Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 19

Ніхто не зголосився. Глас з Лібочан дзвінко засміявся.

— На обмін нас везуть, панове. Так що не вішайте носи, ха-ха, недовго ще нам у неволі залишатися, недовго!

Через тісноту і духоту всередині фургона в'язнів охопила сонливість, вони майже безперервно спали. Рейневан же як не спав — думав.

Хто його зрадив у Вроцлаві?

Якщо виключити звичайну випадковість — а за таких обставин випадковість треба було виключити — можливостей залишалося небагато. Час змінював людей. Ахіллеса Чібульку могли звабити заховані під підлогою аптеки золоті монети, бажання заволодіти ними могло виявитися непереборним. А що вже тоді казати про Аллердінгса, якого Рейневан не знав узагалі, й при тому мав усі підстави вважати його найманим шельмою?

Однак головним підозрюваним, звичайно ж, залишався патер Феліціян, Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, особа, для якої брехня, зрада і клятвопорушення, здавалося, були другою натурою. Аллердінгс застерігав Рейневана від нього, але ж він знехтував пересторогами і недобрими віщуваннями. «Omnis ксьондз avaritia [32], посилався на поширену поговірку, — Феліціян не зрадить через захланність: якби зрадив, сто флоринів втекло б йому з-під носа». Але ж Аллердінгса це не переконало.

«Аллердінгс міг мати рацію, — в розпачі думав Рейневан. — Власну шкуру отець Феліціян міг цінувати дорожче від ста флоринів, тож міг зрадити зі страху за шкуру. А ще міг зрадити заради фавору і значно вище оцінюваних майбутніх вигод».

Так, багато що вказувало на те, що зрадником був саме отець Феліціян. А якщо так…

«А якщо так, — в розпачі думав Рейневан, — то весь хитромудрий вроцлавський план ні до чого. Шанси швидко знайти Ютту зникли, сподівання розвіялися. Знову не відомо, що робити, з чого починати. Знову в халепі. Знову вихідна точка».

«Якщо взагалі буде вихід, — думав Рейневан. — Бо наш веселий Глас може помилятися. Може, нас зовсім не обміняють? Може бути так, як у замку Троски, — утраквістів купують, щоби потім замучити їх на ешафоті задля підняття духу місцевого населення».

А на те, що його знову врятує таємнича ілюзорна жінка, цього разу розраховувати важко.

Хворий перестав стогнати і марити. Він лежав спокійно, йому, мабуть, навіть полегшало. При свідках Рейневан уже не наважувався застосовувати магію, тож одужання слід було приписати природним чинникам.

— Вилазьте! Далі, далі! Швидко! З возу!

Сонце засліпило очі, а ковтнувши холодного повітря, він мало не знепритомнів. Щоби втриматися на розм'яклих до желейного стану ногах, йому довелося вхопитися за плече Яна Куропатви з Ланьцухова. Надобному, який стояв поруч, було не краще, він просто звисав, блідий як мрець, із плеча Кохловського. Торговець зброєю, хоч і був найменш статурний, виявився, поруч із Гласом з Лібочан, найстійкішим. Вони з чехом стояли впевнено і найліпше з усіх вдавали, ніби їм не страшно.

— Буде обмін полоненими, панове гусити, — просвітив їх з висоти сідла Ебервін фон Кранц, командир найманців. — Дуже скоро ви будете вільні. Цією ласкою ви завдячуєте присутньому тут вельможному паничеві Гебхардові Унгератові, сину ясновельможного пана Каспера Унгерата. Так що кланяйтеся! Низько! І швидко!

Гебхард Унгерат, присадкуватий і бридкий, наче гном, гордовито задер голову і закопилив губу. Після чого розвернув коня і від'їхав ступою.

— Рухайтеся, єретики, рухайтеся! Туди, до мосту! Гей, хто там, цього хворого треба буде нести!

— Ця ріка — це Ольза, — пробурчав раптом споважнілий сотник Глас. — Ми десь між Фриштатом і Цешином. На мосту буде обмін. Така традиція.

На передмостів'ї їм наказали зупинитися, оточили кіньми. Під мостом повновода Ольза шуміла, омивала опори, перетікала понад льодоламами.

Довго чекати не довелося. На протилежному березі появився вершник. У капаліні, кольчужному каптурі з пелеринкою, бурій яці, вдягнутій на бригантину, — типовий ман, дрібний гуситський шляхтич. Уважно подивився на них. Двічі повернув коня, перш ніж, під стукіт підків, виїхав на міст. Переїхав на їхній бік, пильно роззираючись. Ебервін фон Кранц поспішив назустріч. Якусь хвилю вони розмовляли. Потім обоє під'їхали перед ясні очі Гебхарда Унгерата.

— Каже, — мовив, прокашлявшись, Ебервін фон Кранц, — що слова дотримали. Привели панича Гільберта. Знають, що замість п'яти, як було домовлено, маємо шістьох, тому, аби виявити добру волю, разом з паничем Гільбертом іще одного сілезця звільнять. Тільки-от спочатку він хоче наших в'язнів побачити.

Гебхард надув губи, поблажливо кивнув. Гуситський ман услід за Ебервіном ступою під'їхав до в'язнів, глянув на них з-під капаліна. А Рейневан схилив голову. Боявся, що не зуміє зберегти незворушне обличчя.

Маном був Урбан Горн.

Роль мало значущого і ще менш кмітливого посланця він грав пречудово. Опустивши очі, щось там покірливо промимрив Ебервінові упівголоса, поклонився Гебхардові Унгератові.

— Ти побачив те, що хотів побачити, — сказав йому Ебервін. — Так що вирушай до своїх. Запевни їх, що й ми слова дотримали і що ніякої зради не замишляємо. Чесний обмін.

— Ну ж бо. марш, — скомандував він в'язням, дивлячись, як Урбан Горн проїжджає міст і зникає в лісі. — Допоможіть цьому хворому!

— Ти бачив? — шепнув Кохловський. — Се був…

— Я бачив.

— Що се все…

— Не знаю. Тихо будь.

З протилежного боку вже наближався невеликий загін гуситів — легкоозброєні з червоними Чашами на яках. До мосту вони добралися одночасно. За хвилю гусити дозволили ввійти на міст двом чоловікам. Побачивши це, найманці Унгерата погнали на міст своїх в'язнів. Обидві групи пішли назустріч одна одній. Хтось із тих, котрі наближалися від лівого берега, мав бути Гільбертом Унгератом, хоча жоден не був схожий, жоден не був присадкуватий і не нагадував гнома. Один із них був високий і рудуватий, другий мав обличчя херувима і золоті кучерики, які пасували до цього образу. Когось він Рейневанові нагадував. Але Рейневан був зайнятий: разом із Кохловським він підтримував хворого. У того вже не було гарячки, він самостійно переставляв ноги.

— Miserere nobis… — раптом озвався він цілком притомно. Рейневана пройняв дрож. І страх. Як виявилося, слушний.

З лісу на лівому березі Ользи появився сильний кінний роз'їзд, стрільці, списники і важкоозброєні. Розгортаючись у півколо, новоприбулі відрізали гуситам шлях до відступу, змусили відступити на міст. Ян Куропатва, вилаявся, обернувся. Але з правого берега на міст уже в'їжджали шльонські найманці. Вони були відрізані. Оточені.

— Бачу, мать, Syriam ab oriente, — пробурмотів Кохловський цитату зі Святого Письма. — Et Philisthim ab occidente [33]…

— Tosme… — зойкнув Глас. — Tosme su v prdeli… ^{6}

Гебхард Унгерат обійняв брата, яким виявився рудуватий.

Потім подивився на в'язнів і на гуситів. Поглядом, сповненим ненависті. Його обличчя було викривлене, як у справжнісінького гнома.

— Ви собі думали, єретики, — в'їдливо промовив він, — що вийдете сухими з води? Що шкури врятуєте? Що ми тут із вами торгуватися будемо? О ні, нічого подібного, ніякого торгу з вами не буде, сучі сини, ніяких угод. Для вас, виродки, — тільки те, на що ви заслуговуєте: петля, сокира, вогнище. І будете висіти, будете на вогнищах шкварчати, голови покладете. Бо вас доставлять назад туди, звідки вас взяли.

Прибулі списники та важкоозброєні щільно заблокували передмостів'я на лівому березі. Лицар, який командував ними, мав на щиті перехрещені сокири.

— А тебе, проклятий відступнику, — Гебхард Унгерат націлився пальцем у Рейневана, — ми видамо вроцлавському єпископові. Єпископ, і ми це знаємо, мріє запопасти тебе в катівню. І буде заслуга для Церкви…