Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня. Страница 20

- Парусину і трохи дощок на ребра. Можна зробити для двох. Розженемося з якогось горбика і політаємо. Правда, є ризик переломів, але заради такої авантюри не страшно.

- А де ми візьмемо парусину?

- Десь знайдемо. Ну як, ти не проти?

- Не проти. Але я вмію літати і без дельтапланів.

5

- Слухай, я не хотів тобі говорити, але ти ходиш вночі.

- Куди ходжу?

- Не знаю, куди. Надвір. Сьогодні вночі ти знову ходила. Я вийшов за тобою.

- І що я робила? Може, хотіла в туалет?

- Я теж так думав, але ні. Ти просто стояла на горбику.

- Нащо?

- Я не знаю, нащо, але так стояла, ніби чекала на когось.

- Я такого не пам'ятаю.

- Але я бачив, ти мала розплющені очі. Таке буває, що людина ходить вночі із заплющеними очима, але ти мала очі відкриті.

- І довго я стояла на горбику?

- Недовго. Може, хвилин п’ять. Ти простягнула була праву руку долонею догори, ніби хочеш когось з неї нагодувати.

- А що, був ще хтось біля мене?

- Біля тебе була якась чорна тінь, невисока, тобі до пояса. Схожа на собаку. Або на вовка.

- Це якісь дурниці! Чого би я годувала вночі собак?

- Тепер я думаю, що то таки був не собака, а вовк. Так, то був вовк.

- Ти хочеш сказати, що я вночі годую з долоні вовків?

- Так виходить. Я спочатку дуже злякався, хотів бігти тебе рятувати, але ти вже обернулась і спокійна йшла до хати.

- Це неправда. Тобі приснилось.

- Таке не могло приснитись.

- Могло. Раніше мені тут часто снилось щось подібне. Навіть дивовижніше. Мені снилось, що я проспала цілу зиму, як ведмідь у барлозі. Хіба таке може бути насправді?

- Не може.

6

Вже третій раз мені сниться моє з ним весілля.

Мене дуже дивують такі сни, бо насправді я жодного разу не подумала про весілля в реальності. Я ніколи не мала сентиментів до білих весільних суконь, а уві сні весільна сукня незмінно присутня, щоразу на різний фасон і різного кольору, але я знаю, що вона призначена саме для шлюбу.

Ще від малої я не любила носити сукні. Мені здавалось, то в сукні ходити нецікаво, принаймні менш цікаво, ніж в штанях і светрі чи футболці. Я любила мати на собі багато різного одягу, часто настільки різного, що перехожі на вулицях дивились на мене, як на закордонну дивовижу.

Мамина весільна сукня висіла в шафі, обгорнута целофаном. Поруч - татова військова шинель, важка і неймовірно громіздка.

Коли я влаштовувала вдома для родичів показові виступи моди, то ніколи не вдягала мамину весільну сукню - татова шинель притягувала мене значно більше. В шинелі я не могла ступити кроку, так багато вона важила. Я чіпляла собі на волосся татові військові ордени, що лежали в кутику шафи, в розмальованій фабричній шкатулці.

Уві сні моя весільна сукня зовсім не схожа на мамину. Вона була кльошева і тільки до колін, що мене дивує найбільше. Я ніколи не зустрічала коротких весільних суконь. На ногах я мала чорні лаковані туфлі на високих підборах. Я бігла по сну якоюсь бетонованою доріжкою в лісі чи парку, і мої підбори голосно дзенькотіли.

Потім з’явилось кукурудзяне поле, і я блукала ним у своїх накрохмалених шатах, ніби хотіла там когось знайти. Кукурудзяні стебла були далеко за мене вищі.

Я підійшла до невеликого озерця і зустріла на його березі свою бабку. Вона по коліно не мала правої ноги.

- Бабко, що ти тут робиш? - спитала я.

Бабка усміхалась мені, як вона це насправді завжди робила, і продовжувала довжелезним патиком з берега прощупувати дно озерця.

- Бабко, що ти там шукаєш?

- Донько, я шукаю дуже дорогоцінну річ.

Колись баба часто таким довгим патиком промацувала дно криниці. В криниці час від часу, систематично, топились відра, поливані горнятка, глечики. Довжелезним патиком баба витягувала їх з криниці. Я думаю, багато що їй витягнути не вдалось.

- Може, я тобі допоможу? - запропонувала я. - Мені здається, я знаю, де лежить та річ, яку ти шукаєш.

Я вказала бабі рукою, де треба шукати. Баба тикнула туди патиком і справді витягла з води якийсь невеликий пакунок, обметаний тканиною і мотузками.

- Що це? - спитала я.

- Це - Горопець.

- Горопець?

- Ти його знайшла, тому забирай собі.

В кімнаті я розгорнула пакунок. Всередині була якась старовинна ікона чи портрет жіночки, якої я ніколи раніше не бачила. Жіночка на голові мала хімічну завивку, а над верхньою губою густі чорні волосинки, ніби вуса, як то буває в старших жінок з переважними чоловічими гормонами.

- Це дуже дорогоцінна річ, - сказала я.

- Що ж тут дорогоцінного? - здивувались всі присутні.

Я розгорнула краєчок тканини, в яку була замотана ікона, і знайшла там цілу купу рожевих діамантів.

- Бачите!

Діаманти мали ідеальну ромбічну будову. Вони блищали так сильно, що присутні мусили зажмурюватись.

Діаманти треба було вставити у крихітні спеціальні отвори на іконі по чотирьох кутах і в центрі.

Я повісила ікону з діамантами на вхідні двері назовні, і діаманти заблищали на всю вулицю. З усіх сторін до ікони поприбігали прочанки з прозорими шифоновими хустинками на головах. Вони кричали:

- Це ж Горопець! Це Горопець!

Я стояла на дверях у весільній короткій сукні і дуже гордилась тим, що Горопець належить мені. Його треба оберігати, вирішила я, щоб хтось не поцупив діаманти.

- Якщо Горопець належить тобі, - сказала одна прочанка, - то тільки тобі одній він вкаже, куди не треба йти.

- Як це? В мене сьогодні весілля.

- Тим більше. Подивись в той бік, куди дивиться ікона. Туди, куди вона дивиться, тобі не треба йти.

Я подивились в той бік, куди звернута Горопець - кудись позад себе, але нічого там не побачила, крім Івана.

- Іване, що там? - спитала я. - Що в тому боці, куди дивиться Горопець?

7

Я думаю, чи я змогла би тепер знову бути сама серед гір. Якби він зібрав свої речі і поїхав. Або залишив свої речі всі як є і поїхав. Чи я пустила би його. Що би він мені сказав. Що я би сказала. Чи плакала. Чи бігла би за ним, тримала би його за сорочку. Як би я далі жила і чи жила. Його рюкзак лежить за дверима в кухні. Ще досі повністю не розкладений, ніби завжди напоготові. Я ненавиджу цей рюкзак так, як ніколи і ніщо не ненавиділа.

Коли я приїхала сюди, то вже була змирилася з собою. Заспокоїлася. Зжилася з тим, що буду сама аж до кінця або до того моменту, поки не вирішу протилежне. Найголовніше, що мені було легко вирішувати. Я переходила з часу в час без особливих зусиль, не переживала, що буде завтра, бо навіть найгірше, що могло статися, мене не лякало. Я відчула, що все минає, а якщо не минає, то швидко мине, і мине гарно. Було приємно спостерігати за проминанням. А тепер я не хочу змін, боюся їх, і події самі повстають проти мене. Те, чого я боюся, рано чи пізно трапиться.

Я приїхала сюди, щоб втекти від видимої самотності в самотність абсолютну.

Раніше, дуже давно, ще в попередньому житті, навколо мене було багато людей, так що неозброєним оком важко було роздивитись самотність. Я залишила попереднє життя, бо мене дратує видимість.

Тут я стала бути одна і, прийнявши зрештою свою одиничність, я деколи навіть забувала про неї. Деколи я була з іншими людьми, і було добре. Навіть тут, серед абсолютної самотності і абсолютної себе, я знайшла людей. Люди є всюди, треба тільки вміти шукати. Є люди, є їхні хати, є їхні діти і їхні смерті, є їхні історії, розказані і замовчані. Є їхні портрети і їхні коти. Серед цього всього я прийнялась і пустила коріння. Я виросла і стала як гора. Мене нічого не могло зруйнувати, бо я нічого по-справжньому не бажала.

Тепер мені не залишається іншого, ніж як знову повірити в свою самотню силу і знову полюбити все, щоб розлюбити його.