Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 59

— Зімкнути ряд! — наказав ротмістр переляканим солдатам.

— Відійдіть, — озвався Лук’ян, — ви тут нічого не вдієте.

Ступаючи поважно і неквапно, мовби на ньому були важкі лати, він вийшов наперед і став перед вовком. Звір, люто блиснувши очима, метнувся йому до самісінького горла, але тієї ж миті чоловік вдарив у відповідь. Тим, хто стояв неподалік, здалося, що з Лук’яна, мов з дерева, посипалась кора. Удар його був тяжким, але перевертня він тільки дужче розлютив. Звір нападав знову і знову, потроху знесилюючи велетня. Схоже, маючи достойного суперника, він не поспішав, а навіть насолоджувався боєм і смаком ураженої деревоплоті.

Та раптом перевертень відступив і тривожно втягнув ніздрями повітря. Ще дужче він занепокоївся, коли з лісу долинуло пронизливе виття. Зграя справжніх вовків була зовсім близько, і десятки хижих очей стискали довкола нього щільне коло. Минаючи людей, вони йшли творити свій жорстокий, але справедливий суд. Декількох перевертень розтерзав одразу, але решту це не зупинило. Сама природа, либонь, рвала на шмаття і нищила це диявольське створіння…

Вовки, зробивши свою справу, зникли в темряві так само раптово, як і з’явились. Приголомшені цим видовищем, ніхто не промовив ані слова, наче скам’яніли.

Казимир стояв найближче до роздертого трупа. Коли заціпеніння минуло, він глянув на нього сміливіше. Замість вовчої морди там уже ледь проглядалось спотворене обличчя, на якому несподівано кліпнула пара людських очей. Коли скривавлені повіки розтулилися, у них видно було страшний біль і якесь відчайдушне благання.

Казимир підійшов ближче і схилився над конаючим. Тепер він чітко бачив людину, у якої від звіра залишилися хіба що клубки шерсті і клапті роздертої шкіри. В тремтячій закривавленій кисті він тримав згорнутий сувій, а на вустах ледь чутно запеклося ім’я:

— Домініку… Гепнеру…

Тепер час було Казимиру віддячити угорцеві за свій порятунок. І найкращою віддякою могла бути тільки смерть. Піднісши догори шаблю, він різким і точним рухом увірвав його страждання.

Вогонь догорів, і час було повертатися. Про дуель забули. Складалося враження, що навіть самим дуелянтам було байдуже до недавньої суперечки. Ніхто тієї ночі так і не стулив очей. Здавалось, зумисне, щоб дочекатися нарешті понурого лиховісного світанку.

Уранці Христоф повідомив, що за добу вони вирушають далі. І хоч рана від укусу перевертня так і не почала гоїтись, свого рішення він не змінив. Лук’ян дав йому з собою якогось зілля, але попередив, що воно тільки зніме біль. Залікувати таку рану — справа геть непроста.

Усе було готове в дорогу, і Матвій з десятком жовнірів налаштувався супроводити їх до Дубна. Орест намагався уникати його погляду. Він боявся, що не втримається і знову затне суперечку. Утім, його тішила думка, що мине трохи часу і ротмістр повернеться назад у свій форт. Тоді на Софію ніхто не зазіхне…

Щойно діставшись міста, Христоф найперше подався до замку, де відшукав підскарбія і забрав у нього свої десять дукатів, що їх за звитягу обіцяв єгомосць князь Острозький ще до того, як розгніватись. Кур'єру здавалось, що від радості в нього от-от виростуть крила, тому, побачивши Карбовника, він щиро його обійняв. Утім, соцькому було геть не до радощів. Обличчя він мав суворе, а погляд зосереджений, як перед боєм.

Привітавшись, він повідомив препогану новину: орда, що стояла під Меджибожем, рушила в похід.

— Йдуть на Дубно? — запитав Христоф.

Соцький заперечливо мотнув головою.

— На Лемберг, — відповів той, — не займатимуть по дорозі жодного іншого міста. Це я достеменно знаю…

Кур’єр стривожився. Напади татар зовсім не були рідкістю, але цього разу слід було сподіватися на особливу жорстокість. Розгнівані поразкою, вони будуть мститися. Тільки чому саме Львів? Адже їх тут розбили? Утім, це вже не мало значення.

Він хутко спорядився в дорогу і наказав те саме зробити Оресту та Казимиру.

— А Софія? — перепитали вони.

— Залишимо її тут, — відповів кур’єр.

Проте сама вона з цим не погодилась. Підійшовши до Христофа зовсім близько, жінка пошепки шепнула:

— Ви не розумієте, орда іде саме по мене.

Чоловік недовірливо усміхнувся.

— Отже, Лемберга вам шкода менше, аніж Дубна?

— Не в тому річ, — на очах її зблиснули сльози, — я охоче вийшла б до них у поле, але й після цього вони не зупиняться. Найбільше їм потрібен Домінік Гепнер, а вже з ним вони отримають бажане.

— Часом мені здається, що цей чоловік потрібен самому дияволу, — промовив Христоф.

— Можливо, — сказала Софія, — давайте поквапимось, я все розповім дорогою…

Кур’єр погодився. Він попросив подати для неї коня, і вони чимдуж покинули місто. Слідом за ними виїхав Матвій зі своїми жовнірами. Дізнавшись про новину, він вирушив просити в короля допомогти Львову.

Під вечір наступного дня четверо вершників вже були біля Олеська. Тут Христоф про всяк випадок тримав напоготові охоронну грамоту від пана Даниловича, проте клятий десятник, якого він уперіщив в корчмі чоботом, їм не трапився.

Кур’єр стримав коня і повернув з гостинця на вужчу, дбайливо викладену каменем дорогу.

— Ти куди? — не второпали найманці.

— Нам треба перепочити, — сказав Христоф.

Відпочинок, передусім, був потрібен Софії, яка вже ледь трималася в сідлі, проте і йому добряче дошкуляла рана.

— Корчма позаду, — зазначив Орест, — треба повернутися.

— Я був там, — відповів кур’єр, — препаскудне місце. Як на мене, значно кращими будуть покої в замку.

Чоловіки реготнули, сприйнявши це як дотеп. Не маючи іншого вибору, всі подалися слідом за Христофом.

Проїхавши замковий міст, кур’єр зійшов з коня і постукав у браму. Вартовий зміряв прибулих недовірливим поглядом.

— Чого вам? — гаркнув він.

— Ми до пані Данилович, — сказав Христоф.

Вартовий знизав плечима.

— Зараз пошлю когось сказати.

— Стривай, — кур’єр простягнув смарагд, що ледь не коштував йому в Острозі життя, — передай це пані. Вона впізнає…Тільки не пропий десь, скотино, бо я тобі потім кишки випущу!

Вартовий зайшовся якимось дивним хрипким сміхом і зачинив віконце. Втім, уже за чверть години він шанобливо запросив їх на подвір’я, де чекало кілька слуг. Серед них була й Меланія, що колись провела Христофа до спальні пані Данилович. Жінка підійшла до кур’єра і тихо мовила:

— Ходіть зі мною.

Чоловік скорився.

Господиня замку прийняла його в тих самих покоях, однак тепер він не мусив діставатись до них таємно. Щоправда, ніхто не трапився їм по дорозі. Це свідчило про те, що й цього разу його візит у спальню залишиться таємницею.

Всередині був той самий напівморок, той самий камін і гобелен, де Одіссей ніяк не міг розпрощатись із Каліпсо. Та сама статуя Артеміди, що відділяла їх тоді одне від одного. Єдиною відмінністю було те, що жінка, яка знову ховалася за статуєю (Христоф був у цьому переконаний!), тепер була вдесятеро бажанішою.

Меланія поклонилася і вийшла. Над плечем мармурової богині справді, як і тоді, з’явилася жіноча рука, що тримала ту саму прикрасу.

— Візьміть, це ваше, — промовив знайомий голос.

Кур’єр забрав смарагд, поцілувавши кінчики пальців.

— Цього разу від вас пахне краще, — сміючись, продовжила пані Данилович, — може, й вісті у вас добрі?

— Чоловік ваш наказав засипати потаємний хід до замку, — сказав Христоф.

— Єзус Марія, ви все йому розповіли?

— Не турбуйтесь, моя пані. Йому невідомо, що пройти ходом можна було далі погреба з вином… — заспокоїв кур’єр. — Ось панський лист, переконайтесь самі.

Він передав послання через плече Артеміди.

— Де ж ви його зустріли? — запитала жінка.

— В Острозі, моя пані. Князь Костянтин викликав його для ради.

— Он як! Зрештою, я ніколи не вірила в ці байки про полювання. З нього нікудишній стрілець…

Вона вмовкла, очевидно, щоб уважно прочитати листа.

Христофу, доки тривала мовчанка, понад усе хотілося заглянути за мармурову статую і переставити її в інше місце, однак він стримався. Подумки він вирішив, що найкраще буде дочекатися подяки і вийти раніше, аніж чари цієї жінки почнуть діяти. Вийти, так і не побачивши її…