10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 36

Вигадана нею історія добігала кінця, і з цим неможливо було щось зробити. Телефонували з видавництва, нагадуючи про терміни, підганяв і Роман, якому не терпілося дізнатися, чим усе закінчиться. Книгу треба було дописувати.

Того разу, коли Аґнєшка продемонструвала йому свій аристократичний метод боротьби з безсонням, Роман не пішов, поки вона не прокинулася. Майже до смерку сидів на подертій канапі, прилаштувавши собі на стегна, мовби на подушку, її голову. Від його доторків мокре жіноче волосся пахло щастям і висихало неохоче. Впущений знадвору Пілсудський так само невідлучно лежав неподалік, не зводячи з Романа ревнивих очищ.

Коли Аґнєшка по кількагодинному сну, набагато коротшому, ніж можна було сподіватися, розплющила очі, на лице наповзла розгублена усмішка: Роман був при ній. Ще не вирвавшись остаточно з ланцюгів розслабленості й спокою, вона промурмотіла щось пронизливо віддане й запросила його повечеряти.

— Ні-ні, не сьогодні, Кохановська. Я вже піду. Єдине, що попросити хотів: дай мені книгу свою почитати, ту, що зараз пишеш.

— Уже? — здивувалася Аґнєшка. — Може, почекаєш, поки вийде друком?

— Я зараз хочу, ти ж уже дописала?

— Ні, не зовсім. Залишився один розділ, розв’язка.

— Ну ось і чудово, — закивав Роман, — я прочитаю все, крім найважливішого. А ту, останню — уже у виданій книзі. Згода?

— Ох, Романе, ти не уявляєш, наскільки треба любити людину, щоб давати їй читати свою незакінчену книгу. Зараз роздрукую. — І Кохановська, смішно покректуючи, піднялася з його колін, рушивши до ноутбука.

Він, усміхаючись, зігнорував попередню репліку і, поки Аґнєшка копирсалася в текстовому документі, вочевидь, підлаштовуючи шрифти і щось там виправляючи, поки принтер виспівував свої симфонії заспаній хазяйці, Роман зварив їм кави і нагодував Пілсудського. Кіт слухняно їв зі своєї мисочки, не виказуючи жодних ознак спротиву.

— Я в шоці, — крикнула йому Кохановська, — він тобі довіряє, це вперше таке!

Коли філіжанки спорожніли й принтер виплюнув останній видрукуваний аркуш, Кохановська акуратно їх склала, вирівняла краї і, жартівливо усміхаючись до Романа, сказала:

— Усе, давай вимітайся. Ти отримав, що хотів.

— Добре-добре, тільки зброю не діставай. — Він перейняв її тон і, задкуючи, пішов у напрямку дверей до садочка, піднявши руки з роздрукованим романом догори.

Але Кохановська раптом зірвалася, у кілька стрибків подолала відстань між ними й притулилася до Романа всім тілом.

— Дякую, що побув зі мною трошки, милий. Я тебе не люблю й за тобою не сумуватиму.

— Навіщо ти мені кажеш це? — здивовано поглянув він на неї.

— Ну то таке… — зам’ялася з відповіддю Аґнєшка. — Пам’ятаєш, я казала тобі колись давно-давно, сто років тому, що кохання тримається на брехні майже завжди — від брехні дрібної до брехні, що кохання досі триває, пам’ятаєш?

— Так, пам’ятаю.

— Хай краще я брехатиму тобі в цьому ось, ніж у будь-чому іншому, домовилися?

— Я теж тебе не люблю ані крапельки, Кохановська. Па! — Він поцілував її щоку, вийшов у садочок і, легко перемахнувши паркан із виноградовими заростями, зник при початку вулиці Намисловської.

— Бувай, бувай! — щасливо кричала Аґнєшка йому услід. — Ти бачив це, бачив?! — зверталася вона вже до кота, що ліниво розвалився на виході з кімнати, щойно Роман залишив її. — Як тобі?

Кохановська кружляла помешканням, мов листочок, здійнятий у повітря протягом, а Пілсудський дивився на неї зі змішаним почуттям насмішки і втіхи, як дивляться старші люди на закоханих дітей.

Читання нової книги Аґнєшки Кохановської виявилося для Романа справжнісіньким іспитом — на місце розпливчастих і необов’язкових намагань прочитати польський текст прийшла гаряча необхідність. Книга давалася Роману не завжди легко, попри те, що мовою він оволодів уже досить добре й вільно розумів свою польську пасію. Говорив також достатньо зрозуміло, хоча Кохановська його запевняла, що позбутися свого м’якого українського акценту він не зуміє ніколи. Але він зустрічав у недописаному романі стільки своїх рис, уривків їхніх з Аґнєшкою розмов, місць, які вони відвідували разом, що ця книга переставала бути просто книгою. Розуміння тексту несло більше відповідальності і, само собою, ускладнювало процес читання, раз по раз приголомшуючи інтимними деталями чи роздумами, а чи то несподіваними рішеннями Кохановської, які не вкладалися в Романове бачення розвитку сюжетних ліній.

Ця книга виявлялася щоденником його перебування у Варшаві, а точніше кажучи — на Празі, бо ж темну стрічку Вісли в напрямку Старого Міста він так жодного разу й не перетнув за ці довгі, але швидкоплинні місяці. І хоч як він налаштовувався на те, що все буде саме так, бо ж для того вона й викликає його на відвертість, для того і веде з ним довгі розмови, за це вона і платить йому гроші, аби він продав їй усе своє минуле, а з ним усього себе, з тельбухами, — книга вражала. Хоч як він себе запевняв, що готовий до кожного слова, яке прочитає, деякі речення, фрази, а часом навіть і поодинокі слова розпорювали живіт, як консервний ніж бляшанку. Кохановська чітко ловила зміни Романового світогляду по виїзді з України, позначала, мов маркером, ключові моменти й підкреслювала особливо важливі думки. За ті кілька тижнів, які Роман читав книгу, він постійно почувався голим перед нею, обеззброєним і крихким, але Кохановська поводилася напрочуд делікатно, жодного разу не образивши його найтонших почуттів.

Ще недописана книга водночас виявилася пам’ятником цим двом. Монументом їхній чуттєвості та зацікавленості, свідченням того, наскільки міцно можуть переплестися два близькі народи, якщо говоритимуть одне до одного, якщо одне одного слухатимуть і поважатимуть. Але, якщо відкинути пафос, книжка була віддзеркаленням того, як випадковість, непередбачуваний збіг обставин впливає на життя пересічної людини.

— Ромцю, усе залежить від випадковостей. Хай би що ти планував, а не знаєш, що станеться наступної хвилини. Тому я волію взагалі нічого не планувати. — Аґнєшка водила його майже літньою Прагою, роблячи при цьому такі вихиляси, що Роман трохи втратив розуміння, де ж вони зараз знаходяться.

— А як без планів? Як будувати все?

— Та ніяк не будувати! Сенсу від цього — нуль! Ти ось задумався над тим, аби залишити Україну, шукав місто, до якого хотілося б поїхати, шукав якнайвигідніших покупців для свого житла, влаштовував справи на роботі і, найголовніше, — ти пояснював це все друзям і батькам, шукав підтримки в Олени, а кінець кінцем твою долю вирішили кілька дрібних злодюжок і незнайома жінка. Причому, мушу тобі зауважити, — наголосила вона, — перші двоє поставили тебе в такі умови, що другій, себто мені, ти взагалі не опирався.

— Я був у відчаї.

— Це тут ні до чого. Ми говоримо про недоцільність будування планів.

— Твоя взяла. Плани — абсурд.

– І, крім того, мене, щиро кажучи, вразила легкість, із якою ти пристав на мою пропозицію. Я сподівалася бодай якогось опору.

— А що мені залишалося, Аґнєшко? — Роман скрушно розвів руками. — Я опинився без грошей у чужій країні й цим був, до речі, добряче шокований.

— То все ясно. Але дивись, я пропонувала фінансову допомогу, і тобі навіть до голови не скочило, що можна в мене взяти грошей у борг, аби таки дотримуватися свого плану і доїхати до Праги, влаштуватися там на перший час. Ні, ти відразу повівся на інтригу. Обдурив свою кохану, яку, я підозрюю, ти на той момент і не кохав уже зовсім. Розміняв Прагу чеську на куди менш яскраву на перший погляд Прагу варшавську, отримавши, щоправда, на решту мою прив’язаність і доволі безтурботне життя впродовж цілих півроку.

— Так, воно й справді доволі безтурботне.

— Ось-ось, і я навіть не намагаюся звабити тебе, хоча між нами все давно вже мало б статися.

— Це з якої такої радості? — вдавано здивувався Роман.

— Ти знаєш, — примружила очі полька, — колись у мене був один цікавий коханець. Математик. Як мужчина він був не надто вправний, але це компенсував тим, що постійно підкидав мені такі теми до роздумів, від яких паморочилося в голові, і я втрачала контроль над собою лише від звуку його голосу.