Помаранчева дівчинка - Ґордер Юстейн. Страница 1

Юстейн Ґордер

ПОМАРАНЧЕВА ДІВЧИНКА

Мій тато помер одинадцять років тому. Мені тоді сповнилося лише чотири роки. Я не сподівався на нову з ним зустріч, але ось тепер ми удвох пишемо книжку.

Це найперші рядки нашої книжки, їх пишу я, а тато приєднається трохи згодом. Він більше має що розповісти.

Я не певний, наскільки добре пригадую свого тата. Очевидно, мені тільки здається, ніби я його пам’ятаю, насправді ж його образ закарбувався в моїй пам’яті з фотографій, які я бачив не раз.

Хоча твердо знаю, що один-єдиний спогад таки справжній: ми сиділи на терасі й дивилися на зорі.

На одній зі світлин ми сидимо з татом на жовтій шкіряній канапі у вітальні. Схоже, він розповідає мені щось дуже гарне. Канапа й далі стоїть у вітальні, але тато на ній більше не сидить.

На іншій світлині ми сидимо, втиснувшись удвох у зелене крісло-гойдалку, на заскленому ґанку. Ця фотографія висить на стіні ґанку від самого дня татової смерті. Ось тепер я сиджу в зеленому кріслі-гойдалці. Намагаюся не гойдатися, бо пишу у великому зшитку. Потім всі записи наберу на старому татовому комп’ютері.

Цей комп’ютер заслуговує на окрему розповідь, але про це далі.

Старі світлини завжди викликають дивні відчуття. Вони належать іншому, не нинішньому, часові.

У моїй кімнаті лежить величезний альбом з татовими знимками. Наче аж моторошно мати стільки фотографій людини, якої вже немає. У нас є чимало й відеозаписів… Мені навіть стає трохи ніяково, коли я чую татів голос — він мав розкішний бас.

Слід би заборонити перегляд відеофільмів з тими людьми, які вже не живуть на світі, чи, як каже моя бабуся, яких вже немає серед нас. Негоже підглядати за померлими.

В одному з відеозаписів чутно й мій голосок, тоненький, писклявий. Нагадує писк пташеняти.

Ось і того разу: тато розмовляв басом, а я — дискантом.

На відео я сиджу в тата на плечах і намагаюся досягнути зірку з різдвяної ялинки. Мені не більше року, я можу тільки ледь хитнути деревцем.

Коли мама переглядає відеозаписи, де ми удвох з татом, вона, буває, відхиляється в кріслі й заходиться сміхом, хоча сама ж усе те знімала на камеру. Не варто їй, як на мене, сміятися, дивлячись на тата. Хтозна, чи йому б це сподобалось. Тато, напевно, сказав би, що вона порушує правила.

На іншій відеокасеті ми сидимо з татом під променями лагідного великоднього сонця перед нашою літньою хатиною на Ф’єльстьолені, тримаючи в руках по половинці помаранчі. Я намагаюся висмоктати сік із неочищеного плоду. Тато тієї миті, мабуть, думає про зовсім інші помаранчі. Я майже певний того.

Тато захворів одразу після Великодня. Він нездужав понад півроку і дуже боявся смерті. Гадаю, він знав, що помирає.

Мама часто розповідала мені, як страшенно гірко було татові, що він помре і, можливо, не встигне по-справжньому запізнатися зі мною. Бабуся теж оповідала щось схоже, але якось так загадково.

У бабусі незвично змінюється голос, коли вона розмовляє зі мною про тата. Та воно й не дивно. Бабуся з дідусем втратили дорослого сина. Важко навіть уявити горе від такої втрати. На щастя, у них залишився ще один син. Бабуся ніколи не усміхається, дивлячись на татові фотографії. Вона розглядає їх побожно. Це її слова.

Тато вважав, що з хлопчиком, якому виповнилося три з половиною роки, вести дорослі розмови не час. Нині я розумію, що він мав на увазі, і ти, читачу, теж невдовзі збагнеш, прочитавши цю книжку.

Я маю світлину, на якій тато лежить в лікарняному ліжку. Його обличчя там дуже вихудле. Я сиджу в тата на колінах, а він притримує мене за руки, щоб я, бува, не впав на нього. Він намагається усміхатися мені. Світлину було зроблено за кілька тижнів до татової смерті. Ліпше б я її не мав. Але вона є, і викинути я її не можу. І не дивитися на неї теж не можу.

Нині мені п’ятнадцять чи, радше, п’ятнадцять років і три тижні — якщо уже бути точним. Називаюся Ґеорґ Рьоед, мешкаю на Джмелиній вулиці в Осло разом з мамою, Йорґеном та Міріам. Йорґен — мій новий тато, але я його називаю просто Йорґеном. Міріам — моя молодша сестричка. Їй лише півтора рочку, вона ще така мала, що з нею по-людськи й не порозмовляєш.

Ясна річ, жодних старих світлин чи відео з татом та Міріам не існує, Міріам Йорґенова доня. Я був у тата єдиною дитиною.

Наприкінці цієї книжки виявиться сенсаційна таємниця Йорґена, але тепер і словом її не зраджу. Хто читатиме, про все довідається.

Після татової смерті до нас прийшли дідусь з бабусею, щоб допомогти мамі впорядкувати татові речі. Та однієї важливої речі вони не знайшли — записів, які тато закінчив перед тим, як його забрали до лікарні.

Тоді, власне кажучи, ніхто не знав, що тато написав якусь оповідь. Історія про Помаранчеву дівчинку виринула на світ щойно минулого понеділка. Бабуся надумала навести лад у майстерні й за обшивкою червоного дитячого спортивного автомобільчика, на якому я возився в дитинстві, знайшла рукопис.

Чому він там опинився — загадка. Випадковістю це бути не могло, бо оповідь, яку тато написав, коли мені було три з половиною роки, дещо пов’язана з автомобільчиком. Не маю на увазі, що в записах розповідається звичайна історія про спортивну машинку — зовсім ні. Він написав розповідь про Помаранчеву дівчинку мені, щоб я прочитав її, коли стану достатньо дорослим, аби зрозуміти її. Він написав листа в майбуття.

Якщо це справді мій тато запхав численні списані аркуші під обшивку старого дитячого спортивного автомобіля, то він мусив мати абсолютну певність, що листи завжди доходять до адресата. Мене враз пронизала думка: про всяк випадок потрібно ретельно перевіряти усі старі домашні речі, перш ніж відносити їх на блошиний базар чи викидати в сміттєвий контейнер. Я навіть уявити боюся, скільки усього можна довідатися зі старих листів та іншого мотлоху на сміттєзвалищах…

Останніми днями одна думка не давала мені спокою. Мені здається, що мали б існувати простіші способи надсилати листи в майбутнє, аніж запихати їх до старого дитячого автомобіля.

Іноді нам хотілось би, щоб нашого листа хтось прочитав не відразу, а, скажімо, за чотири години, чотирнадцять днів чи сорок років. Розповідь про Помаранчеву дівчинку саме й була таким листом. Листом, написаним Ґеорґові, хлопчині дванадцяти чи чотирнадцяти років, тобто синові, якого тато ще не знав і, можливо, ніколи й не пізнає.

Уже час розповісти й вам про все.

Десь менше, ніж тиждень тому, я повернувся з музичної школи і несподівано застав удома дідуся з бабусею. Вони, не попередивши заздалегідь, приїхали з Тьонсберґа і мали намір у нас переночувати.

Усі четверо — мама з Йорґеном теж були присутні — з нетерпінням чекали, доки я зайду до передпокою і почну скидати черевики, брудні й промоклі, але тієї миті це нікого не хвилювало. Їхні думки були деінде. Я відчував, що в повітрі повисала якась тривога.

Мама сказала, що Міріам уже спить, ніби відсутність сестрички щонайліпше пасувала до відвідин дідуся з бабусею. Зрештою, Міріам не їхня внучка. Вона має своїх дідуся і бабусю, які теж приємні люди і, буває, приїжджають на гостину, але, як то кажуть, кров густіша за воду.

Я увійшов до вітальні й сів посеред кімнати на килимі — в усіх був урочистий вираз облич, тож я відразу запідозрив щось серйозне. Ніяких збитків останнім часом я у школі начебто не наробив; із музичної школи, де вчився грати на фортепіано, повертався вчасно, а востаннє поцупив з кухонного столу десять крон ще багато місяців тому. Тому запитав: «Щось трапилося?»

І бабуся почала розповідати, що вони знайшли листа, якого мій тато написав мені напередодні своєї смерті. У грудях стислося від тих слів. Від татової смерті спливло одинадцять років. Я навіть не певний, чи пам'ятаю його. Лист від мого тата — це прозвучало майже з такою ж страхітливою урочистістю, як заповіт.