Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 22

— У лютому? Добре, якщо тут є верби, вранці приготую відвар з кори. Але його стан покращується. Гарячка помітно спала, і потом його вже так не проймає. Горне?

— Що?

— У мене складається враження, що ти про нього переживаєш.

— Що?

— У мене складається враження, що під час обміну бранцями йшлося саме про нього. Більше, ніж про мене.

— Справді?

— Хто це?

— Хтось.

Рейневан задер голову догори, довго дивився на Велику Ведмедицю, яку раз по раз закривали хмари, що сунули небом.

— Розумію, — врешті-решт сказав він. — Я під підозрою. Такому секретів не розкривають. Що з того, що підозри надумані та не доведені? Не розкривають — і крапка.

— Не розкривають — і крапка, — підтвердив Горн. — Іди спати, Рейнмаре. Перед тобою довга дорога. Довга і далека.

«Довга і далека дорога, — подумки повторив він, дивлячись на зорі крізь гілля, яким гойдав вітер. — Так він сказав. Думав, що я не вловлю сарказму і двозначності? Чи зовсім навпаки: натякав?

Звідси до Праги буде в акурат сорок миль, не менше десяти днів їзди. Дорога й справді далека. І веде вона просто в лапи Богухвала Неплаха, на прізвисько Флютик, шефа розвідки Табора. Флютика нелегко буде переконати, зробити так, щоб він повірив, дорога до цього теж може бути довгою. Важкою. І болісною. Відомо, що Флютик робить з підозрюваними, перш ніж він їм повірить. І з тими, кому не повірить.

Зізнатись у всьому? Сказати про викрадення Ютти, про Божичка, про шантаж? Гм, життя я, може, цим і врятую. Якщо повірять. Але довіри не поверну. Мене посадять під замок, живцем поховають у якійсь вежі, у якомусь замку на пустирищі. Поки вийду — якщо я взагалі вийду — Ютта буде далеко, заміжня або в монастирі. Я втрачу її назавжди».

«Втеча, — подумав він, обережно встаючи, — буде визнанням вини. Саме так її і сприймуть — як очевидний доказ вини.

Ну то нехай. Хай воно все котиться к бісу. Іншого виходу в мене нема».

Вогнище пригасло, зануривши в пітьму цілу галявину. Весь бівуак. Людей, які спали, поклавши голови на сідла, вертілися під накриттям, хропли, перділи, бурмотіли крізь сон. Ніхто й не подумав виставити варту. Рейневан тихцем відійшов у темряву, між кущі. Обережно і помалу, остерігаючись, щоб не наступити на суху гілку, став просуватися в напрямку спутаних коней.

Коні захрапали, коли він наблизився. Рейневан завмер, зупинився як укопаний. На щастя, ліс шумів, у безперервному шумі губилися інші звуки. Він зітхнув. Занадто рано.

Хтось кинувся на нього, з розгону збив з ніг. Рейневан звалився на землю; перш ніж упасти, встиг різким кидком тіла, мало не порвавши сухожилля, перетворити падіння у стрибок, і це вберегло його від мертвої хватки. І врятувало йому життя. Звиваючись і перекочуючись, краєм ока він вловив блиск леза. Відхилив голову, і ніж, який мав би розпанахати йому горло, тільки зачепив за вушну раковину, розтявши її мало що не навпіл. Не зважаючи на пронизливий біль, він прокотився по корінню, яке виступало над землею, і щосили копнув нападника, який саме намагався підвестися на коліна. Нападник вилаявся, з розмаху вдарив ножем, цілячись у ногу. Рейневан обернувся — і копнув його ще раз, цього разу збивши з ніг. І зірвався з землі. Кров, він відчував, цівочкою текла йому за комір.

Нападник теж зірвався на ноги. І негайно атакував, швидко вимахуючи ножем хрест-навхрест. Попри темряву, Рейневан уже знав, із ким має справу. Його виказав запах поту, гарячки та хвороби.

Хворий зовсім не був аж такий хворий. Та й із ножем обходитися вмів. Мав навичку. Але Рейневан також мав.

Фінтом він обдурив противника, змусив його нахилитися. Підбив лівим передпліччям зап'ястя, правим ударив по ліктю, підставив ногу, смикнувши за рукав, вибив з рівноваги, ще й на додачу зацідив основою долоні по носі. Хворий завив, упав, однак, падаючи, ще встиг штрикнути його в пахвину: ніж розпоров штани, і тільки чудо та швидкість реакції дозволили Рейневанові врятувати геніталії та кульшову артерію. Однак, ухиляючись від удару, він спіткнувся і впав. Хворий кинувся на нього, наче дикий лісовий кіт, приміряючись до удару згори. Рейневан обіруч схопив руку з ножем. І тримав її з усіх сил, пригинаючи голову, тоді як нападник гамселив де попало лівим кулаком.

Закінчилося так само швидко, як і почалося. Навколо зароїлося від людей. Кілька з них схопили хворого і стягнули його з Рейневана, під час цієї операції хворий хрипів, сичав і пирхав, як кіт. Ніж він випустив лише тоді, коли один із моравців не надто делікатно наступив йому підбором на руку.

Урбан Горн стояв поряд, склавши руки на грудях. Він дивився і мовчав.

— Він напав на мене! Він! — крикнув Рейневан, показуючи, хто саме. — Я йшов до вітру, а він кинувся на мене з ножем!

Хворий, якого тримали совинецькі бургмани, хотів щось сказати, але зумів тільки вилупити очі, захрипіти і важко розкашлятися. Рейневан не пропустив нагоди.

— Він напав на мене! Без причини! Хотів убити! Погляньте, як він мене обробив!

— Перев'яжіть його, — сказав Горн. — Швидко, бачите, що тече кров. А цього пустіть, дайте йому встати. Ніж заберіть. А на майбутнє прошу краще пильнувати зброю. Це ніж котрогось із вас. У нього ножа не було.

— Як це: «Пустіть»? — зарепетував Рейневан. — Що це значить: «Пустіть»? Горне! Накажи його зв'язати, холера! Він убивця!

— Заткнися. Хай тобі перев'яжуть вухо. Потім прийдеш до нас, отуди, на узбіччя. Не обійдеться, бачу, без серйозної розмови.

Хворий спирався на стовбур дерева. Дивився вбік. Витирав кров, яка все ще юшила з носа. Стримував кашель. Потів. І виглядав як із того світу.

— Він хотів мене вбити, — тицьнув у нього пальцем Рейневан. — Він убивця. Вдавав із себе більше хворого, ніж є насправді. Запланував це від того моменту, коли дізнався, хто я…

Урбан Горн схрестив руки на грудях, не прокоментував.

— А я вже знаю, хто він, — вів далі, уже цілком спокійним голосом, Рейневан. — У мене були підозри, а тепер я знаю. Коли нас везли на обмін, він був справді хворий. Я лікував його магією, а він марив. Adsumus, Domine Sancte Spiritus, adsumus peccati quidem immanitate detenti, sed in nomine tuo specialiter congregati. Adsumus! Цей вигук тобі про щось нагадує?

— Авжеж, — обличчя Горна не здригнулося. — Це популярна молитва. Звернення до Святого Духа. Авторства святого Ісидора Севільського.

— Ми обоє знаємо, — Рейневан не підвищив голосу, — чий це заклик. Ми обоє знаємо, хто цей тип. Ти, поза сумнівом, знаєш про це вже давно, а ось я дізнався щойно. Шкода, що не від тебе, Горне. Твій секрет мало не коштував мені життя. Ще трохи — і паскудник перерізав би мені горло…

— А що? — переборов кашель хворий. — А що? Я мав чекати, поки він переріже горло мені? Я мусив уберегтися! Мусив оборонятися! Він починав мене підозрювати… І врешті-решт дізнався би правду… Убив би тільки так, якби довідався, що…

— Що ти вбив його брата, — сухо закінчив Урбан Горн. — Так, Рейнмаре, ти не помиляєшся в підозрах. Дозволь тобі представити: Бруно Шиллінг. Один із Роти Смерті, один із Чорних Вершників Біркарта Грелленорта. Один із тих, які вбили твого брата Петерліна.

Рейневан не склепив очей до самого світанку. Спочатку йому не давали заснути збудження та адреналін, злість, біль у пораненому вусі. Потім прийшли спогади та марення. Цистерціанський бір, шалена кавалькада, Чорні Вершники, які вигукували: «Adsumus!» Дикоокий, синьо-блідий лицар з-під Горохової гори, що завивав, як демон. Нічна гонитва у лісі під Тросками…

Рідний брат, Петерлін, якого кололи і прошивали вістрями мечів.

А той, котрий колов, той, котрий завдавав ударів, один із тих, які вбили Петерліна, лежав, накритий рогожею, на відстані десяти кроків, з протилежного боку вогнища, кашляв там та шморгав носом. Під пильними поглядами двох моравців, яким Горн наказав дивитися за ним.