерево, не зможе вивести ні знака.

Володар спостерігав за ним. Гамуючи страх, Розвіяр розгорнув книгу, яку належало переписати.

З перших же рядків йому забило дух. Це був трактат ученого, що жив в Імперії – про магів, їхню могутність і звідки вони беруться. Напевно, дуже цінна, рідкісна, а може, й заборонена для читання усім, окрім імператорських мудреців. Можливо, викрадена зі сховища. Хай там як – така книга коштує дорожче, ніж десяток молодих рабів…

Розвіяр замружився. Знаки складалися в слова, стояли перед внутрішнім зором так само виразно, неначебто він бачив їх очима. Його здібність не покинула його, не забулась, і Розвіяр зазнав у цю мить такої радості, немов зустрів давнього друга.

Він почав переносити побачене на папір – спершу обережно, тремкою з незвички рукою, а згодом усе певніше. «У палаці, й у хаті, і в триногій оселі майстра на Безземеллі – усюди, де є камін або піч, може з’явитись на світ маг. Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцілювати смертельно хворих, але головне його покликання – нести в цей світ те, чого перше не було…»

– Цікаво, – сказав володар, що не знати як опинився в Розвіяра поза спиною. – Якби не інший папір, не свіже чорнило… Твою копію можна видати за оригінал, маленький гекса.

Розвіяр не відповів, занурений у роботу. Володар скоро пішов; Розвіяр сидів сам у великому кабінеті і при світлі двох свічок переписував книгу про магів, їхні звичаї та звання. Як вони ставлять райдужну печатку на імператорські гроші, і як вони вистежують бунтівників за самими тільки замірами, і про персні з кольоровими камінцями, які вони носять на руці, і про те, як їм улягають громи, і про багато іншого.

До ранку він закінчив. Передав книгу особистому слузі володаря, вийшов, похитуючись, спустився в казарму і потрапив просто на ранковий вишик, а сотникові Брану начхати було, хто спав уночі і хто не спав. Управляючись із клинком, зі щитом, з ломакою, з ланцюгом, Розвіяр думав про магів, яким не потрібна військова премудрість, які й без зброї непереможні…

Бран не хвалив його. Але поглядав серйозно, зі схваленням.

* * *

Минула осінь, потім зима. Верхівки гір побіліли. Молоді вартівники катались по крижаних жолобах на щитах – ризикуючи вбитися на смерть. Сотник Бран заохочував ці забави, тому що «без небезпеки не буває звитяги».

Розвіяр піднімався вище за всіх – так, що стискало груди, – і летів, мало не перекидаючись на поворотах, перестрибуючи через провали, через безсніжні камені. Вітер хльоскав по обличчю, немов хотів зірвати його й віднести, як шапку. Очі горіли, сльози зривалися зі щік і летіли назад, перетворюючись на сніжинки, і на вечірньому вишику сотник Бран незадоволено питав:

– Знову заплаканий, мов баба?

Він навчав Розвіяра стріляти з лука й арбалета, хоча тому більше подобалися двобої.

– Ти стрілець, а не мечоносець, – повчально казав Бран. – Руки міцні, хороший зір. – Учися, поганцю, шкуру здеру і на бубон натягну!

Але майже ніколи не бив.

Узимку закрилися перевали, менше роботи стало для дозорів. Прохідною залишилась єдина дорога, що простягається вздовж ущелини, по ній у замок доправляли харчі та паливо з сусідніх селищ. В усьому замку топилися пічки, гаряче повітря здіймалося крізь круглі отвори в підлозі й тремтіло, змішуючись із холодними струменями. Найбільша пічка горіла не загасаючи у другому ярусі замку, зігріваючи покої володаря, і топили її не раби і не слуги, а вартівники з перевірених у ділі.

Розвіяр знав про цю піч, напевно, більше за інших у казармі. Там, у вічках залізної сіті, грілися яйця вогнянки – їх було не менш як тисяча. Про те, що за сила потрапить до рук тому, хто розіб’є їх, Розвіяр намагався не думати.

Зате інші думки цілком переймали його. Інший клопіт, спершу зачепивши тільки краєчком, раптом накинувся й заступив йому світ, і, піднімаючись вище за всіх, злітаючи на щиті по крижаних і снігових язиках, Розвіяр козирився, викликаючи долю на прю.

Долю на ім’я Джаль.

* * *

Їх привозили з довколишніх сіл, іноді з порту Фер. Деякі були рабинями, інші – ні. Вони прислуговували, прибирали, рукодільничали в замку – усі молоді й міцні, з білими зубами, з волоссям, заплетеним у коси. Ночами їм ставилося за обов’язок удовольняти вартівників, тому що в одружених родини були далеко, а решта з варти страждали від самотності.

Джаль потрапила до замку восени, коли Розвіяр був ще в молодшій десятці й думати не міг про те, щоб направитися після зміни «до пташечок». Утім, під проводом у сотника Брана, з його наміром перетворити «шмаркача» на людину, у Розвіяра й думки про жінок не було. Джаль тим часом прижилася в замку, почала всміхатись, і якось Розвіяр побачив, як вона запалює світильники, ідучи вздовж галереї.

Вона піднімалася навшпиньки, доливала олії до каганця, підносила свічку. Її обличчя освітлювалося, широкі рукави відкривалися до плечей, оголюючи руки. Джаль кивала, наче задоволена зробленою справою, і йшла до наступного світильника, і на ходу – так здалося Розвіяру – танцювала.