Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 20

— Ми теж знаємо, — сказав, піднімаючи голову, Урбан Горн, — що це все — заради заслуг. Увесь цей підступно задуманий обман, вся ця гідна лоточника оборудка. Не тобою, зрештою, хоч ти й лоточник, задумана. Це твій татусь-парвеню збирався в такий спосіб славу здобути й шляхетства доп'ясти. Шляхетний пан купчик фон Унгерат, на гербі зламаний гріш. Гівно буде на гербі, Гебхарде. Бо гівно вийде з вашої задумки.

— За ці слова, — бризнув слиною Гебхард Унгерат, — шкуру з тебе пасами злуплю, єретику. Тобі кінець! Не бачиш, що ти у пастці?

— Це ти в пастці. Озирнися.

У цілковитій тиші, яка запала зненацька, на обох берегах Ользи появилися нові озброєні люди. Силою щонайменше сотня душ. Вони швидко оточили міст. З обох боків.

— Та це ж… — Гебхард тремтячою рукою показав на велику червону хоругву зі срібним Одривусом. — Це лицарі пана з Краваржа! Католики! Наші!

— Уже не ваші.

Приголомшені й остовпілі найманці Унгерата дали себе роззброїти без найменшого опору. Рейневан бачив, як Пашко Римбаба водить навколо широко розкритими очима, не в змозі збагнути, чому в нього забирають зброю прикрашені Чашами гусити, які раптом стали союзниками зі збройними лицаря з сокирами на гербі. Він бачив, як сполотнілий Ебервін фон Кранц не розуміє, чому його роззброюють і беруть у полон моравці з-під знаку Одривуса.

Невдовзі всі були на лівому березі Ользи. Поки Горн мовчки потискав руки Рейневану і полякам, моравці зігнали в купку і взяли під варту їхніх недавніх гнобителів, які тепер самі стали бранцями. Ті стояли, поопускавши голови, все ще онімілі й шоковані: найманці Кранца, Гільберт Унгерат, лицарик з обличчям херувима. І Гебхард, із викривленою гном'ячою пикою, витріщаючи гном'ячі балухи на головного героя події, вбраного в розкішний обладунок вельможу зі смаглявим обличчям і буйним чорним вусом. Вельможу, якого Рейневан уже колись бачив.

«Воістину, — подумав він, — цей світ дуже тісний».

На чолі своїх гейтманів і лицарів, під хоругвою з Одривусом, родовим знаком Бенешовіців, наперед них виїжджав Ян з Краваржа, пан на Новому їчіні, Фульнеку, Біловці. Штрамберку і Рожнові, магнат, могутній феодал, володар домініону, що охоплював величезну площу північно-західної частини маркграфства Моравії.

— Отой із сокирами на гербі, біля пана з Краваржа, це Сильвестр з Краліц, фульнецький гейтман, — упівголоса пояснив Горн. — А другий, з бородою, це Ян Хелм.

Ян з Краваржа зупинив коня.

— Паничам Унгератам, — заговорив він голосом спокійним і навіть дещо холодним. — належиться кілька слів пояснення. Від часу, коли панич Гебхард і присутній тут пан Сильвестр з Краліц склали свій хитрий, але не надто чесний план, ситуація змінилася. Змінилася, можна сказати, принципово. Дух мене, мої панове, осінив, зійшла на мене благодать просвітлення, полуда спала з очей моїх. Я побачив істину. Зрозумів, за ким правда. Збагнув, хто стоїть за істинну Христову віру, а хто — за антихриста. Від учорашнього дня, мо'Гпанове, від суботи перед неділею Oculi", я відмовився підкорятися Люксембержцеві та Альбрехту, прийняв таїнство sub utraque specie і присягнув чотирма празькими статтями. Від учорашнього дня добрі чехи з-під знаку Чаші є вже не моїми ворогами, а братами по вірі та союзниками. Звичайно ж, я не можу допустити, щоби моїх братів спіткали зрада і клятвопорушення. Тому я оголошую ваш договір із паном з Краліц неукладеним і недійсним.

— Це… Це… — промимрив Гебхард Унгерат. — Не годиться… Це непорядно… Це зрада… Це…

— Про зраду раджу не говорити, милостивий пане Унгерат, — спокійно перебив пан на їчині. — Бо якось паскудно це слово звучить у ваших устах. А нечесність — де ви її бачите? Таж тут усе чесно і за Божим порядком. Мав бути обмін? Є обмін. Згідно з умовою: чехи вам віддали ваших, ви чехам віддали їхніх. По-купецькому кажучи, щоби-сте краще зрозуміли: сальдо виявилося нульовим. Але тепер я вам відкриваю рахунок. Зовсім новий. Тепер зі мною, пане Угрерат, вашеця родитель буде вести переговори про викуп. За вас і за брата. А заким укладемо угоду, обидва посидите в їчинській вежі. А з вами й оті иньчі панове. Всі, кілько вас тут є.

Ян Хелм розсміявся, Сильвестр з Праліц завторив йому, гупаючи себе покритою панциром долонею по стегну. Ян з Краваржа тільки усміхнувся.

— Дурень буду, панове зі Шльонська, якщо за вас усіх гуртом не витисну дві тисячі гривень. Правий був Прокоп, правий був і ти, Горне, що перехід на Чашу мені окупиться. Що Бог мені воздасть! Воістину, вже воздає!

— Вельможний пане Яне, — раптом озвався Рейневан. — Маю до вас просьбу. За двох із цих лицарів прошу. Бисте їх пустили на волю.

Третя недия Великого посту.

Магнат довго дивився на нього.

— Горн, — нарешті вимовив він, не відводячи погляду. — Оце і є той ваш шпигун?

— Він.

— Сміливий. І справді вартий для вас стільки, щоб йому ця сміливість зійшла з рук?

— Вартий.

— Я мушу, — фиркнув Ян з Краваржа, — вірити на слово?

— Якщо волієте, — Рейневан не опустив погляду, — можете оцінити за фактами.

— А то за якими? — насмішкувато закопилив губу пан на їчині. — Згораю від цікавості.

— Рік Господній 1425, тринадцяте вересня, Шльонськ, цистерціанська грангія в Дембовці. Нарада у стодолі. Навпроти вас, пане Яне, сидів Готфрід Роденберг, хрестоносець, війт з Липи. Ліворуч від вас — пан Пута з Частоловиць, клодзький староста. Праворуч — лицар з оленячим рогом на лентнері, схожим на герб Біберштайнів, тільки тинктури інші.

— Пан Tac з Прусиновиць, — кивнув Ян з Краваржа. — Ти добре запам'ятав. Чого тоді я тебе не пам'ятаю?

— Я не був там з вами. Я був над вами. На піддашші. Звідки все бачив і чув. Кожне вимовлене слово.

Магнат мовчав, покручував чорний вус.

— Твоя правда, — врешті-решт сказав він. — Достоту можна тебе оцінювати за фактами. Я оцінив — і бачу, що ти непоганий. Проворний з тебе пройдисвіт, видно, має Табор пожиток із твого махлярства. Але й мій пожиток, пане шпигун, теж не ґудзик. З тих шльонських лицарів, що ти за них клопочеш, була би вигода. Якщо я їх відпущу, вигоди не буде. А де нема вигоди, там збиток. Хто мені його покриє?

— Бог, — недбало вставив Урбан Горн. — А в якості його замісника — Прокоп, якого справедливо називають Великим, director operationum Thaboritarum. Не будете в збитку. Я вам гарантую.

— Твоя гарантія — цінна річ, — усміхнувся Ян з Краваржа. — І ціна її росте. А ще я вподобав собі того Рейневана. З горища нас тоді підгледів і підслухав, хай мене біс, так зблизька, що єпископові Конрадові міг згори на тонзуру наплювати! А легатові Орсіні за комір насцяти! Зух, хоч і шпиг. Ет, до ката, я здатний на милосердя! Цих двох звільняю, пане Хелм. Решту — під ескорт! І готуйтеся в дорогу, зараз вирушаємо до їчина!

Полонених відвели. Гебхард Унгерат репетував і матюкався, Гільберт плакав, проливав сльози, не зважаючи на сором. Пашко Римбаба оглянувся.

— Рейнмаре! — жалібно покликав він. — А я? Порятуй і мене!

— Ні, Пашко.

— А чому?

— Заказали.

Рейневан обернувся до звільнених за його заступництвом Ебервіна фон Кранца і схожого на херувима молоденького лицаря. Кранц похмуро дивився на нього.

— Я знаю, — хрипко сказав він, — за що мені від тебе така милість, Беляу. Римбаба мені сказав. Так що давай не будемо затягувати цю жалісливу сцену. Ти хочеш знати, чому ти попався у Вроцлаві? Випадково. А ще через довгий язик Вілкоша Лінденау. Він був тобі вдячний. Хвалив доброту і шляхетність. Забагато, зачасто і заголосно. Я можу йти?

«Значить, це не Ахіллес, не Аллердінгс, — Рейневан аж зітхнув, настільки йому полегшало. — І не Феліціян! Отже, ще не все втрачено, Феліціян далі шукає Ютту… А може, вже знайшов?»

— Кхе-кхе…

Він підняв голову. Ебервін уже пішов, перед ним стояв юний лицар із золотим кучерявим волоссям.

— А я, милостивий пане, — промовив він злегка тремтячим голосом, — ніяк не збагну, чому ви мене звільнили. Не знаю ні вашого ймення, ні герба. Але ви гусит. Тому знайте, що мені католицька віра і лицарська честь не дозволяють вступати з єретиком у жодні ближчі конвікції [34]. Але знайте і те, що я вам зобов'язаний за звільнення. Борг заплачу, перед Богом клянуся.