10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 12

— Про що?

— Я ще не знаю точно, але явно не про моє прізвище.

— Гаразд, починай.

Роман розслаблено розвалився в кріслі. Їм принесли пиво, і Аґнєшка, попри його протести, підсунула йому бокал.

— Я хочу написати книгу про тебе, — повідомила вона, зробивши кілька ковтків.

— Це я вже чув. І досі не розумію, як ти можеш хотіти написати про мене книгу.

— Не те що хочу. Мені треба.

— Треба написати книгу про мене?

— Не про тебе. Узагалі мені треба написати книгу.

— Як це — треба? Я думав, книги пишуться від натхнення, а не за вказівкою.

— Коли немає контракту — так. А коли є, то писати треба. А мені не пишеться, мені важко.

— Гаразд, тобі треба написати книгу. І що? — запитав у неї Роман.

— Знаєш, за хвилину до того, як ти мене збив, я просила Бога якось підказати мені вихід із ситуації. І ось сталося.

— Я нічого не розумію, але гаразд, продовжуй.

— Я тобі вже пояснювала, там виходить непогана зав’язка. Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду нічого не знає, та ще й сліпа. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вирослий у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги. Хоча який ти в біса цинік…

— На таких умовах, які ти запропонувала, я можу бути ким завгодно. Навіть комбінувати циніка і мрійника. Треба? У чому моє завдання?

— Ні в чому фактично, — усміхнулася Кохановська. — Я накидала собі чернетки кількох сюжетних ліній і буду з тобою час від часу говорити, дізнаватися більше про тебе, про Олену, про Україну і таким чином, як нитки на каркас сюжету, буду намотувати твої історії. Повір моїй інтуїції, зрештою мусить вийти щось гарне.

Роман замислено пив пиво й дивився в підлогу. Пропозиція Аґнєшки була прозора і практична.

— Судячи з кількості грошей, які ти мені дала в першу зустріч, я мушу тобі розказувати багато, і до того ж абсолютно все, що ти забажаєш.

— Саме так, Романе. Але не переймайся надто, я достатньо делікатна, аби не змусити тебе червоніти під час своїх розповідей.

— У мене таке враження, що ми зараз обговорюємо купівлю моєї душі.

— Якоюсь мірою так, — усміхнулася Аґнєшка. — От лише я не диявол, і вічні муки тобі потім не загрожують. У всякому разі не в моєму виконанні. І до того ж я купую лише ту частину твого життя, яка відбулася в тебе до зустрічі зі мною. Усе, що буде потім, мене не стосується за великим рахунком.

— Ти казала щось про сюжети. Можна про них детальніше?

— Навіщо це тобі? Твоя справа — давати інформацію, — заперечила Аґнєшка.

— Мені цікаво, які ти бачиш варіанти розвитку подій. І не забувай, що я не читав твоїх книг, я уявлення не маю, що ти за письменниця така, може, ти гівно, а не письменниця. І тому я хочу принаймні знати, що ти там збираєшся писати, якщо не впливати на це.

Аґнєшка гнівно зиркнула на нього, але змовчала. Роман вичікувально дивився їй в очі з безхитрісним виглядом і барабанив по столу подушечками пальців. Кохановська врешті підвелася, повернулася до нього спиною й почала копирсатися у своїй торбинці, що лежала на сусідньому кріслі. У залі, крім них, було ще дві компанії по троє осіб. Доволі затишне місце, приємна музика, нема сигаретного диму. «І пиво гарне», — зауважив Роман. Врешті Аґнєшка знову всілася до крісла. У руках мала два великі нотатники, кілька книжок і олівці з авторучками. Кинула це все на стіл звучно, але доволі зграбно.

— Дивись, — кивнула Романові на книжки, а сама заходилася шукати щось у нотатниках.

Він узяв її книги до рук, покрутив, порозглядав обкладинки й поклав на місце.

— Виглядає красиво, але польською я ні в зуб, тому про якість не можу сказати абсолютно нічого, — підсумував, спостерігаючи, як Аґнєшка дістає нарешті з нотатника кілька рівних папірців.

— Повір мені, це хороші книги. Солідне видавництво. Може, з часом колись прочитаєш.

— Припустимо, — кивнув Роман.

— А ось тобі сюжети, — простягла вона йому кілька білих прямокутників, схожих на конверти. — Але оскільки польською ти ні в зуб, дозволь мені самій тобі все розповісти. Пограємося трохи.

Вона розклала на столі чотири прямокутники з нашкрябаними на них тезами, перевернула написаним донизу, перемішала й запропонувала Романові обирати. Йому вся ця забава нагадала гру в наперстки або яке інше фіґлярство, і він криво посміхнувся. Але вказівним пальцем показав на один із папірців, якнайдалі від нього розташований. Аґнєшка повільно, як студент на іспиті, стягла аркуш зі столу, повернула його до себе й прочитала.

— Ну, що пишуть? — поцікавився Роман.

— Схема номер три. Роман закохується в Аґнєшку й мучиться, не знаючи, як залишити Олену і як завоювати Аґнєшку.

Роман вдавився пивом і довго відкашлювався, потім підняв очі на Кохановську.

— Зовсім здуріла чи що?

— А що не так?

— Що це за сюжет?

— Хей, мені треба книгу про кохання написати, я витискаю із ситуації те, що можу. Я не спеціаліст у любовних історіях!

— Та ти б хоч імена змінила! — підвищив голос Роман.

— Я все зміню, заспокойся, — Аґнєшка відкинула пасмо волосся з очей тендітними пальцями.

— Ага, ага. Тобто Роман закохується в Аґнєшку, так?

— Так, — підтвердила вона.

— Дай вгадаю. Ще одна схема: Аґнєшка закохується в Романа й не знає, як його завоювати й при цьому зробити так, щоб Олені було не дуже боляче. — Він раптом схопив зі стола навмання другий папірець, протягуючи його Аґнєшці.

— Ну так. — Кохановська розгублено дивилася на нього, кліпаючи очима.

— А, чекай-чекай, — уже саркастично провадив далі Роман. — Я ще знаю! Схема про те, як Аґнєшка і Роман закохуються взаємно, і єдине питання, яке постає перед ними, — як зробити так, аби з їхнього життя зникла Олена. — Перевернув він написаним догори третій аркуш, дивлячись у лице Кохановської.

— Приблизно, — пробубоніла Аґнєшка. — Як ти це все знаєш?

— Щось не віриться мені, що ти знана письменниця! Передбачувані до нудоти ходи. Ось лежить четвертий аркуш, і я, чесно кажучи, не знаю, що там написано, але підозрюю, що нічого оригінального. Правда ж?

— Романе, — Аґнєшка розпачливо взяла його за руку, і того, наче цвяхами, прибило назад до крісла, з якого він почав був підійматися, аби йти звідси. — Послухай мене, будь ласка. Допоможи мені. Ти не уявляєш, як важко цю всю маячню вигадувати, я ненавиджу сльозливі романтичні історії! Але якщо не напишу, мені доведеться забути про те, без чого я жити вже не зможу. Визнання, спокій, та і гроші ті самі — цього всього не стане, і мене не стане слідом за цим. Я прошу тебе допомогти. Я тобі допомогла, Романе, я тобі дуже допомогла, поквитайся зі мною, я прошу тебе. Допоможи, якщо зможеш; якщо не зможеш, то хоч не хами, як зараз. Ну, я чимось таке заслужила? Перед тобою принаймні?

На її очах заблищали сльози, і Роман збився зі злої хвилі. Кінець-кінцем вона має рацію. Він просто говоритиме з нею, може, підкаже якусь ідею, вона йому платитиме, і він відкладатиме гроші на їхнє з Оленою майбутнє.

Лице його зробилося різьблене, мов камінь, і неприступне.

— Вибач мені. Я й сам не знаю, чого завівся. Отже, між Романом і Аґнєшкою щось має відбутися?

— Так, має.

— Але чому?

— Це про кохання історія. Вони повинні закохатися, я ще не знаю, яким чином, але повинні. Якась несподівана риса, яка їх об’єднає, чи щось таке. Можливо, він скаже чи зробить щось таке на першому побаченні, що приверне її увагу, бо до першої зустрічі вона до нього зовсім байдужа. Я не знаю.

— Ми про книгу зараз говоримо?

— У сенсі? — здивувалася Аґнєшка.

— Ну, ти сказала, що між цими Романом і Аґнєшкою має виникнути почуття. Це ти про книгу?

— Так, а про що ж?

— Та ні, нічого. Мені на мить здалося, ти говориш про нас із тобою.

Аґнєшка зареготала йому в лице.

— Йой, Романе! Насмішив ти мене, серйозно! Не плутай реальність із книгою. Так, варто змінити імена, аби не було цієї плутанини. Усе, вони будуть Маґда і… скажи якесь ім’я українське.