10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 11

Зараз Кохановська вела його до свого улюбленого бару на всій Празі, який носив довгу претензійну назву, позичену з картини Сальвадора Далі, але коротко називався «Сон». Ну, або «Сон бджоли», кому як більше подобається. Вони йшли подвір’ями й вузькими провулками, Аґнєшка вела Романа найкоротшим шляхом, а він уже трохи впізнавав місця, де ходив лише сьогодні вранці з Оленою. Прага сподобалася йому з першого погляду, а зараз стараннями Аґнєшки він бачив її не з фасадів будинків, а зсередини, з усіма недоліками й перевагами, і мимоволі ставав свідком хиткості й тендітності, багаторічної втоми й слабкості, які могли викликати лише турботу й ніжність. Роман згадав, що приблизно такі відчуття в ньому будила Оленка на початку їхнього знайомства: понівечена обставинами краса, яка гіпнотизує й притягує до себе. Він дивно почувався на Празі — у своїй тарілці.

Нарешті вони проломили тілами пружну стіну снігу й пірнули до подвір’я, де в глибині стояло кілька груп молодих людей, неголосно розмовляючи. Аґнєшка, не зупиняючись, пройшла повз них, привітавшись із кимось і взявши Романа за руку. Він відчув на собі погляди, від яких стало ніяково. Долоня Аґнєшки була холодна, і Роман стиснув її міцніше своєю теплою, на що Кохановська здивовано обернула голову, але, нічого не сказавши, протягла його крізь браму до наступного подвір’я, значно меншого, зі столиками і стільцями, складеними під стінкою й заметеними снігом, відчинила двері й потупотіла сходами нагору. Роман слухняно пішов за нею, чіпляючись ледве не за кожну сходинку й матюкаючись про себе, але зрештою подужав і слідом за Аґнєшкою вивалився в зал, обставлений канапами й кріслами. «Атмосферне місце», — майнула в нього думка.

Кохановська рішучим кроком йшла до кріселець у куточку зали, на ходу сказавши щось офіціантці й обертаючись до Романа: мовляв, давай, швидше йди. Коли він наблизився до неї, Аґнєшка вже плюхнулася в крісло, знявши куртку й шапку. На волоссі її досі виблискували сніжинки, а губи, від яких Роман не міг відірвати погляду півдороги, склалися в доброзичливу усмішку.

— Сідай, Романе. Поговоримо.

Роман теж зняв верхній одяг і всівся в крісло напроти Аґнєшки.

— Як Олена? — прямо запитала вона.

— Та як, — потупив очі Роман, — я не зміг їй розповісти правду. Вона думає, що ми в Чехії.

— Це на краще. Молодець, що не став їй правди розповідати. Думаю, зараз би ти тут уже не сидів. І взагалі ти мені вибач, але, думається, насправді їй байдуже, де бути. Важлива твоя присутність.

– І все-таки я ніяково почуваюся через цю брехню.

— Я тобі ще раз кажу — брешуть усі і завжди, і почуття, а тим більше такі серйозні, як кохання, тримаються на брехні більшою мірою, ніж усі інші, — Аґнєшка нахилилася до нього ближче й тихіше продовжувала: — колись ти в цьому також переконаєшся.

— Не думаю. Це дивно звучить.

— Ай, я тобі зараз усе поясню.

— Спробуй.

Кохановська витягла з торбинки блокнот і ручку. Швидко накреслила систему координат на весь аркуш, позначивши осі ікс та ігрек. Роман моментально відчув себе як у школі, на уроках алгебри, з обличчя швидко зникла самовпевнена посмішка, якою він думав зустріти початок лекції про роль брехні у коханні. Він затих і лише зиркав на польку з цікавістю.

— Ти знаєш, що це таке? — перепитала полька.

— Ну так, само собою. Декартова система координат.

— Молодець. Математична освіта?

— Та ні. У школі гарно вчився. Хоча і в університеті, і по роботі доводилося з таким зустрічатися. Я взагалі дизайнер за освітою.

— Ага, молодець. А тепер дивись сюди.

Кохановська нашвидкуруч накреслила на системі координат дві криві лінії, що не перетиналися.

— Оце, Романе, людські життя. Як бачиш, я їх зобразила у вигляді графіків. Вони можуть перетинатися, можуть не перетинатися. Наші поки не перетинаються. Але дивись, — продовжила вона лінії, і раптом вони зійшлися в одній точці, — оп-ля! Вони мають спільну точку. І це точка, де їхні життя, а значить, і зацікавлення, пріоритети, можливості і все таке інше приблизно подібні. Ось у цьому пункті — назвемо його пунктом «К» — є певна вірогідність того, що люди взяли і закохалися. Розумієш?

— Звісно! Це все ясно.

— Але сіль у тому, що люди — істоти вкрай непостійні, із динамічним світосприйняттям. Простіше кажучи, кожна людина розвивається, це закон існування. Людина може деградувати, може ставати все кращою і кращою, але сутність якраз у динаміці, у русі, у розвитку і зміні.

– І що це значить?

— А це значить, що, перетнувшись і закохавшись в одній точці, кожна людина йде далі, розвивається. І навіть більше: вона ніколи, — я підкреслюю, — ніколи не стане такою, якою була раніше, навіть п’ять хвилин тому! І чим більше минає часу від перетину, тим далі ці люди рухаються й відходять одне від одного. Але увага! Люди — це не математичні прилади. У них існують симпатії, комфорт, прив’язаність урешті-решт. Розумієш, у чому конфлікт? Двоє людей, одного разу перетнувшись, спіймавши іскру кохання, надалі це своє кохання гублять. Воно від них утікає навіть попри їхнє бажання. Як час, як зерно з дірявої кишені. Люди міняються, але, за великим рахунком, одне одного вважають незмінними. Ось це і є брехня, про яку я тобі кажу.

— Та годі тобі. Я особисто знав людей, які жили разом по п’ятдесят років і до самої смерті казали одне одному, що кохають. Не думаю, що вони брехали. Який сенс у такій брехні?

— Вони не знають, що брешуть. Вони викривлені, деформовані часом. Криві дзеркала також думають, що вони показують тебе справжнього, а ти лише регочеш із того. От я дивлюся на всі ці криві дзеркала кохання, і мені смішно. Не хочу тебе розчаровувати, але в цьому випадку зі старими людьми я не бачу кохання. Я бачу прив’язаність і викривлення істини, хай навіть і несвідоме, заради тієї прив’язаності. Не може чоловік у сімдесят п’ять років відчувати до своєї жінки те саме, що у двадцять п’ять, правда? Відбулася значна деформація уяви, світогляду, а разом із нею деформація понять. Сказати «мені добре з тобою» — це не те саме, що сказати «я тебе кохаю».

— Якось ти однобічно на це дивишся, сухо. Занадто математично для письменниці, тобі не здається? До речі, а хіба та сама прив’язаність і все таке інше — не складові кохання?

— Мені ближче розуміння кохання як швидкоплинного явища. Ось так — перетнулись, закохались, розкохались.

— Та ну, дурня. А крім того, ти ж маєш знати, що криві лінії можуть перетинатися безкінечну кількість разів, правда?

— Правда. Оце, напевно, і є кохання, коли ви не заважаєте одне одному розвиватися кожен у своєму напрямку й регулярно перетинаєтесь, аби закохатися знов. Думаю, таких стосунків існує дуже й дуже мало.

– І вони тоді одне одному не брешуть, так?

— Думаю, ні, — наморщила носа Кохановська, — у них просто не встигає визріти потреба в цій брехні.

– І все-таки мені хочеться вірити, що існує багато-багато людей, чиї криві сходяться.

Кохановська підняла на нього очі, подивилася, як на дитину.

— Романе, це все так… Я тобі накреслила дуже примітивний графік. На двох абстрактних осіб. А на планеті сім мільярдів людей, і їхні графіки постійно перетинаються, — вона закреслила аркуш ще кількома десятками кривих ліній, — і більше того, всі ці лінії одна на одну впливають. Тому вірогідність, що лінії, перетнувшись одного разу, перетнуться знову наближається до нуля.

— Прикро.

– І мені прикро. Та що робити. Але маю вже про тебе першу конкретну інформацію. — Вона потяглася до нотатника і щось собі записала. — Ти віриш у кохання. Поки що.

Роман видихнув і почухав потилицю.

— Мда, оце ти мені лекцію прочитала. Судячи з твого прізвища, я розумів, що ти повинна знатися на коханні, але такі викладки… Добре, не буду сперечатися, — пошуткував Роман.

— Замовкни, не люблю цього жарту, — моментально відрізала Аґнєшка, але, побачивши, як ображено витяглося лице Романа, провадила далі лагідніше: — я про інше говорити з тобою хочу.