10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 13

— Олег.

— Добре, нехай будуть Маґда і Олег. А дівчина Олега — Наталя. Усе, не кажи більше такої дурниці. «Про нас із тобою». Це ж треба!

— Ну все, все, — зовсім зніяковів Роман. — Припини. Замов краще чаю, я б зараз випив чашку. У мене цукерки є, тут же можна зі своїм?

— А які цукерки? — затамувала подих вона.

— Та ось, іриски, ще з України привіз. — Він виклав на стіл жменьку цукерок у жовтій обгортці, й усмішка з’явилася на розгубленому лиці Аґнєшки.

Їй у животі раптом солодко звело, а дихати стало важко, як після удару в груди. Однією рукою вона підкликала офіціантку, а другою стягла зі столу собі на коліна останній аркуш зі схемою сюжету, що досі лежав перед ними. Роман тільки хмикнув, спостерігаючи за цими маніпуляціями. Його почала забавляти ця гра. Між Романом і Аґнєшкою знову був порожній стіл.

Вони заговорили, коли їм принесли чай.

— Розповіси мені про вас з Оленою? — попросила Аґнєшка. У голосі зникла суха напружена нотка роботодавця, і тембр набув м’якіших тонів, від чого її повільна, посічена акцентом мова стала звучати зовсім уже чудернацьки.

— Добре, — Роман нахмурив чоло, збираючись із думками. — Ми знайомі вже майже вісім років.

— А скільки тобі зараз? — перебила Аґнєшка, розгортаючи один зі своїх нотатників.

— Двадцять вісім.

— Ага. Я трохи старша від тебе, на кілька років. Кажи далі.

— Так от, ми знайомі вісім років. Навіть трошки більше, — поправив він сам себе, усміхнувшись. — Я зламав був ногу, вона теж лежала зі зламаною ногою, і одного прекрасного дня сталося так, що ми познайомились. Я вийшов прогулятися, якщо це так можна назвати, загальним коридором, а вона сиділа на диванчику в холі. Сів перепочити трішки, ну і зав’язалася розмова.

— А вона вже сліпа була?

— Так, у неї це з дитинства. Лікарі нічим зарадити не можуть, але кажуть, що зір може повернутися, хоча ми в це не віримо вже. Якась генетична проблема в їхній родині.

— Шкода, — кинула Аґнєшка.

— Шкода, — погодився він. — Але менше з тим, мені це не надто заважає. Потім, коли одужав, я часто заходив до неї в лікарню, всякі дрібнички заносив типу фруктів і соку. Там же познайомився з її батьками. Не можу сказати, що я прямо моментально в неї закохався, але через кілька місяців свого життя без неї вже не уявляв. Вона розумна, має вроджену схильність до аналізу й розуміння багатьох речей, про які не знає, бо не може читати чи бачити. Бувало так, що в мої вихідні від навчання ми говорили доти, доки нас не зморював сон. Я багато читав їй. Багато ставив музики і щось розповідав про неї. Так чи інакше, уже за рік ми стали жити разом, зі згоди її батьків, ясна річ.

— Ого, — присвиснула Аґнєшка. — Схоже, ти здатний на серйозні вчинки. У двадцять один рік фактично взяти на себе величезну частину турботи про немічну людину… У такому віці більшість людей і себе не здатні утримувати в порядку.

— Напевно. Я ніколи про це все не задумувався, — відповів Роман. — Я жив завжди так, як жилося, жив за відчуттями. Повір, ані разу не пошкодував про те, що сталося.

— А чому ви не одружилися? — запитала Аґнєшка. — Я не бачу обручки на твоєму пальці, — пояснила вона у відповідь на погляд Романа.

— Це її ініціатива. Каже, що не хоче мене тримати таким чином. Себто, в розумінні Оленки, я можу залишити її відразу, як тільки захочу, це все тримається добровільно.

— Мудро, але ризиковано, — скривилася Кохановська. — Нема гарантії, що тебе не доїсть побут. Не зараз, то через кілька років. Ти здоровий чоловік, і одного дня тобі до голови майне думка, що ти все життя присвятив догляду за калікою. Вибач за різкість, але факти такі.

Роман спокійно підвів на неї погляд.

— Аґнєшко, я це чув уже стільки, що мені набридло пояснювати. Побут може доїсти, лише якщо його не було, а потім він раптом з’явився. Тут ситуація інша: спілкування з нею від самого початку мало в собі багато цього побуту, я мусив ходити за нею, як за малою дитиною, вирішувати купу неромантичних питань і бути максимально приземленим, бо вона в багатьох речах абсолютно безпорадна без сторонньої допомоги. Так що я вважаю, що маю протиотруту від впливу побуту. І те, що ми вже стільки часу разом, тільки підтверджує це.

— Протиотрута від побуту, — замислено протягнула Аґнєшка. — Можливо, це красиво звучить. І що, у вас усе гарно?

— Так, за винятком того, що вона сліпа, усе гарно. Я щасливий.

— Щасливі люди не залишають свою Батьківщину, — іронічно зауважила Аґнєшка.

— Ти знаєш, останнім часом мене не відпускає думка, що Україна з тих батьківщин, залишити які — щастя.

— Чому?

— Усе безнадійно якось, — розвів руками Роман. — Проблем просто море. Не море навіть, а океан. І може, з часом вдалося б розв’язати всі ці проблеми, тільки ось коли тягнешся рукою до кінчика якоїсь нитки в клубку, тебе щоразу луплять чимось, схожим на міліцейський кийок. Руки від цього болять неймовірно, а з часом і бажання лізти в чомусь розбиратися зникає. Це як умовні рефлекси, розумієш?

— Так, розумію, — гірко всміхнулася Аґнєшка.

— Ну ось. Тільки щури це розуміють із другої-третьої спроби й потім починають шукати нових шляхів, навчені гірким досвідом, а українці нічого не вчаться, тому керувати ними, певно, навіть легше.

— Сумно це, — констатувала вона.

— Так, дуже сумно.

— А я ось ніяк не можу ще одну річ зрозуміти. Гроші.

— Що — гроші?

— Ти готівку мав на руках тут, коли тебе побили?

— Так, готівку.

— А чому не кредитна картка? Це набагато зручніше. Зараз би ти міг зв’язатися з банком, повідомити, що картку вкрали. А потім гроші всі до тебе повернулися б.

— Ай, — роздратовано відмахнувся Роман від польки, — не ятри мені рани. Я вже мільйон разів про це думав. Це моя дуже консервативна риса. Терпіти не можу банкомати і всякі електронні розрахунки, волію готівкою користуватись. І ось маю…

— По-дурному все вийшло.

— Та сам знаю, але що вже. Не хочу про це говорити. Кохановська приглядалася до нього протягом всієї розмови. Якби вона вміла малювати, то, напевне, забажала б намалювати собі на пам’ять його портрет. Хоча, як Аґнєшка відзначила, у плані зовнішності нічим особливим Роман не виділявся. Між сотень, та навіть уже й тисяч інших чоловіків, яких вона зустрічала в житті, траплялися набагато вродливіші, впевненіші та й узагалі цікавіші на перший погляд.

Роман був якийсь сіруватий і сируватий: середнього зросту, щоправда, вищий за Кохановську; мав зап’ястя тендітні, як у дівчини, короткі, рухливі пальці, але разом із тим несподівано об’ємні, як для дизайнера, м’язи рук; тримав спину здебільшого згорбленою, тому волів відкидатися назад, на спинку стільця, коли сидів, або ж спиратися ліктями на стіл, прилаштовуючи своє підборіддя на стиснені в кулаки руки; одяг Роман мав простий і зручний — однотонні джинси, футболку, светр, куртку, на яких часом не помітно навіть логотип фірми-виробника. У цілому ні риба ні м’ясо.

Захопливою, яскравою манерою говорити й поводитися Роман також не відзначався. У його тоні часто прослизали хамські, як здавалося Кохановській, нотки, якась самовпевненість і невідь-чим заслужений нею сарказм. Аґнєшка на це спершу дратувалася, але, прислухавшись до голосу, дещо хриплуватого й низького через холод, зрозуміла, що це, швидше за все, не природний тон. Справжній Романів голос дзвенів спокоєм і турботою, був теплим і заспокійливим. Вона замислилася на хвилинку, потім вирішила, що це хамство — звичайна й легко пояснювана ворожа поза до обставин, у які він зараз потрапив. Кохановська подумки поставила себе на його місці, уявила, що вона опинилася раптом без грошей і знання мови в якомусь Стамбулі чи Мадриді, і з полегшенням зрозуміла, що могла б поводитися значно непристойніше, ніж часом дозволяє собі Роман.

Словом, Аґнєшка Кохановська вирішила б, що її новий знайомий — абсолютно посередній хлопець, якби раптом не зауважила в зовнішності й поведінці три дивні, не надто помітні на перший погляд риси. Подробиці, які в загальному портреті мало що вирішували, але добряче заінтригували.