Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 56

Під вечір почали з'їжджатися гості. Лакеї зустрічали їх у дворі і проводили до вітальні, де за жвавими балачками та плітками ті гаяли час до застілля. Нарешті гостей провели до бенкетної зали, де вже красувалися численні наїдки та напої, на чолі столу сиділи господарі. Доки гості розсідалися, Домінік переминався з ноги на ногу, аж поки графиня знаком підкликала його до себе.

— Ви сидітимете поруч мене, — пошепки промовила пані Другет.

Гепнер зніяковів, але вклонився і подякував за таку честь.

Граф також зустрів його по-дружньому, промовисто показавши на свій кухоль, у який було налито… квасу. Вочевидь, затятий пияк таки знайшов у собі сили не скотитися остаточно в прірву.

Горбатий ксьондз запросив присутніх до молитви, щоб подякувати Господу за чудодійне одужання графині, котра своєю побожністю і щедрістю не поступається святим угодникам. Усі присутні явили смирення, проте, щойно молитву було завершено, вони накинулись на розкішні наїдки, як голодні пси.

За годину-другу декого від надмірного завзяття слуги вже виводили на свіже повітря, а в залі лишалися тільки найстійкіші та найобачніші. Проте й вони дедалі менше звертали уваги одне на одного, невпинно проголошували тости і докидали солоних жартів. А шляхетні пані мусили підвестися з-за столу і покинути своїх мужів лихословити самих. Звісно ж, господиня, пані Другет, першою подала такий приклад, хоч її власний чоловік так і не доторкнувся до вина і взагалі був взірцем добропорядності. Він з виглядом мученика жадібно ковтав немилосердну слину, але спогади про недавні жахіття були сильнішими, ніж бажання влитися в цю вакханалію. Господар глянув услід дружині, а потім повернув до Гепнера своє спітніле обличчя.

— Воістину, я щасливець, мій друже, — несподівано сказав граф, — навіть незважаючи на ті муки, що переживаю зараз. Пані Другет мене просто вражає!.. І якщо, не приведи Господи, вона знову колись стане такою ж сухою, як раніше, клянусь честю, я змушу її ще раз впасти з коня. А поки що понад усе прагну опинитись у її постелі! От тільки нехай панство роз’їдеться…

Він глянув на захмелілих гостей і скривився у презирливій усмішці.

Домінік відчув щось схоже на заздрощі. Йому пригадалось, як він припав до її грудей, і йому раптом до нестями захотілось зробити це ще раз. Мотнувши головою, він, здавалось, прогнав це солодке видіння, але воно нікуди не поділося, а тільки розтеклось по жилах гарячою жагою. Зрештою, Гепнер поклав собі, що надто захопився п’янкими трунками зі столу.

Несподівано за спиною він зауважив Юстину. Дівчина прошепотіла:

— Вас хоче бачити її милість графиня… — відповіла служниця.

— Он як?

Він роззирнувся. Граф був цілковито поглинутий розмовою з горбатим ксьондзом. Вийти вдалося непомітно, попри те, що Гепнер хитався, як од вітру.

У покої, де чекала його графиня, панував морок, що ледь розсіювався скупим світлом лампадки. Силует жінки заледве вгадувався, і тільки голос турботливо запитав у Домініка, як той почувається. Гепнер стримано подякував, краєм ока спостерігши, як Юстина хутко вийшла з кімнати і щільно зачинила за собою двері.

— Даруйте, я втомилася від галасу і безлічі свічок… — озвалася пані Друге. — Сподіваюся, ви не заблукаєте?

— Ні, ваша милосте, — відповів чоловік.

— Либонь, я зробила це мимохіть, щоб приховати бентегу. Хоч мені це не зовсім вдалося. Як ви гадаєте?

Спантеличений Гепнер не знав, що відповісти. Від вина голова паморочилася, тож він боявся, що бовкне якусь дурницю. На щастя, графиня продовжила сама:

— Важко сховати вогонь, котрий розгоряється всередині дедалі з більшою силою… Бачте, я знову про це… І майстерня тут ні до чого… Коли ми… Я після вашого пориву, що мала би його засудити, відчула себе, як виноградар, що, занедбавши лозу, запрагнув раптом доброго плоду. Що лишається йому, як не попрохати вина в сусіда? Хоч пан Другет, в силу своїх досить обмежених потреб, втішений і тією дрібкою, що йому стільки років законно діставалась… Не знаю, хто більше мені потрібен: священик чи ви — лікар, ви зцілили мого чоловіка, я мусила розповісти про свої страждання саме вам… Підійдіть ближче…

Домінік раптом відчув запаморочення. До краю зневажаючи себе, він опинився так близько від графині, що чув її уривчасте дихання.

— Я мушу розповісти вам ще одну річ, — продовжила вона пошепки, — поділитися тим, що найбільше не дає мені спокою. Сівши тоді на коня по-чоловічому, я вперлася колінами в його боки, а лука сідла опинилася в мене поміж… Поміж стегнами… Чим дужче я мчала, тим більше торкалась її…

Гепнер сіпнув комір, бо йому забракло повітря. Свідомість розхлюпалася, як переповнена чаша, не вмістивши вже останніх слів графині: «я ніколи досі не відчувала такого, Домініку. І мені захотілося, щоб це… щоб я…»

— Ну, залиште мене!..

Домінік збентежено вискочив.

Наступні дні минали монотонно і сіро. Увесь час дощило, і в графа Другета розболілася спина. Гепнер мусив бути поруч, вигадуючи різноманітні мазі і примочки, щоб полегшити його страждання. Але мучив господаря замку не лише біль. Недобрі передчуття заволоділи ним, коли в зазначений день не з’явився Іштван, який мав би привезти в Невицьке Софію Єлецьку. Не з’явився він і наступного дня, від чого граф люто лаяв його зрадником, перевертнем та сучим сином. Здавалось, тверезу дійсність переварити йому важко, іще трохи, і він гукне Ласло, який сидів тепер без роботи, глипаючи на всіх, як прогнаний пес.

Увечері Домінік повертався у свою кімнатчину, де часом заставав Юстину, яка приносила їжу та запалювала йому свічку. Дівчина була неговіркою, як і вперше, коли вони зустрілися. Гепнер спробував допитатися, в чому річ, але вона тільки відводила погляд.

Якогось вечора до нього тихо постукали. Було вже пізно, за вікном невпинно стугоніла буря, гуркочучи дощовими ринвами і завиваючи вітром. На порозі стояла бліда жінка. Графиня скидалась на примару, наче потрапила вона сюди не через двері, а проникла крізь стіну. Пані Другет мовчала. Гепнер схилився перед нею, йому до болю хотілося побачити її, почути її голос. Він ладен був якби міг, забігти кудись. Він торкнувся її руки, вона не озвалась. Та чи потрібні слова про божевілля, яке впало на них? Усе змішалося — жар омріяного і холоднеча реальності, дика пристрасть притискала жінку грудьми до сирого підвіконня, змушуючи кричати в дощову прірву від болючої насолоди. Кудись щезли думки, що на Страшному Суді доведеться відповідати за перелюб… І за цю одержимість…

Вона приходила щовечора, аж поки одного разу сказала, що це — востаннє. Обличчя графині зачаїло якусь потаємну і страшну муку, як мучаться ті, кого долає пристрасть і сумління. Гепнеру защемило серце, він відчув, що це кінець.

Жінка підвелася, і то вже була гордовита шляхтянка, але яка ж вона була болісно гарна…

— Завтра ви будете супроводжувати мене до монастиря в Мункачі, — твердо сказала пані Друге. — Ви добряче прислужилися графові останнім часом, тож можна розраховувати на його прихильність. Як тільки від’їдемо досить далеко від Невицького і проминемо Унгвар, я подам вам знак. Для втечі…

Домінік не повірив своїм вухам.

— А варта? — перепитав він обережно.

— Кожен з них отримає по форинту, — відповіла графиня, — тож не надто будуть перешкоджати. Похапають зброю, хтось, може, для годиться вистрілить, але вам досить буде тільки пришпорити коня. У дорожній сумці при сідлі знайдете їжу і трохи грошей. До Лемберга має вистачити, якщо, звичайно, попрямуєте туди.

Домінік опустився на коліна і кинувся обійняти свою рятівницю, проте пані Другет м’яко відсторонилася.

— Не треба, — благально мовила вона, — інакше… я передумаю…

Вона поспіхом вийшла, зоставивши Гепнера в сум’ятті. Сповнений хмільної надії, шепочучи напівбожевільні молитви, він простягся на долівці і пролежав так до самісінького ранку.

Із напівсну чи напівзабуття його вивів ранковий гомін на подвір’ї. Визирнувши у вікно, він побачив з десяток солдат і двох служниць, що галасливо поралися біля осідланих коней та запряженого екіпажа. Графиня ще не вийшла, але він зрозумів, що цей почет готується для неї. Стримавшись, аби не помчати щодуху вниз і цим самим видати себе й пані Другет з головою, Домінік нервово спостерігав за приготуваннями. Час тягнувся немилосердно, йому здавалось, що за ним нікого так і не пришлють.