Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 15

— Я почував себе зобов'язаним побалакати про це. А передбачати я вмію.

Ясько Тмин був величезним хлопищем семи з гаком стіп зросту, справжній тобі велетень. Велетень привітався, випив пиво, відригнув. Він щосили намагався справляти враження неотесаного простака. Але його зраджувала мова, коли він говорив. І розумний блиск в очах — коли слухав.

— Будемо працювати біля Святого Маврикія, — констатував він. вислухавши. — Йдеться про валона? Мені не дуже подобається гиркатися з чарівниками.

— Не погиркаєшся.

— Робота мокра.

— Радше ні. Щонайбільше доведеться когось побити.

— Тяжко? З тривалими наслідками?

— Не виключено.

— Зрозуміло. Моя ставка — чверть гривні сріблом. Або еквівалент у довільній валюті. Годиться?

— Годиться.

— Коли робота? Я трудящий чоловік…

— Ми знаємо. І віртуоз.

— Я працюю в пекарні, — підкреслив Ясько Тмин. — На час роботи мушу взяти відгул. Того й питаю: коли?

— Через три дні, — сказав Аллердінгс. — У вівторок. Місяць буде у повні. Наш клієнт надає перевагу вівторкам і світлим ночам.

Опертий спиною об стовп, отець Феліціян зітхав, йойкав, кректав і постогнував. Чуття в ногах поверталося до нього поволі, замість оніміння приходив наростаючий біль. Біль настільки надокучливий, що заважав зосередитися. Отець Феліціян тільки через силу міг допетрати і усвідомити, що йому кажуть. Відтак нападникові, який стояв над ним, — тому, що мав до огидного звичайне обличчя, — доводилося повторювати. Видно було, що його це бісить.

— Інквізиція, — напівпроговорив, напівпросичав він, — викрала і таємно ув'язнила дівчину. Панну Ютту Апольдівну. Ти маєш дізнатися, де її утримують.

— Пане добрий, — захлипав отець Феліціян. — Як же я міг би на це спромогтися? Я ж бо хробак мізерний… Нічого не значу… А що в єпископа служу? А хто ж я такий у єпископа? Слуга, пахолок худий… А те, про що вам йдеться, пане, — не єпископська се річ, йно Святої Курії… Куди там мені до Курії, куди там до їхніх таємних справ? Що я про се знати можу?

— Знати можеш, — просичав нападник, — стільки, скільки підслухаєш, підглянеш і винюхаєш. А що в цьому ділі ти мастак, ні для кого не таємниця. Мало знайдеться рівних тобі в підслуховуванні, підгляданні та винюхуванні.

— Хто аз єсмь? Я слуга… Я ніхто! Ви з кимсь мене переплутали…

— Не переплутав. Ти Ганис Ґвіздек, якого всі кличуть Вошка. Тепер ти отець Феліціян, і єпископ зробив тебе вівтаристом у двох костелах водночас, у Святої Ельжбети та Святого Михайла. Щоби винагородити за шпигування та доноси. Правда, отче сповіднику? Ти доносив канонікові Беессу, потім доносив на Беесса. Тепер доносиш на Тильмана, на Ліхтенберга, на Боршніца, на інших. Єпископ обіцяє тобі за доноси подальшу кар'єру, підвищення в ієрархії, наступні ласі пребенди [27]. Як ти гадаєш, єпископ виконає обіцяне? Коли дізнається про тебе правду? Те, що ти курвишся з валонками, та ще й у піст, єпископ, напевно, тобі пробачить. Але що він зробить, коли довідається, що й на нього, єпископа, ти теж доносиш, і з не меншим запалом? Інквізиторові Гжегожові Гейнче?

Отець Феліціян голосно ковтнув слину. Довго нічого не говорив.

— Те, що ви хочете знати, — нарешті пробурмотів він, — це таємна справа Інквізиції. До того ж стосується єресі. Великий секрет…

— Великі секрети, — з голосу нападника було чути, що він уже остаточно втрачає терпець, — теж можна рознюхати. А чим більший секрет, тим більша винагорода. Тут, дивися, є двадцять ринських. Я даю їх тобі, вони твої; коли я тебе відпущу, зможеш їх взяти. Без будь-яких зобов'язань. Але якщо ти роздобудеш мені відомості, якщо я буду з них задоволений, дістанеш уп'ятеро більше. Сто флоринів, Ґвіздек. Це у п'ять разів більше, ніж пребенди, які ти зараз маєш за рік з обох своїх вівтарій. Так що подумай, підрахуй. Може, все-таки варто постаратися.

Отець Феліціян удруге ковтнув слину, а його очі лисичо зблиснули. Нападник зі якнайзвичайнісінькою зовнішністю нахилився над ним, посвітив у лице ліхтарем.

— Але знай, — процідив він, — що якби ти зрадив… Якби ти мене продав, якби мене схопили… Якби зі мною сталася яка-небудь лиха пригода, якби я захворів, отруївся їжею, вдавився кісткою, втонув у глинянці або попав під колеса возу… Тоді, сповіднику, можеш бути впевнений, що надійні докази потраплять до людей, яким ти зашкодив. Яким ти все ще намагаєшся шкодити. Серед тих останніх, зокрема, — до Яна Снешевича, єпископського вікарія. Вікарій — чоловік заповзятий, ти це добре знаєш. Коли він дізнається про певні речі… Виловлять тебе з Одри, Ґвіздек. Не мине й трьох днів, як твій розпухлий труп виловлять на Сокільницькій загаті. Ти це розумієш, правда?

Отець Феліціян розумів. Він зіщулився і поквапливо закивав головою.

— На те, щоби роздобути відомості, ти маєш десять днів. Це крайній термін.

— Постараюся… Якщо вдасться…

— Краще, щоб вдалося. Для тебе краще. Ясно? А тепер ти вільний, можеш іти. Ага, Ґвіздек…

— Так, пане?

— Не швендяй по ночах. Я на тебе розраховую, тож було би шкода, якби тобі десь отут перерізали горло.

У вікні дому Отто Беесса й далі не було жовтої фіранки. Зрештою, Рейневан і не сподівався її там побачити. Не для того він сюди прийшов. Просто їм випала дорога через Шевську.

— Ти знаєш, куди поїхав канонік? До себе, до Рогова?

— Allerdings, — підтвердив Аллердінгс. — Не виключаю, що надовго. У Вроцлаві склалася неприємна для нього аура.

— Почасти через мене.

— Може, це образить твій гонор, — Аллердінгс глянув на нього через плече, — але ось що я тобі скажу: ти занадто робі лестиш. Якщо ти і був претекстом, то хіба що одним із багатьох. І не найважливішим. Єпископ Конрад уже досить довго дивився на каноніка Отто скоса, весь час шукав нагоди йому насипати йому солі на хвіст. Врешті-решт, уяви собі, покопирсався він у генеалогії і вирішив, що канонік — поляк. «Ніякий це не Беесс, — заявив він, — а Бєс. Звичайний собі польський Бєс. А польським Бєсам нема місця у вроцлавській дієцезії. Захотілося польському Бєсу прелатури в соборі? То хай собі йде до Гнєзна або Кракова, там теж є кафедральні собори».

— Кафедральні собори, якщо бути точним, у Польщі є ще в Познані, Влоцлавеку, Плоцьку і Львові. Та Беесси, знову ж таки, якщо бути точним, — не поляки. Рід походить із Хорватії.

— Хорватія, Польща, Чехія, Сербія чи якась інша Молдавія, — надув губи Аллердінгс, — це все для єпископа один пес, один Бєс і одна холера. Усе це нації слов'янські. Ворожі. Погано до нас, щирих німців, налаштовані.

— Ха-ха. Дуже смішно.

— А ось так, як чуєш. А знаєш, у чому парадокс?

— Не знаю.

— У тому, що роблячи щось на шкоду канонікові, єпископ шкодить сам собі. Отто Беесс був у вроцлавській капітулі практично єдиним, хто все ще підтримував єпископа в питанні необмеженої папської влади; решта прелатів і каноніків дедалі відвертіше декларують консиліаризм. Єпископ через свої інтриги втрачає прибічників, і це може для нього закінчитися дуже сумно. Собор у Базелі чимраз ближче. Цей собор може принести чимало змін… Та чи ти мене слухаєш? Що ти там робиш?

— Чобіт чищу. У лайно вступив.

Від весни 1428 року Вроцлав був островом у морі війни, оазою в пустелі воєнної руйнації. Та все ж, хоч і відгороджена від світу руслами Олави та Одри, хоч і захищена могутніми стінами, шльонська метрополія була далекою від того, щоби купатися в блаженній розкоші безпеки і впевненості у завтрашньому дні. Вроцлав надто добре пам'ятав минулу весну. Пам'ять була ще настільки жива і така реальна, що здавалося, ніби її можна торкнутися. У ній жили заграви палаючого Бжега, Ричина, Собутки, Гнєховиць, Сьроди та віддалених на якихось дві милі Контів. Вроцлав пам'ятав початок травня, коли з міських стін дивився на армію Прокопа Голого очима, які сльозилися від диму пожеж, в яких згорали Жерники і Мухобур. І навіть шести тижнів іще не минуло, як з півдня йшли вниз по Одрі Сирітки, як усі дзвони метрополії з жахом сповіщали, що Сирітки підступили до Олави, віддаленої на всього лише день дороги.