Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович. Страница 66

— Популярні статті. Передачі по телевізору…

— Я процитую речення з книги цього дивовижного вченого. Він ставить питання так: «Чи був де-небудь початок життя й живого? Чи живе й життя такі ж вічні основи космосу, якими є матерія й енергія? Чи характерні життя й живе тільки для однієї Землі, чи це є загальний прояв космосу?».

— Вражаючий масштаб мислення…

— Атож! Тут — ключ до розуміння моєї альтернативи. Я повністю згодна з Вернадським щодо вічності життя. Та й багато інших учених вже впевнено стверджують геологічну вічність життя. Воно існує всюди, де виникають відповідні умови. Спалахує так, як процес горіння чи ядерна реакція. Визнавши цю тезу, ми збагнемо, що життя і його вищий прояв — розум розвиваються у всесвіті протягом безмірних циклів буття. Отже, життя й розум уже давно осягнули найвищі ступені прояву, найвищу гармонійність і мудрість. Ти розумієш, до чого я веду?

— Ще не збагнув.

— Дуже проста думка, висновок, який проситься поза всякими спекуляціями: світове життя має бути цілком згармонізованим, у ньому узгодяться всі чинники і прояви за законом краси й цілості.

— Як же тоді пояснити земну аномалію?

— Саме як аномалію, — тихенько засміялася Христина. — Як своєрідну хворобу життя. Уяви собі далеку епоху виникнення біосфери на Землі, спалах віталізації, породжений сукупною дією Великого Космосу. Першоклітини, які почали функціонувати в первісних океанах, могли бути цілком нормальні, гармонійні, несли в собі генетичний код злагодженого життя, повністю автотрофного. Потім відбулася певна деформація. Ми не можемо поки що зрозуміти, де причина такого втручання. Основне те, що деформація відбулася. Геноблоки грядущих еволюційних форм отримали спотворену програму. Почали виникати страхітливі монстри у водах і на суші, ніби відбитки у дзеркалах «кімнати сміху». Чим далі — тим жахливіше! Згадай потвор далеких геологічних епох — різних там тиранозаврів, птеродонів, іхтіозаврів… та й наших носорогів, бегемотів, крокодилів. Красунчики — не приведи боже! А хмари гнусу, а блощиці, а скорпіони, а гади?

— То ти вважаєш, що вся земна еволюція хвора? А як же тоді людина?

— Може, людина для того й сформована природою, щоб вилікувати біосферу, повернути їй першородство, гармонію. Людина — ніби носій імунних сил єдиного життя.

— Але саме ж людина найбільше руйнує природу! Як ти це поясниш?

— Людина прийняла в себе не лише алгоритм одужання, зцілення природи, а й весь ворожий, антагоністичний заряд нищення життя. Як влучно колись писав Достоєвський: поле бою антагоністів — серце людини. Не забудь про те, що лише мисляча істота збагнула біль природи, зберегла легенду про Едем — світ радості й цільності. Саме людина забила тривогу з приводу деградації біосфери…

— Але конкретно… що робити конкретно? Потоку руйнації треба протиставити такий же… та ні! Незміряно потужніший потік творення, реконструкції. Де він? Хто очолить його? Невже ти гадаєш, що окремі ентузіасти можуть мати успіх в середовищі тисяч і тисяч байдужих споживачів?

Христина зупинилася. Ступила крок до хлопця і взяла його руки в свої гарячі долоні. Він затремтів від того доторку, ніби електричний струм пронизав тіло. Очі дівчини здавалися глибокими проваллями, в них мерехтіли відблиски зірок.

— Чому ти волієш, щоб хтось взяв на себе тягар відповідальності? — вимогливо й суворо запитала вона. — Хіба гадаєш, що для цього потрібна виключність? Чи особливий талант? Роби справу там, — де ти опинився. Вважай, що на тебе дивиться всесвіт, що ти робиш те, від чого залежить доля планети. Може, твоя краплина буде вирішальна у тій чаші, яку наповнюють ентузіасти! І звідки тобі відомо, скільки їх і хто вони. І де?..

ЧАСТИНА

ЧЕТВЕРТА

Небувальщина

Диво зелене рідного світу,

Струмені сили неба й землі,

Тайні посланці зела і квіту –

Наших сердець ковалі.

Кожен твій подих, думу, натхнення

Тче на верстаті земного життя

Ткаля зелена — дивная неня

Вічної річки буття.

Сину коханий, сім’я крилате –

Ніжне послання добра і краси –

Із материнської рідної хати

В зоряний світ понеси…

Пісня Зелен-дива

Пелюстками облітають роки і століття,

Та в природи не марніє, зеленіє віття.

Понад мороком і смертю, понад всі руїни

Піднімайте білосніжні крила лебедині!

Пісня дивів

ЩОДЕННИК РУСАЛІЇ

…Диво дивне трапилося зі мною. Саме тому я й вирішила віднині записувати все, що стосуватиметься сьогоднішньої ночі: роздуми, зустрічі, бесіди в людьми, міркування мислителів.

Надвечір я повернулася зі школи, несучи атестат зрілості, а на додачу — золоту медаль. Прадід Василь завжди застерігав мене від марнослав’я, а все ж таки приємно: не соромно глянути у очі батькам і друзям. Дома вітали мене бабуся Олена і дідусь Микола Горенко, вони приїхали з Києва, щоб відзначити цей день. Від мами й тата — телеграма з Делі: щиро вітають і бажають обрати шлях єдино правильний, неповторний, радісний. «Щоб при завершенні життя не було сумніву у власній стежині», — так завершувалася телеграма.

Уже в сутінках я відвідала прадіда Василя в землянці. Похвалилася золотою медаллю, жартома вимагаючи подарунка. Він уважно подивився мені в очі, сказав:

— Буде тобі подарунок. Підеш зі мною.

— Куди?

— До лісу.

— Вже сутінки, нічого не побачимо…

— Те, що треба, ми побачимо…

Заінтригована словами прадіда, я слухняно пішла за ним. Він провів мене ледь помітною стежкою поміж чагарями до малесенької річечки Вити. Продирався крізь терни й кущі глоду, розгортав буйнотрав’я чортополоху, визначаючи напрямок за якимись ознаками, відомими лише йому. Під ногами захлюпала вода. Прадід звелів зняти туфлі. Далі ми йшли босоніж під мерехтінням зірок, намацуючи стежку поміж купинами. Нарешті зупинилися. Довкола стояла суцільна стіна вікових дубів. Один з них вирізнявся товстелезним стовбуром, що біля кореня сягав у діаметрі не менше п’яти метрів, і височів, як мінарет, метрів на п’ятдесят вгору.

Я обійшла довкола велетня, торкаючись до звивин вузлуватого коріння, котре потужно занурювалося в землю, ніби обіймало її надійно і вмиротворено. Дідусь поклав долоню на моє плече і, ніби нас хтось міг підслухати в сутінках ночі, шепнув:

— Ну що?

— Це диво. Чому ніколи не показував мені? Скільки йому літ?

— Півтори тисячі. А може, й більше. Він уже був патріархом лісу, коли Русь приймала хрещення. Він пам’ятає всіх князів, він живий свідок нашої історії.

— Ти так про нього кажеш, ніби це якийсь літописець…

— Більше, доню, більше…

— Чому про нього не писали? Хіба вченим не цікавий такий феномен?

— Це не феномен, — докірливо сказав прадід. — Це один з вартових нашого краю. Затямила? У лісників є мовчазна домовленість — жодного слова про нього нікому. Ні пари з вуст! Хтось із лісогосподарників пронюхав про гіганта, розшукав його і навіть спробував пильгучити бензопилою.

— Який ідіотизм, — жахнулася я.

— Отож! Наспіли лісники, зупинили злочин. Як вони там гомоніли з тим заготівельником — не знаю. Відомо лише, що той чолов’яга забув про цього дуба і навіть перевівся з нашого району в інше місце.

— То оце і є… твій подарунок для мене?