Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 17

Починалася подорож у невідоме.

Розділ третій

Віз, яким його везли, підскакував і вигойдувався на вибоїнах, і при цьому тріщав так, ніби ось-ось мав розлетітися. Рейневан, який спочатку вважав тортурами купу ганчір'я і колючої рогожі, якою був придавлений і яка ледве давала дихати, та на всі заставки лаяв винуватців, швидко змінив думку. Знерухомлений під купою шмаття, він хоч і не оббивав боки об борти підводи, яка гнала навзаводи, зате чув і відчував удари інших предметів, мабуть, бочівок і драбин, які безладно літали всередині, раз по раз прокочуючись і по ньому. Однак їзда була така, що навіть у ганчір'яному коконі на вибоїнах клацали і дзвеніли зуби.

Скільки тривала ця дика гонитва, важко було оцінити. У кожному разі — довго.

Його витягли з-під ганчір'я, безцеремонно скинули з возу на землю. Точніше — в болото, бо одяг моментально почав намокати. Майже одразу ж і так само безцеремонно його підняли на ноги, смикнувши, зірвали з голови мішок. Від штурхана він вдарився спиною об колесо.

Вони були в яру, на його схилах ще білів сніг. Однак у повітрі вже пахло весною.

— Здоровий? — запитав хтось. — Цілий?

— Таж видите, що цілий. Тож-бо на власних ногах стоїть. Давайте гроші, як-сьмо ся домовили.

Люди, які його оточували, виглядали по-різному, з першого ж погляду їх можна було поділити на дві групи, ба навіть на дві категорії. Одних тут-таки можна було кваліфікувати як міських злочинців і торбохапів, гультіпак із банд і ватаг; чимало цих банд тероризували вроцлавські окраїни. Саме вони, і це не викликало жодного сумніву, зловили його в стайні й вивезли з міста на возі. Для того, щоби тепер передати його іншим. Теж бандитам, але так наче іншого класу. Найманцям.

На подальший аналіз не вистачило часу. Його схопили, посадили на коня, приторочили зап'ястя до луки сідла, та ще й зв'язали плечі двічі протягнутою попід пахвами мотузкою. За кінці мотузки взялися двоє кінних: один справа, другий зліва. Решта щільно їх оточила. Коні фиркали і тупали. Хтось штовхнув його у спину чимось твердим.

— Рушаємо, — почув він. — Тільки без дурниць. Бо натовчемо пику.

Голос видався йому знайомим.

Вони оминали міста і городища, але не настільки широким гаком, щоб Рейневан не міг зорієнтуватися на місцевості. Її він знав так добре, що впізнав дзвіницю парафіяльного костелу Святого Флоріана в єпископському Вйонзові. Отже, його везли ниським гостинцем, прямісінько на південь від Вроцлава. Однак скидалося на те, що не Ниса була метою подорожі, а щодо подальшого маршруту можливостей було аж надто багато: з Ниси в різних напрямках виходили п'ять трактів, не рахуючи того, яким вони їхали.

— Куди ви мене везете?

— Стули пельку.

За Нисою вони зупинилися, щоби переночувати. А Рейневан упізнав знайомого.

— Пашко? Пашко Римбаба?

Найманець, який приніс йому хліб і воду, завмер. Нахилився. Відгорнув світле волосся з чола та очей. І відкрив рота.

— Клянуся честю, — видихнув він. — Рейнмар? Це ти? От тобі й на! Тож-бо мені мармиза видалася знайомою… Але ти змінився, змінився… Впізнати важко…

— У чиїх я руках? Куди ви мене везете?

— Балакати заказали, — Пашко Римбаба випростався, його голос стверднув. — Тому не питай. Як є, так є.

— Та вже ж бачу, — Рейневан відкусив хліба, — як воно є. Колись ти був лицарем, а тепер здаєшся мені кнехтом. Якому наказують і заказують. І навіть знаю, з чого така переміна. Та й так дивно, що ти залишився на Шльонську. Казали, що ви всі повтікали: Вейрах, Віттрам, Тресков, уся твоя колишня comitiva. Що ви дали драла за тридев'ять земель. Бо шльонська земля горіла у вас під ногами.

— Айно, — Пашко почухав тім'я, кинув неспокійний погляд у бік вогнища, біля якого, однак, решта найманців присвячувала всю увагу виключно пляшці. — Айно, троха так гейби горіла. Порозбігалася компанія… Та й я вже готувався їхати геть… Аж тут, бач, трапилася нагода послужити в пана Унгерата. Пан Унгерат багатій, нікого зі своїх скривдити не дасть, годі боятися. То я й лишився. А що — хіба мені на Шльонську погано, чи як?

— А що цей багатій від мене хоче? Чим я його прогнівив?

— Заказали балакати.

— Тільки одна річ, — понизив голос Рейневан. — Одне слово. Одне ім'я. Я мушу знати, хто мене у Вроцлаві виказав. Зрештою, не про мене ж ідеться. Пам'ятаєш ту панну, Пашко? Викрадену на Бодак як Біберштейнівну? Ту, з якою я тоді втік? Я її люблю, кохаю з усього серця. А від інформації, про яку прошу, залежить її доля. Її життя. Хто мене зрадив, Пашко?

— Заказали балакати. А навіть якби й ні, то я того й так не знаю.

— Але знає той, хто вами командує. Так чи ні?

— Та певно що так, — надувся Римбаба. — У пана Ебервіна фон Кранца голова не для краси. Ясно, що знає.

— Випитай його, Пашко. Вивідай…

— Ні. Заказали.

— Пашко. Хіба я не поспішив тобі на допомогу тоді під Лютомією? Тебе геймани вже ось-ось брали на штихи, пам'ятаєш? Закололи б, як звіра, якби не я і Самсон. За тобою борг. Лицар ти чи ні? Не личить лицареві про такі борги забувати.

Пашко Римбаба думав довго. І так інтенсивно, що аж спотів. Врешті-решт просвітлів, витер брови.

— Тоді ти мене врятував, — визнав, випростовуючись. — Але потім на Бодаку зрадливо дав штурхана у бік. А ота твоя кохана копнула мене по яйцях і зі сходів спустила. Мене після того ще довго голова боліла. Так що ми квити. Я ніц тобі не винен.

— Пашко…

— Ти поїв? То давай руки. Я мушу тебе знов зв'язати.

— Не міг би трохи вільніше?

— Ні. Заказали.

У дальшу путь вони вирушили на світанні, в імлі, в якій Рейневан втратив орієнтацію. Йому здавалося, що вони їдуть у напрямку на Пруднік, глубчицьким трактом, але впевненості не було.

На узліссі голого березняку на них чекали троє вершників. І солідний закритий фургон, запряжений четвіркою кошлатих коней. Призначення фургона було більш ніж очевидне, тому Рейневан анітрохи не здивувався, коли його туди запхали, а двері замкнули на засув. Цю зміну він прийняв навіть із деяким задоволенням. Він залишався в'язнем, але принаймні йому розв'язали руки.

Ударили копита, фургон смикнувся, рушив з торохтінням і рипінням осей. Усередині світла було стільки, скільки пропускали малесенькі заґратовані віконця, тобто небагато. Але достатньо, щоби він зміг побачити чоловіка, який лежав на дошках, накритий чи то рядном, чи опанчею.

— Слава, — заговорив до нього Рейневан. — Господу, брате. Хто ти?

Лежачий не відповів. Стогін, що його він видав у безпам'ятстві, не можна було вважати відповіддю. Рейневан потягнув носом, принюхався. Приступив, намацав чоло. Гаряче як піч. Відчувши, як його самого — для різноманітності — від страху пробирає холод, стягнув рядно, заліз під мокрий від поту одяг, натиснув на живіт, обмацав шию, пахви і пахвини хворого. У тьмяному світлі шукав слідів крові, гною, висипки. Хворий дозволяв робити з ним усе що завгодно, лежав нерухомо і постогнував.

— Тобі пощастило — і мені пощастило, — нарешті пробурмотів Рейневан, сідаючи. — Це не чума. І не віспа. Здається.

— Adsumus…

— Що? — Рейневан аж підскочив. — Що ти сказав?

— Adsumus… — промимрив хворий. — Adsumus peccati quidem immanitate detenti… Sed in nomine tuo specialiter congregati… ^{4}

«Це всього лише молитва, — запевнив сам себе Рейневан. — Виключно випадковий збіг…»

Він нахилився. Від хворого било жаром гарячки і різким запахом поту. Рейневан поклав долоні хворому на скроні, почав повільно промовляти лікувальні заклинання та замовляння.