Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 57
Нарешті з’явилась графиня. Трохи згодом слідом за нею вийшов господар замку. Гепнер не міг бачити його обличчя, але йому здалося, що граф спокійний і навіть усміхнений. Можливо, це через те, що припинились дощі і його вже не мучила спина.
Нарешті до кімнати ввалився захеканий служка, повідомивши, що її милість запрошує пана людвисара приєднатися до мандрівки в монастир, котру вона має намір здійснити. Раніше, ніж той договорив, Гепнер кинувся донизу.
За півгодини паломники вирушили в дорогу. Озирнувшись, Домінік побачив, що граф Другет змінився на виду і споглядав їм услід вже не так добродушно. Утім, тепер це було байдуже. Якщо вийде так, як спланувала графиня, то вже до полудня він буде вільний. Ця думка щемила серце і, здавалось, окриляла навіть його коня, від чого той гарячився і рвався вперед. Можливо, йому, як і вершнику, значно легше дихалось на цій розкислій дорозі поміж вологими схилами гір, що тріпотіли на осінньому сонці ще не розгубленим золотом. Трохи нижче свіжіли води Унгу, тягнучись неквапно, як лінивий вуж, в передчутті холодної пори.
За Унгваром розкинулась рівнина з попелястими хмарами на обрії. Вони передрікали негоду, проте Домінік назвав би їх Божим знаком. Швидше б опинитись там, удалині! Графиня не поспішала подавати йому знак. Може, ще був не час. Думати про те, що пані Другет змінила своє рішення, йому не хотілося. Він нетерпляче позирав крізь шовкові завіски карети, силкуючись з’ясувати причину зволікання.
Нарешті карета спинилася. Графиня пильно вдивилася в попелясту далину.
— Скажіть, пане Гепнере, — спроквола мовила вона, — чи видно вам сокола, он там, на видноколі?
Домінік глянув невидющими очима туди, куди вказала графиня, і з удаваним спокоєм відповів:
— Мені здається, це ворон, ваша милосте.
— Помиляєтесь, — досадливо заперечила вона, — ваші очі підводять вас. Це сокіл.
— Хай змилується наді мною ясна пані, — стримуючи радість, промовив Гепнер, — я бачу ворона.
— Ви мене засмучуєте, — твердила жінка, — це все одно, що сплутати темряву і світло, янгола і демона.
— Тоді я рушу вперед, аби переконатись у вашій правоті, моя пані!
З цими словами він скочив на коня, і перш ніж хтось став йому на заваді, щодуху помчав по розгрузлій дорозі туди, де в небі справді кружляв сокіл. Вартові кинулись навздогін, але, як і було обіцяно, не надто докладали зусиль, щоб упіймати втікача. Зрештою, вони взагалі залишили його в спокої і повернулись до екіпажа.
Отже, нарешті свобода! Вона обіймала його зустрічним вітром, забивала подих, повнила груди і дурманила голову. Усе навколо несподівано здалося йому безцінним скарбом: мокре листя на буках він не проміняв би й на гору золота, а дорожнє каміння — на жодні коштовності. Навіть дощова вода в калюжах здавалась цілющою, як джерело Гіппокрена.
Промчавши несамовитим галопом добрих чверть години, утікач стримав коня. Слід було берегти його сили, бо шлях попереду лежав довгий. З дороги в рідкий лісок збігала покручена стежка, ведучи, мабуть, у найближче село. Трохи подумавши, Домінік рушив нею. Йому хотілось уникати широких путівців, принаймні до гір, а далі вже, думалось, небезпеки буде менше.
За годину лісову тишу пронизав собачий гавкіт. Очевидно, неподалік були мисливці. Гепнер стрепенувся, але вирішив зберігати спокій. Зрештою, кому відомо, що він утікач? Пришпоривши коня, Домінік спробував опинитись від них якнайдалі, проте гавкіт невпинно наближався. Ще трохи, і можна було розгледіти кількох вершників, які рухались просто на нього. Згадавши, що він не має навіть шаблі, втікач люто стиснув зуби. Мисливські хорти вже вовтузились під копитами коня, і найкраще було зупинитись та вичавити з себе посмішку.
П’ятеро вершників зі списами та арбалетами оточили його, мовби він був їхньою здобиччю. Невдовзі наблизився ще один, червонопикий пузань, в якому Домінік з жахом упізнав графа Другета.
— А-а, пане Гепнер! — вигукнув той, мовби в їхній зустрічі не було нічого незвичного, — радий вас бачити. Скажіть, не пробігав тут часом вепр? Ми женемо його від самого Невицького. Хитра тварюка.
Приголомшений Домінік не знайшов, що відповісти, і тільки з відчаєм дивився на мисливців. Обличчя їхні були викривлені ненавистю і бажанням загнати. Якщо не звіра, то втікача.
Пан Другет тим часом зліз із коня і неквапно підійшов до нього.
— А ви також на полювання, Домініку? — запитав він, опускаючи руку в його сумку, що висіла при сідлі. — О-о, бачу, вас нівроку спорядили… Їжа, вино і навіть гроші… Тільки навіщо вони мисливцеві? Може, ви гадали, що в наших лісах дичину купують?
Вершники глузливо зареготали. Як тільки Другет знову виліз в сідло, вони оточили бранця ще тісніше і, пригостивши кількома стусанами, міцно зв’язали йому руки. Не гаючи часу, граф наказав рушати в Невицьке.
Мисливці і спійманий утікач в’їхали в замок ледве пополудні. На подвір’ї стояв екіпаж графині, отже, її також було викрито. Другет не дозволив дружині навіть доїхати до монастиря, можливо, боячись, що вона там і залишиться. Сильніше за все Гепнеру дошкуляла провина. Що буде тепер з цією жінкою? Адже граф, очевидно, здогадався про все.
Утім, попри найгірші сподівання, господар замку, здавалось, тамує свій гнів. Підкуплену варту висікли канчуками і прогнали, а Домінікові лиш заборонили виходити зі своєї в’язниці, де, як і раніше, під дверима виставили варту. Як повелися з пані Другет, він не знав, але сподівався, що до неї також було проявлено милосердя. Цього йому хотілося більше, аніж свободи.
Щодо графа, то він знову кинувся в пиятику. Цілісінькими днями та й уночі з двору і сусідніх веж чулися його гучні крики і сороміцькі пісні. В останньому пан Другет вправлявся з особливим завзяттям. Можливо, так він виливав свій біль або ж хотів помститись перелюбникам, наче то саме про них горлав брудних пісень. На більше, схоже, в нього не вистачало духу.
Так минув ще тиждень. Іштвана досі не було, і граф просто навіснів. Тепер він зовсім не спав, а пити почав ще дужче. От-от, здавалось, його шлях трафить, але, вочевидь, людські можливості можуть бути нездогадними.
До в’язня, як і раніше, навідувалась Юстина, приносячи йому їжу, але той її не торкався. Нарешті, одного дня служниця не витримала:
— Про мене, можете вмерти з голоду, але подумайте про тих, хто хоче вам допомогти. Гріш вам ціна, коли самі зведете їхні зусилля намарне…
В очах Домініка промайнув ледь помітний вогник. Юстина озирнулась на вартових, але ті були зайняті балаканиною.
— Пообіцяйте мені, що від сьогодні будете їсти, — пошепки сказала вона, — можливо, завтра вам знадобляться сили…
Бранець кивнув. Відповівши йому теплою усмішкою, дівчина хутко вийшла за двері, не викликавши у солдатів ніякої підозри.
Наступного вечора Юстина застала Домініка у значно кращому настрої, хоч сама була чимось стурбована. Поклавши посеред кімнати великий вузол, вона сказала, що це чиста постіль, за тим узялася запалювати свічку, промовисто глянувши на Гепнера. Той заходився допомагати. Юстина дивилася на нього довго і пильно. Йому більше не судилось побачити цю щиру душу, що була така добра до нього. Свічка спалахнула і залила все тьмяним світлом, від якого скочили темні тіні.
— Прощавайте, — тихо мовила Юстина, — може згадаєте колись… — і вийшла.
Вартові зачинили за нею двері, Домінік нетерпляче кинувся до вузла. Усі його найбожевільніші мрії справдились: з цієї в’язниці був тільки один шлях! Дівчина вирішила допомогти ним скористатись. Довгі клапті з подертих полотен служниця зв’язала в одну довжелезну мотузку, додавши, либонь, свою молитву про те, аби її вистачило до підніжжя замкових стін. І про те, щоб мотузка витримала втікача.
Глупої ночі, коли вже було добре за північ, Гепнер зважився на цю відчайдушну спробу. З кожним порухом наближаючись до землі, Домінік все більше відчував, як несамовита радість і бажання жити заміняють страх. Ненависна в’язниця лишалася вгорі, а внизу чувся шурхіт вітру поміж сплячих осінніх дерев. Здавалось, ще трохи, і ноги його торкнуться жаданої опори…