Мідний король - Дяченко Марина и Сергей. Страница 15

Він згадав про Східну темницю, як про покинуту домівку – там просторо й видно зірки, там вода й м’який мох. І там є «завтра», і «післязавтра», і «за тиждень»; тут, у ямі, вічно тягнеться ніч.

Вогник свічки складався, виявляється, з кількох частин: темний у центрі, яскравий на верхівці й по краях. Він був головним багатством, що лишилося ще в Розвіяра. Його єдиним багатством і надією.

Хороший віск спливав повільно: Розвіяр згадав маяк, де було світло вдень і вночі. Згадав стогін полум’я, що вказувало шлях морським суднам. Згадав пінний слід за кормою «Крилами». Згадав старого, що не хотів відпускати його на «Лусці» і все-таки відпустив.

Лице, облямоване сивим волоссям, неначе вінчиком. «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую. Мідний королю, Мідний королю…»

Розвіярова тінь лежала на стіні – чорна, страшна. А якщо цього разу подіє?! Адже немає іншої надії, тільки на Мідного короля. Візьми, що ціную. Подай, що потребую. Свободи! Життя й свободи!

Тремтливою рукою Розвіяр повторив рух, якого навчив його колись старий.

– Мідний королю… Мідний королю!

Він затнувся, опанував себе і продовжив:

– Візьми, що ціную! Подай, що потребую!

Свічка зникла без звуку. Без сліду.

Знову зробилося темно.

* * *

Уранці його привели до володаря. Той сидів у кріслі на широкому напівкруглому балконі, а поряд стояла на триногій підставці велика далекоглядна труба. Розвіяр колись бачив схожу в руках капітана «Крилами». Щоправда, капітанська була менша.

Варта вийшла. Небо, повите мармуровою сіточкою хмар, було схоже на морську воду – таке ж синьо-зелене, неспокійне. З балкона на три сторони відкривались навколишні скелі: через гострий контраст світла й тіні в їхніх обрисах увижалися скривлені, люті обличчя. Профіль володаря з його зламаним носом здавався частиною цих гір.

Знизу, з ущелини, ледь чутно долинав шум води. Цей шум супроводжував Розвіяра всю ніч. Слухаючи придушений стінами рокіт, потріскування напівостиглого каміння, шелест вітру в продиховинах, він то метався по камінному мішку, то валився без сил на солому.

Йому здавалося, що стіни в темноті стискаються і стеля нижчає. Він зусиллям волі гамував паніку, і тоді стіни, невидимі, зникали зовсім і Розвіяр опинявся сам посеред величезного темного світу. Ще вчора він був ручною твариною, в’ючаком, тяглом, як-от пацюк у барабані. Він був твариною, світ перед його очима плив, невиразний і каламутний, а сьогодні, тепер, немовби спала полуда. Немов очистили від багна й тванюки жовтий кістяний клинок.

Уявити тільки – він сам спрямував личинку до води! Адже міг захопити володаря і, загрожуючи його життю, диктувати свої вимоги! Як же можна було програти, маючи в руках могутню зброю?!

У темряві він налетів на камінну плиту і забив великого пальця на правій нозі. Біль несподівано допоміг заспокоїтись. Розвіяр вирішив, що нічого ще не скінчено, завтра його поведуть на страту або ще куди-небудь поведуть, і тоді він устигне зробити хоч що-небудь: вирватись, або захопити заручника, або, у найгіршому разі, зістрибнути зі скелі, прихопивши з собою катів. Його жахала єдина думка: нікуди не поведуть, кинуть тут без їжі й води, у тиші, темряві – помирати.

Мідний королю, Мідний королю… Він знов ошукав Розвіяра, не подав того, що потрібно, – хоч Розвіяр і віддав йому найдорожчу річ. Замість свободи прийшли розчарування й злість, і шалена жага діяти – чим це допоможе бранцю в камінному мішку?!

Над ранок він майже заспокоївся. Лежав тихо, уп’явшись у морок, і думав про звіруїнів – хто вони, звідки вони взялись і навіщо. Думав про володаря – скільки волі та часу, скільки грошей та влади знадобилося, щоб видовбати – вигризти – в скелі його замок. Про сліди зубів скельних черв’яків. Про магію; чи був магом старий Маяк? Навряд щоб. Чи може сам володар виявитись магом? Цілком можливо, це багато що пояснило б. Чим він платить своїм людям? Звідки приходять продуктові каравани? Як далеко звідси до кордонів Імперії, і чи витримає замок проти атаки з повітря? І чи можна його здолати, а якщо можна, то як?

Він навіть заснув – за кілька хвилин до того, як по нього прийшли. І ось тепер стояв на напівкруглому балконі, боячись повірити цій удачі. Володар відпустив варту, вони зостались удвох, і руки в Розвіяра вільні, а володар не дивиться на нього. Сидить, уторопивши очі на гори, немов забувши про бранця…

– Не здумай стрибати на мене. Помреш тяжко.

Розвіяр ледь здригнувся. Щоб перевершити цю людину, щоб захопити його розполохом, знадобиться вся Розвіярова воля та хитрість.

І він примусив себе розслабити аж до тремтіння напружені м’язи.

– Учора ти не був таким лютим, – сказав володар. – Тобі було досить самого життя, навіть не свободи. Тепер ти передумав?

– Ні.

– Дуже добре. Скажи: звідки ти знаєш про личинок вогнянки? Звідки ти знаєш, якщо навіть серед моїх людей з цією таємницею звірені тільки найнадійніші?

Розвіяр уривано зітхнув.

– І не думай брехати, – уривчасто кинув володар. – Раби шепотілись у темниці? Чи наглядачі?

– «Коли трісне шкаралупа – вийде вогняний звір на свободу, і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням, – вимовив Розвіяр. – Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як вийдуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду – тоді він згине…»

Неуважний володарів погляд зібрався в точку, як світло в скляній лінзі. Розвіяр дивився йому в очі, стараючись не кліпати.

– «Повчальне казання про людей, звірів та інших тварей», – сказав володар із дивним притиском. – Ти умієш читати?

– Я переписувач книг… був.

– Цікаво. – Володар сів рівніше, сплів на коліні довгі жовтуваті пальці. – Ось користь освіти… Як сталося, що ти перестав бути переписувачем?

– Я з дитинства був рабом в одного письменного пана на ім’я Агль. Він вирішив заробити переписуванням у Мірте…

Розвіяр говорив, долаючи хрипоту. Болюче відкашлювався й продовжував розповідати. Володар слухав, очі його горіли все яскравіше, шрам поперек губів ставав темнішим і помітнішим.

– Ти гекса?

– Наполовину… Так кажуть.

– Та й дурень був твій колишній хазяїн… Кажи далі.

Розвіяр розповів усе не ховаючись. Не згадав тільки про замовляння, якого навчив його старий на острові під маяком.

Володар довго мовчав. Тінь, що прикривала балкон, відсунулась, на поруччя впав промінь, і воно зайнялося – мідяне, до блиску відполіроване, кругле поруччя.

– Тобі коли-небудь давали «солодкого молока»?

Розвіяр здригнувся. Питання поставлено побіжно, немов мимохідь, але думка про «солодке молоко» була куди огидніша, аніж найжорстокіший смертний вирок.

– Це вихід для тебе, – сказав володар з несподіваною м’якістю. – Після того, що ти скоїв… Адже в замку не сліпці. Поповзе поголоска. У багатьох народиться страшна спокуса. Як мені бути з моїми людьми, які бачили, як ти командував личинкою?

– Ні. Я не хотів. Я…

– Доведеться потроїти охорону великої печі, – немов міркуючи, продовжував володар. – У мене багато їх, цих личинок у яйцях. Коли занадто дозоляють звіруїни чи інші вороги, я просто розбиваю шкаралупу. Але як тепер довірити ці яйця рабам-носильникам? Чи вартівникам, що стали на службу за гроші?

– У мене не було іншого виходу!

– Був. Мовчки померти, як учинив би на твоєму місці будь-який інший раб, не такий освічений… не такий кмітливий. Правильно було б улаштувати публічну страту… на науку. Але я обіцяв тобі життя, і я додержу слова. Ти вип’єш «солодкого молока» і поїдеш у Фер, де тебе заново продадуть.

Розвіяр кинувся не роздумуючи.

Між ним і володарем було п’ять кроків. Розвіяр стрибнув і схибив, спіткнувся об виставлену ногу, утратив рівновагу, його жбурнули до поруччя. Мідь уп’ялась у ребра, страшна сила навалилася згори, холодні пальці здушили горло. Смикаючись і хриплячи, Розвіяр устиг побачити, як володар притримує вільною рукою захитану триногу з далекоглядною трубою.